Рабство повертається?

В Україні досі існує рабовласництво. Часто невільників, які випрацювали свій «ресурс», буквально утилізують Поширена думка, що рабство ХХІ ст. — це передусім насильницька сексуальна експлуатація людей за кордоном. Та в нашій країні непоодинокі випадки «класичного» рабства, коли людей примушують безоплатно працювати на найтяжчих роботах. Непокірних нещадно б’ють і навіть убивають. Невільників вербують обманом або брутально викрадають із вулиці. Зазвичай, жертвами стають представники незахищених верств населення, передусім, безпритульні. Але схопити можуть також добропорядного сім’янина.

СВИНАРІ-НЕВІЛЬНИКИ

Наприкінці вересня поблизу Запоріжжя міліцейські оперативники проводили на одній зі свиноферм незвичайну спецоперацію.Сільгосппідприємства штурмували вночі разом із загоном «Беркута». Правоохоронці звільнили півтора десятка нещасних, які слугували фермерам рабами — по 17-19 годин на добу поралися з худобою, за що отримували ту саму їжу, що й свині. За словами начальника ГУ МВС Запорізької області Віктора Ольховського, крізь кріпацтво на свинофермі пройшло щонайменше 100 людей. «Мисливці за головами» шукали майбутніх рабів передусім серед бомжів — просто на вулиці пропонували безпритульним роботу за хороші гроші й житло, саджали в критий фургон і везли на ферму, де на бідолах чекало пекло.

Але у МВС задокументований випадок, коли на злощасну ферму потрапив добропорядний працевлаштований сім’янин — він опинився не в той час не в тому місці. Крім того, що людей нещадно експлуатували, їх за найменшу провину жорстоко били, кидали до імпровізованого карцеру — глибокої холодної ями. Спати рабам доводилося на робочому місці — поруч зі свинями. Пан Ольховський повідомив, що міліція спіймала шістьох кривдників безпритульних — розпорядника ферми, його найближчих помічників і наглядача за рабами. Про арешт власника ферми офіційно не повідомляють, як і будь-які інші подробиці — таємниця слідства.

Цікава деталь: через тиждень після того, як міліція розповіла про штурм «фазенди», в одному загальноукраїнському виданні з’явилася публікація, в якій заперечувалося нелюдське поводження з робітниками. Посилаючись на слова односельців власників ферми, газета пише, що бомжів годували ледь не делікатесами, жодним чином не обмежували пересування й навіть тішили подарунками за особливі трудові досягнення.

Натомість джерело Тижня в правоохоронних органах повідомило, що рабовласники навмисне ділили невільників на дві касти. Ті, хто повністю змирилися зі своїм становищем, мали більше прав, а решту навіть не випускали зі свиноферми, постійно тероризували, доки ті остаточно не зламаються. Відповідальний за цю частину «виховної роботи» наглядач — колишній злочинець-рецидивіст — роками набував досвід поводження із в’язнями у виправних колоніях.

Крім того, в міліції не виключають, що особливо непокірних невільників, а також тих, хто виснажилися й не могли працювати, рабовласники просто вбивали. «Звідти живими люди не повертаються», — упевнений Олександр Н., 40-річний чоловік із Харкова. Що таке рабство, він відчув на власній шкірі. Каже, в «тусовці» безпритульних уже давно чули про запорізький «освенцім», і ледь не кожен український бомж знає — той район треба оминати. «Якщо пройтися посадками (біля тієї ферми — Авт.), багато скелетів знайти можна», — стверджує Олександр.

Зазначимо, що на липневій колегії МВС, яка проходила в Запоріжжі, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко обурювався, мовляв, 205 людей, котрі зникли в регіоні за перші півроку, досі не знайдені. Водночас у Запорізькій області нараховується більше тисячі неопізнаних трупів.

