Київський фінал П’ятигорської драми

Будемо відвертими: впродовж 167 років після загибелі на дуелі Михайла Лермонтова навіть людей непересічних більше цікавить не стільки дивовижний талант поета, скільки його трагічна смерть.

А даремно! Ось перше запитання, на яке вже понад півтора століття дають неправильну відповідь: «Хто винен у засланні, дуелі і смерті Лермонтова?». Ну звісно ж — Микола Перший зі своїм Бенкендорфом, котрі спочатку загнали генія вітчизняної музи під кулі бунтівних чеченців на Кавказ, а потім спровокували горезвісну дуель. Бо Лермонтова, бачите, чомусь чеченські кулі не брали.

На щастя не всі сучасні історики так вважають. Так відомий російський дослідник В.Захаров у своїй книзі «Остання дуель» наводить причинно-наслідковий ланцюжок справді об’єктивних фактів:

— Єдиною причиною депортації Лермонтова зі столиці на Кавказ була його участь у дуелі. За тодішніми законами це вважалося важким злочином, за який належала смертна кара. На практиці ж її заміняли багаторічною відсидкою в Петропавловській фортеці або каторгою — з розжалуванням, позбавленням дворянства і так далі. Лермонтов від­бувся переведенням зі служби у столичному гарнізоні в провін­ційний полк. Нечувана жорсто­кість!

— Тенгінський полк, у якому Лермонтов відбував своє «покарання», участі у бойових діях з чеченцями… не брав. І не дивно. Адже він стаціонувався на Кубані, вельми і вельми далеченько від Чечні.

— Під час свого «заслання» Лермонтов учинив ще один військовий злочин: без дозволу командування, з власної волі він вирушив до району бойових дій, де справді ліз під кулі, виявляв відчайдушну хоробрість, але, водночас, ставив під удар своїх дру­зів-офіцерів, котрі прикривали цю авантюру. Єдиним покаранням поручику Лермонтову було від­кликання до П’ятигорська із зобов’язанням з’явитися нарешті на місце служби.

— Дуелі Мартинова і Лермонтова Петербург не міг спровокувати вже тому, що там не знали, де насправді перебуває недисциплінований поручик, аж доки не одержали офіційну реляцію про його загибель.

Але з нашої точки зору набагато повчальнішим є те, що було після дуелі з майором Мартиновим. Його судив військовий трибунал, який встановив, що Мартинов діяв виключно захищаючи своє чесне ім’я від постійних публічних знущань і кпинів з боку молодшого за званням офіцера. Проте закон однаковий для всіх. Мартинова засудили до страти і лише після багатомісячного його перебування у камері смертників змінили міру покарання. Майора розжалували, позбавили бойових нагород і засудили до одного року церковного покаяння.

Радянські історики і літературознавці подавали це як повну реабілітацію «вбивці». Але прочитайте наступні наші рядки, поставте себе на місце Мартинова і… не поспішайте з висновками.

Церковне покаяння розжалуваний майор відбував у Києві у Святогеоргіївському храмі Видубицького монастиря. Йому належало від самого ранку, ще до заутрені — і до закінчення вечірньої служби стояти на паперті храму, вклонятися в пояс кожному, хто входить і виходить з церкви і вголос просити прощення за свої тяжкі гріхи.

І так щодня! У будні, свята, дощ, спеку, заметіль, мороз! Як мінімум 18 годин на день! І це при тому, що Мартинов був неодноразово пораненим і на момент дуелі з Лермонтовим ходив із ціпком.

Можливо, комусь це і видасться занадто милосердним покаранням. Хто знає? Просто в позаминулому столітті поняття честі і спокутування гріхів ще чогось вартували.

В.Н.