Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Топоніми україни давності нашогоНині у Світі відомо безліч малюнків тварин, залишених людьми ще кам’яного віку та й дещо пізніших часів. Є такі малюнки тварин, починаючи із XVI-XIII тисячоліть до н. е. у знаменитій Кам’яній Могилі під Мелітополем. То зображення мамонтів, турів, кіз, собак та ін. Дослідник пам’яток Кам’яної Могили Б. Михайлов пише, що «образи тварин, які виникли в епоху палеоліту,.. яскраво характеризують одну із форм первісної релігії — тотемізму». Учений додає: «За віруваннями древніх, обряди, які відбувалися з допомогою чаклунів перед зображеннями тварин, сприяли вдалому полюванню». Закарбуймо, зображення тварин сприяли вдалому полюванню. Отже, людина кам’яного віку малювала не якихось абстрактних тварин, а лише тварин-тотемів. У наших предків-трипільців була велика кількість тварин-тотемів, про що свідчить досить широке коло зображень тварин у орнаментиці трипільців та в їхній пластиці. Дослідження Т. Ткачука та Я. Мельника засвідчили, що зооморфні знаки в оздобленні посуду в окремих трипільських поселеннях становлять понад 14% від загальної кількості відомих нам трипільських знаків. Найчастіше серед тих знаків є знаки змії, кози, оленя, собаки, птахів та ін. А за дослідженнями В. Балабіної, серед трипільської пластики трапляються фігурки бика 49,4% від загальної кількості зооморфної пластики, оленя — 2,4%, кози — 2,3%, собаки — 0,8%, птахів — 1,4% та ін. Згадані Т. Ткачук і Я. Мельник виявили нерівномірне поширення зображень одних і тих же тварин у різних групах трипільських поселень. Можливо, це свідчить про наявність у кожного племені (роду) різних, своїх тотемів-тварин. До найдавніших архетипів українців відносять архетип тура-бика. А трипільська орнаментика і пластика підказують, що тур-бик був найпошанованішою твариною-тотемом у наших предків-трипільців. Культ бика простежується в українців до наших днів. Як стверджує Хв. Вовк, культ бика зберігся в українських весільних обрядових піснях, де до бика прирівнюють нареченого, а до телиці — наречену. Зрозуміло, що така увага до тура-бика як тотема мусила відбитися в українській мові, у наших назвах об’єктів довкілля зокрема. Серед сучасних українських географічних назв є десятки відтотемних назв, основи яких виражені словами тур, бик. Це річки Тур, Туричка у басейні Тиси, Тура, Турійка у басейні Прип’яті, Турія (їх дві) у басейнах Південного Бугу та Прип’яті, Туринка у басейні Західного Бугу, Тур«я (їх дві) у басейнах Десни і Тиси тощо. Маємо і близько півсотні назв українських населених пунктів, які постали від назви тотема-тура, а чи від людського імені, яке проте виникло від назви тотема-тура. То, зокрема, два поселення Тури у Полтавській і Тернопільській областях, Тур«є, Турича і Туринка у Львівській області, Тур у Волинській області, Туриця у Закарпатті, Туровець у Житомирській області, Турятка у Черкаській області, Турія (їх два) у Волинській та Кіровоградській областях та ін. Є в Україні аж сім поселень із назвою Тур«я у Закарпатській, Львівській, Рівненській, Чернігівській, Сумській областях, а ще й шість населених пунктів із назвою Турівка у Київській, Івано-Франківській, Волинській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернігівській областях. Таку велику кількість у нас географічних назв із основою тур, очевидно, ще й можна пояснити тим, що наші предки-сонцепоклонники називали своє свято Бога Велеса — Туриця. У санскриті наше українське поняття тур передане словом тор. Тому українські географічні назви із основою тор не обов’язково, думається, треба виводити від етноніму торки, як робить це дехто. У тих назвах об’єктів довкілля міг бути ще трипільський мовний корінь тор (тур). Серед