 

УТІКАЧ

Уже згаданий безпритульний Олександр пробув у рабстві два роки — з 1996-го по 1998-й. «Якось я вирішив поїхати з Києва до Яготина, казали, там була робота, будувати дачі, — згадує він. — Та з приміського автобуса мене зняли «мєнти» й запроторили до райвідділку. Потім мене і ще двох бомжів довго везли на фургоні, потім пересадили в інший…»

Так наш співрозмовник опинився в якомусь селі (його назву так і не дізнався) Вовчанського району Харківської області на тваринницькій фермі, де вирощували свиней, корів, кроликів та кіз. Ферма була сімейною — сини, куми — всі разом. Найбруднішу роботу виконували 16 рабів — прибирали за тваринами, мололи зерно, косили сіно тощо. Односельці рабовласників знали про незвичайну робочу силу, але, здається, таке поводження з робітниками вважали прийнятним і не повідомляли про злочини владі. Щоправда, господар ферми сам мав стосунок до влади — колись служив у міліції і, вірогідно, зберіг зв’язки в МВС.

«Система покарання за непослух була досить простою — величезна важка гумова палиця, — каже Олександр. — Мабуть, там ще був металевий стрижень всередині. Била вона дуже боляче». Своїх товаришів по нещастю Олександр характеризує як «людей, що опустилися». «Я єдиний з-поміж усіх не пив те, що нам давав хазяїн, а іноді нам наливали 150-200 г «паленої» горілки, — пояснює він. — Щоб працювали, адже єдиним стимулом для праці, крім побиття, в цих людей була горілка.

Я своє питво вимінював на їжу (а годували нас не краще, ніж свиней). Тих, хто сильно хворіли і не могли більше працювати, просто кудись вивозили — бачив на власні очі. Назад вони вже не поверталися». Господарі говорили, що везуть невільників до лікарні, але Олександр у це не вірить. Серед рабів був старий дід зоотехнік, який прожив на фермі понад десяток років. Він розповідав, що в середньому раба вистачає десь років на три — на важкій роботі при поганому харчуванні людина більше не витримує. Замість неї з’являвся новий раб.

«Вирішив тікати, коли відчув, що слабну. А в те, що мене врешті-решт відпустять, не вірив, — згадує Олександр. — Був Новий рік, господар та його підручні понапивались, і я чкурнув до лісу. Продирався крізь хащі цілий тиждень, нікуди не заходив. Боявся, що мене спіймають і повернуть на ферму — тоді мені гаплик. Стала в пригоді армійська підготовка з орієнтування в лісі. Їв замерзлі ягоди, яблука. Викопував біля сіл кабачки, картоплю з-під снігу. Запхав собі під одяг соломи для утеплення, обв’язався мотузками».

Наш герой вийшов з лісу аж біля російського кордону. Звідти вже добирався на перекладних до Харкова, з Харкова — до Одеси, а з Одеси — до Хмельницького, й далі по колу, замітаючи сліди. «Нелегко було мандрувати, адже я був настільки брудним і смердючим, що на мене було страшно дивитися, — розповідає сміючисьОлександр. — Та світ не без добрих людей — деякі все ж підбирали».

Згідно з міліцейськими зведеннями, на початку цього року правоохоронці викрили в селі Федорівка Вовчанського району на Харківщині фермера, який також використовував рабську працю. На відставного офіцера МВС вийшли випадково, розслідуючи пограбування й убивство в цьому селі. На думку слідчих, їхній колишній колега убив щонайменше трьох невільників.

Чи це той самий рабовласник, від якого втік Олександр, наш співрозмовник не знає. Каже, дуже б зрадів, аби негідника покарали. Але не вірить у правосуддя, оскільки переконаний: рабовласництво в Україні без прикриття правоохоронців неможливе. «Інші бомжі розповідали, що моя ситуація — зовсім не поодинока. Такі «фазенди» є в кожній області». Сергій П., який довго бомжував, доки не влаштувався в Києві двірником, розповів Тижню таку історію: «Був у мене колись «корєш», Василем звали. Кремезний дядько, не такий чахлик, як я. Одного дня «мєнти» нас разом узяли біля смітника.

Привезли до РУВС, присудили десять діб адмінарешту. Всі ці дні нас зранку забирав міліцейський фургон і відвозив на чиюсь дачу, де ми сапали картоплю, косили траву та робили паркан. Потім мене відпустили. Василь же так і не вийшов. Він повернувся тільки через три місяці — блідий, як смерть, повністю виснажений, руки в чиряках. Розповів, що його на десятий день знову закинули в фургон, відвезли кудись на околицю міста й віддали якимось кавказцям, що торгували шаурмою та пиріжками. Й Василеві щодня, з ранку до ночі, доводилося порпатись у напівгнилому м’ясі. Дуже швидко руки перетворилися на один великий гнійник. Але бранця змушували працювати й далі. На ніч приковували до стіни сараю великим цепом, щоб не втік. Почалася інтоксикація — одного дня Василь узагалі не зміг устати. Вночі чоловіка вивезли в ліс і викинули помирати. Та він вижив і зміг доповзти до найближчого села, де його врятували жалісливі селяни. Однак бідолаха довго не протягнув — помер через півроку».