таких географічних назв треба виділити річки: Торунка у басейні Тиси, Тор«я Долина у басейні Тясмину, Торч (їх дві) у басейнах Росі та Південного Бугу, а також потік Торунчик у басейні Тиси тощо. Сюди ж варто зачислити й назви населених пунктів Торунь у Закарпатті, Торчиця на Київщині, Торків на Вінниччині та ін. Слово тур відоме на українських землях ще десь у II тис. до н. е. Саме тоді його винесли з українського Подніпров’я на Апенніни етруски — у них наше тур звучало так само. У сучасній Італії пам’ять про тура-тотема етрусків залишилася, зокрема, і в назві міста Турин, символом якого і є тур-бик. Про дуже давнє використання назви тотема тура для витворення назв об’єктів довкілля свідчить кілька писемно зафіксованих назв міст Русі-України. Так, у 1097 році згадується в наших рукописах місто Турійськ у Волинській землі. У 1146 році в межах Києва існувала назва Турова Божниця, а в 1283 році у Чернігівській землі зафіксована назва міста Туров. А ще у 545 році, за С. Наливайком, анти-українці називали одне зі своїх міст Тур (тепер це Білгород-Дністровський). Як довідуємось із літописів Русі-України, ще в 1164 році у Галицькій землі було болото із назвою Бикове, а в 1211 році там же, у Галицькій землі, літописи зафіксували місто із назвою Биковин. Це, звичайно ж, відлуння доби тотемізму, коли пошановувалась як тотем тварина-бик. Це ж стосується й сучасних українських географічних назв із основою бик: дві річки із назвою Бик протікають у басейнах Сіверського Дінця та Дніпра, річка Бики протікає у басейні Південного Бугу, аж чотири річки із назвою Бичок маємо у басейнах Сіверського Дінця, Десни, Сожу. Там же, у басейні Десни, протікають річки Бичиха та Бичалка. А ось і кілька назв населених пунктів на підтвердження особливого пошанування колись в Україні бика-тотема: Биків на Львівщині, Биківка на Житомирщині, Биківці, Бичків на Тернопільщині, Бикове на Дніпропетровщині, Бички, Биківня на Київщині. Як відлуння тотемізму в Україні є чимало імен особових та прізвищ людських, похідних від назв тотемів тура і бика. Але про те йтиметься далі. До найдавніших українських архетипів, як зазначалося вище, належить і змія. Дослідники Трипільської культури Л. Макаревич і Т. Мовша зачисляють символ змії до найдавніших у трипільській релігії. Чимало дослідників вважають, що у трипільців знак змії був символом доброго змія. У трипільську добу, як підтвердили дослідження археологів М. Чмихова та Ю. Шилова, існували навіть змієвидні сонцепоклонницькі святилища. І в українських казках та й обрядових піснях змія, гадюка й вуж іноді виступають позитивними персонажами — доброю чарівною гадюкою, добрим вужем-охоронцем, вужем-нареченим. Отже, як мінімум із часів Трипільської культури побутує на українських землях уявлення про змію й вужа як тотемів. Саме тому, думається, в Україні нараховується чимало географічних назв із основою змій/змія. Ще на зламі старої і нової ер наші предки називали свої оборонні вали Змійовими валами. І не обов’язково ця назва повинна пояснюватися легендою про злого змія, запряженого в плуг. За А. Коваль, з часів Русі-України на землях сучасної Харківщини відоме місто Зміїв. Очевидно, пам’ять про змія-тотема збереглася і в назвах сучасних українських річок: Зміївка на Чернігівщині та Зміївка на Житомирщині, Змійка у басейні Дністра. Протікають у нас і потоки Зміянка, Зміїнчик, Зміїнковий на Івано-Франківщині та Зміїнський у басейні Черемошу. А в басейні Сіверського Дінця лежить балка Змієва та яри Зміїв і Зміївський. Балка Зміїна є і в басейні Самари–річки. О. Стрижак ще називає в Україні річки Зміюха і Зміїнець на Волині, а також села Зміївка (їх три) у Закарпатській, Луганській та Херсонській областях та Змієве городище. Населений пункт із назвою Змійове лежить на Кіровоградщині. Дослідник праукраїнської минувшини О. Братко-Кутинський у своїй праці «Феномен України» звертає увагу на символіку гербів української шляхти і «наявність у ній дохристиянських давньоарійських символів… і навіть з більш давнього часу — часу пошанування тотемізму». Братко-Кутинський, зокрема, пише, що герби шляхетських родів Полукозиць і Козловських належать родам із племен місяцепоклонників, для яких тотемом вважалася коза (козел). Варто доповнити того дослідника, що знаки тотема-кози ще були у гербах українських шляхетських родин Маковських, Лоханських, Павловських, Білоцьких та ін. У таких родах, як вважає О. Братко-Кутинський, зберігалися перекази про свій тотем, про свої родові святині. Пам’ять про козу-тотема тягнеться ще із кам’яного віку — у наскельних малюнках тієї доби знаходять і зображення кози. А в часи Трипільської культури знак кози постійно трапляється в оздобленні трипільського посуду. Як тотем коза оспівується в українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження. «Козу» водять і українські колядники. Все це зрозуміло, відлуння епохи тотемізму. Пам’ять про козу-тотема приберегли й десятки українських географічних назв із основою коз/кіз. Серед річок з такою основою в назвах — то Кізка у басейні Ірпеня, Кізя (їх п’ять) у басейнах Дніпра, Пруту, Бистриці; Коза у басейні Росі, Кози у Криму, Козичанка у басейні Дніпра, Козулиха на Херсонщині, Козупка у басейні Прип’яті, Козел (їх дві) у басейнах Трубежу й Десни, Козишня у басейні Самари та ін. Є в Україні і близько півсотні населених пунктів із назвою кози-тотема в основах, а саме: Козелець, Козилівка на Чернігівщині, Козулька й Козеве на Львівщині, Козельщина на Полтавщині, Козин (їх два) на Київщині та Рівненщині, Козівка на Тернопільщині, Козлів (їх три) на Вінниччині, Київщині, Тернопільщині, Козлове на Луганщині, Козолугівка у Закарпатті тощо. Тут, правда, треба взяти до уваги, що деякі назви населених пунктів, як от: Козин, Козлів, Козеве, могли виникнути від імен особових, що, у свою чергу, походять від назви кози-тотема. Припускають, що найпершим десь тисяч п’ятнадцять років тому люди приручили пса. Зображення цієї тварини ввійшло до знаків-символів носіїв Трипільської культури. Вірогідно, уже у трипільські часи, себто у VI-III тис. до н. е., наші предки вважали пса, як вважаємо й ми тепер, символом вірності. Бо трипільці зображали пса у дружній позі, таким, що лащиться до людини, припадаючи на передні лапи. Те, що пес у наших предків таки був твариною-тотемом, засвідчують герби української шляхти — зображення пса є у гербах Сагайдачних, Орликів, Шульців, Ставських та ін. Географічних назв, що походять від назви тотема-пса, в Україні небагато. Але вони, як видно із їхніх словотвірних суфіксів –л(ь), дуже давні. Адже суфікс –л(ь) ще в II тис. до н. е. винесли із українського Подніпров’я на Апенніни етруски. Цей суфікс був у нас продуктивним і в часи Русі-України. Серед українських річок є річки Псел, Псоля у басейні Дніпра та річки Пселець, Псельчик у басейні Черемошу, у назвах яких і бачимо отой прадавній суфікс –л(ь). А ще в нас є потоки Псарик і Псарівка у басейні Черемошу. У часи Русі-України була писемно зафіксована назва Песів Острів. Є різне тлумачення зокрема, назви Псел, але на те, що вона та й назва Псоля походять від слова пес, указують назви річок Песся Ріка у Закарпатті і Пессі Води на Донеччині. Потім, суфікс –л(ь) має привласницьку функцію і в наших назвах підтверджує чий то потік, чия річка — пса-тотема. І інша назва пса — хорт відбилася в українських географічних назвах. Ще в наших рукописах XI-XIII століть згадуються річка Хортиця і Хортичів Острів. Серед сучасних