 

ПРИКМЕТИ

СИСТЕМИ

«Я впевнений, що така система збудована по всій країні, — заявляє Дмитро Гройсман, керівник Вінницької правозахисної групи. — Вже кілька років надходить інформація: трудове рабство досить поширене в Україні».

Він згадує випадок, коли років сім тому в Вінниці затримали групу сомалійських біженців. Їх помістили в місцевий приймальник, але не знали, що з ними робити. В Сомалі депортувати не можна, бо там іде війна, статус утікача надавати їм також не поспішали. «Їх тримали, доки до нас не дійшли скарги про те, що якихось темношкірих використовують як різноробочих на будівельних роботах просто в центрі Вінниці, — розповідає пан Гройсман. — Мігрантам нічого не платили, а офіційно оформляли, ніби це була «добровільна робота». Хоча насправді ніхто з них такого бажання не висловлював».

У лютому 2006 року стало відомо про рабську працю в Шаргородському районі Вінницької області: в одного фермера, який орендував велику земельну ділянку, широко застосовувалася примусова праця. Для цього підбирали п’яниць, волоцюг тощо. На території своєї ділянки фермер облаштував щось на кшталт приватної в’язниці з порожньої залізничної цистерни. Туди запроторювали тих, хто чимось завинили перед хазяїном.

«Все відкрилося завдяки химерному випадку», — пояснює вінницький правозахисник. За його словами, дільничний міліціонер щось не поділив із місцевим подружжям, і кинув чоловіка та жінку в ту приватну в’язницю-цистерну. Але односельці заступилися за невільників, і пішли на ферму штурмом. Інцидент ледь не призвів до масових заворушень. «Але цю справу спустили на гальмах, — стверджує Дмитро Гройсман. — Фермер переїхав жити кудись в інше місце. Міліціонера нібито звіль­нили з органів, але через два роки суд його поновив».

«Найжахливіший випадок стався влітку цього року, в липні, — каже далі правозахисник. — Недалеко від того-таки Шаргорода двоє найманих працівників убили свого господаря». Господар також був орендарем і для догляду за хазяйством заманив двох волоцюг. Він їх постійно бив, принижував, примушував ночувати разом зі свинями, колов їм сироватку в ногу, щоб вона роз’їдала шкіру. Казав, що коли вони втечуть, то він їх уб’є. Зрозуміло, він нічого їм не платив. «Закінчилося це тим, що один із рабів убив його вночі, коли фермер спав, а потім обидва здалися міліції, — розводить руками Дмитро Гройсман. — Причому з’ясувалося, що раніше кілька людей також пройшли через рабство в того фермера».

На початку серпня цього року в Кременчуці, що на Полтавщині, міліціонери впіймали потенційного рабовласника фактично під час викрадення жертви. 38-річний Руслан, виходець із ромської громади, серед білого дня на вулиці схопив бомжа й запхав у багажник автівки. Але пильні громадяни повідомили, куди слід. Міліціонери наздогнали викрадача на березі Дніпра, куди Руслан привіз майбутнього раба, аби відмити від бруду. Затриманий пояснив правоохоронцям, що викрав бомжа, щоб його одомашнити й пристосувати для роботи по господарству.

Тим часом у Житомирі триває судовий процес над… суддею-рабовласником. Він використовував невільників для будівництва заміського будинку свого батька. Причому рабами служителя Феміди ставали люди, ним же засуджені на 15 діб за адміністративні правопорушення. Суддя просто приходив до ізолятора тимчасового утримування, забирав арештантів під власну відповідальність і віз на будівництво. Якщо колишній рабовласник не знайде спільної мови з правосуддям, то може потрапити за ґрати на 5-8 років.

 

Андрій Лаврик,
Богдан Буткевич,
Валерій Забора,
журнал Український тиждень