українських географічних назв є річки Верхня, Середня й Нижня Хортиця у басейні Дніпра. Можливо, як залишки родового тотема-пса у Чернівецькій області побутують прізвища Песюк, Песляр, Хорт, Хортюк. Якщо вірити дослідженням О. Трубачова, то слово пес є дуже давнім і ранішим за його синонім — собака. Ще десь дві з половиною тисячі років тому на українських землях побутувало досить цікаве повір’я про перевтілення людини у вовка. Це переказує Геродот. Сучасний український краєзнавець М. Брицун-Ходак записав чимало оповідей старих людей із житомирського Полісся, які знімають наліт забобонів із повідомлень Геродота про вовкулаків у наших краях. Дійсно, дехто із поліщуків, за Брицуном-Ходаком, у буквальному смислі слова одягав вовчу шкуру і йшов на деякий час до лісу і вів там «вовче» життя, аби виробити, як то кажуть, імунітет проти хижаків. У нас є й чимало казок, у яких людина перевтілюється у вовка. Можна, отже, припускати, що колись у давнину для родин таких «вовкулаків» вовк ставав своїм рідним тотемом. Зрозуміло, що й ні з того ні з сього, скажімо, родина шляхти із житомирського Полісся Пашинських не взяла б зображення вовка у свій родовий герб. Той же родовий тотем-вовк переносився і на прізвисько та й прізвище «вовкулаків». Згаданий М. Брицун-Ходак подає чимало поліських прізвищ та прізвиськ із основою вовк. Очевидно у давнину взяти вовка за тотема могли не тільки на Поліссі, а і в деяких інших українських краях, бо в межах усієї України є близько півсотні географічних назв із основою вовк. Так, у басейнах річок Південного Бугу та Дністра протікають річки із назвами Вовк (їх дві), а в басейні Тясмину тече річка Вовківка. Притокою Трубежу є річка Вовнища. Про якесь особливе ставлення до тотема-вовка свідчить те, що ряд назв річок мають суфікси пестливості: Вовчайка у басейні Псла, Вовчець у басейні Дніпра, Вовчки на Запоріжжі, Вовчок (їх чотири) у басейнах Десни, Південного Бугу, Ворскли та Дніпра. Чимала номенклатура в нас і топонімів із основою вовк: Вовки, Вовчик у Полтавській області, три Вовківки у Сумській, Хмельницькій і Тернопільській областях, Вовкове і Вовчанськ у Харківській області, Вовче та Вовчатич у Львівській області, Вовчий у Закарпатті, Вовчик у Сумській області та ін. Цікавими з погляду тотемізму, здається, можуть бути назви із пестливими суфіксами: Вовківчики на Хмельниччині, Вовчик, Вовчинець (їх три) на Вінниччині, Івано-Франківщині та Чернівеччині, Вовчок (їх три) на Київщині, Вінниччині, Чернівеччині. Додаймо сюди ще й назви річок із пестливими суфіксами Вовчець, Вовчки, Вовчок. Можна гадати, що ні про який страх перед хижаком-вовком при називанні об’єктів назвою того ж хижака не йшлося, а було навіть якесь замилування тим звіром. Чому? Це можна пояснити лише впливом тотемізму. Недаремно у Луганській області є населений пункт із назвою Вовкодаєве, себто вовком дане. Деякі із географічних назв із основою вовк виникли, звичайно, опосередковано через ім’я особове із тою ж основою, одначе це нічого не міняє у нашій темі, адже ім’я чи прізвище Вовк все одно виникли від назви все того ж тотема-вовка. А що такі імена були в нас, підтверджує ім’я часів Русі-України Вовчий Хвіст. А в козацьку добу у реєстрі 1649 року зафіксоване прізвище козака Вовк. В українців є вислів, що стосується людини — вовкулака. Тут друга основа кула, певно, є тотожністю до санскритського слова кула — рід. Себто, в українському терміні вовкулака йдеться про людину із «вовчого» роду, чи то людину, рід якої мав у давнину своїм тотемом звіра-вовка. Сам вислів вовкулака, виходить, має ще трипільське походження. В українських обрядових піснях оспівуються як «користоньки» від рай-дерева, як його дари пушні звірі — куни і бобри. Те, як ці пісенні звірята іноді «змовляються» між собою догодити людині-герою пісні, підказує, що куни й бобри були колись тваринами-тотемами у наших предків. На це, власне, й указує чимала кількість українських географічних назв, в основах яких лежать слова куни, бобри. Ще в 1150 році в українських літописах згадується місто Куниль у Волинській землі. А в 1583 році, за О. Купчинським, в Україні був населений пункт Кунценіничі і тоді ж, а точніше, у 1564 році була й особа із прізвищем Кунченя. І нині в наших областях є чимало назв населених пунктів, похідних від назви тотема-куни: Кунів та Кунча у Хмельницькій, Куничі та Кунисівці у Івано-Франківській, Куна і Куниче у Вінницькій, Кунин у Львівській, Кунаші у Чернігівській, Куньє у Харківській та ін. Річка Кунка протікає у басейні Південного Бугу, а річка Куннє у басейні Сіверського Дінця. Балка Куницька лежить на Черкащині. Десятки українських географічних назв походять, вірогідно, від назви бобра-тотема. Про давнє існування в нас географічних назв із основою бобер свідчить назва річки Бобрка, яка згадується кілька разів у літописах Русі-України у XIII ст. Ця назва річки збереглася й понині — Бібрка у Львівській області. Крім того, є в нас зі згаданою основою і назви інших річок: Бобер (їх три) у басейнах Росі, Прип’яті й Ужа, Бобриця (їх три) у басейнах Дніпра й Ірпеня, Бобри у басейні Прип’яті, Бобринка у басейні Південного Бугу, Бобричка у басейні Ужа, Боброва (їх чотири) у басейнах Сіверського Дінця, Сули, Дніпра, Бобровиця (їх три) у басейнах Сули, Трубежу, Недри, Великий Бобрик у басейні Псла та ін. У багатьох областях України функціонують назви населених пунктів із основою бобри/бобер: Боберка та Бібрка у Львівській, Бобер та Бобрик у Київській, Бобринець у Кіровоградській, Бобриця у Житомирській, Бобрівка у Харківській, Бобрівник у Полтавській, Боброве у Луганській, Бобрівники у Тернопільській, Бобровиця, Бобруйки у Чернігівській та ін. Потрібно наголосити, що суфікси -л(ь), -ів, -ич деяких із перерахованих щойно топонімів підказують, що ті топоніми виникли від імен особових. Але останні є все ж таки нічим іншим, як похідними від назв тотемів-тварин — бобра і куни. Ще сім тисяч років тому, як пише С. Плачинда, у наших предків був міф про Першобога-Птицю Сокола-Рода. Тож птах сокіл у нас здавна був тотемом. Недаремно ж сокіл як світотворча сила оспівується у наших обрядових піснях сонцепоклонницького походження. Як тотем сокіл виступає і в багатьох українських весільних піснях і піснях молодіжного циклу: «Соколонько прилітає, на тій лелії сідає. Срібний перстень тримає… Треба пані дати, що має до шлюбу ставати». На дуже давнє поширення на українських землях географічних назв із основою сокіл указує згадка назви Сокольє Києво-Печерським патериком у XII ст. Про надзвичайну увагу до сокола-тотема говорить близько півсотні назв сучасних українських поселень та майже тридцять назв річок. Так, в Україні є вісім поселень із назвою Сокіл, що локалізуються на всіх наших обширах, а ще є шістнадцять Соколівок, розкиданих по всій Україні. Крім того, населений пункт Соколи маємо в Криму, Сокілля — на Тернопільщині, Соколище — на Волині, Соколій — на Чернівеччині, Сокаль — на Львівщині та ін. Про виняткову любов до сокола-тотема свідчать назви населених пунктів, у яких використані суфікси пестливості: Сокілець (їх три) у Вінницькій, Хмельницькій та Кіровоградській областях, Сокільча у Житомирській області, Сокільці у Вінницькій області, Соколя у Львівській області. Те саме повторюється і в назвах гідронімів, зокрема потоків Соколець на Чернівеччині, Соколовець — їх чотири у різних краях, Сокулка у басейні Сули. Окрім того, маємо ще річки та потоки: Сокіл (їх три), Соколів (їх три), Соколівка, Соколюватка тощо. Значна поширеність у нас географічних назв із основою голуб також завдячує прадавньому пошануванню нашими предками голуба як світотворчої сили. Саме три голуби в українських обрядових піснях про сотворення Світу пірнають у первовічні води, дістають золоті камінці і основують із них Землю, Небо й Небесні Світила. Отже, голуб з давніх-давен був у нас птахом-тотемом. Наш народ назвав близько тридцяти населених пунктів на честь голуба-тотема: Голуби (їх чотири) на Миколаївщині, Полтавщині, Рівненщині, Сумщині, Голубинівка на Дніпропетровщині, Голубиця на Львівщині, Голубинь у Криму, Голубичі на Чернігівщині, Голубівка (їх сім), Голубин, Голуб’ятин на Житомирщині тощо. Варто зазначити, що деякі із наведених назв, очевидно, постали від імен особових, а чи й прізвищ із основою голуб — то Голубичі, Голубин, Голуб’ятин. На те вказують суфікси -ич, -ин. Та у всіх випадках первісною все ж була назва тотема-голуба. Чимало набереться в Україні і назв гідронімів, похідних від назви голуба-тотема: Голубка-річка в басейні Тетерева, Голубиця в басейні Прип’яті, болота Голубець та Голубиці на Волині. А в басейні річки Самари лежить балка Голубівка. У мовознавстві вважається, що назви тварин належать до найдавнішого лексичного фонду — він формувався ще у дотрипільські часи. Підтвердженням прадавності назв тварин в українській мові є назви тварин із лексикону індоаріїв, близькі до українських: тор — тур, сарна — сарна, карава — корова, го — бик (у нас є гов«ядо-худоба та гов«ядина), песа — пес, мека, букка — коза (коза мекає, буцається). І в лексиконі вихідців із Праукраїни етрусків були слова тур — тур, песи — пси. Зафіксовані писемно рукописами Русі-України у XI-XIII століттях назви об’єктів довкілля та імена особові: Биковин, Турійськ, Песій Острів, Турбрід, Боброк, Вовчий Хвіст, Куниль, Сокольє, які походять від назв тварин-тотемів, свідчать, що назви цих тварин постали раніше за літописну добу, десь у далеких сонцепоклонницьких часах. Тобто мовні корені розглянутих відтотемних українських географічних назв мають витоки у добі праукраїнської сонцепоклонницької минувшини, а багато навіть у трипільських часах. Герби української шляхти підказують, що, крім розглянутих вище тварин-тотемів, родовими тотемами у наших предків ще були ведмідь, вепр, сарна, баран, лебідь, лис, ворона тощо. І навіть жаба, як наприклад, у родині Батурських. Ми не повинні дивуватися із цього, бо майже нічого не знаємо про мотивацію наших предків-сонцепоклонників при виборі своїх тотемів, адже ми й зовсім мало знаємо про нашу сонцепоклонницьку минувшину — у нас вона з «ласки» християнської церкви та й офіційної, особливо радянської, науки подається як марновірство, як ідолопоклоніння. Хоч ми ж як етнос постали й розвинулися саме в умовах і часах сонцепоклонницької віри. Можна з упевненістю, отже, говорити, що в основі багатьох українських географічних назв лежать назви тотемів-тварин і тотемів-рослин, згаданих і не згаданих у цій розвідці. Це, наприклад, річки Медведівка, Медвідка, Кабан, Кабанець, Журавлиця, Журавка, населені пункти Сарни, Веприк та ін. Правильність цього твердження можна обґрунтувати тим, що в Україні є чимало географічних назв, які виникли як патронімічні від імен Богів сонцепоклонницької віри. Тож, якщо наші предки називали об’єкти довкілля іменами своїх Богів, то чому б то вони не могли називати ще в давніші часи такі ж об’єкти іменами своїх тотемів? Хоч, можливо, ряд географічних назв, в основі яких лежать назви якоїсь живності чи рослини, могли в пізніші часи отримати свої назви за інерцією механічно, за аналогією із сонцепоклонницькими традиціями. Станіслав Губерначук |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |