Дух — сила верхнього світу

Велика втаємниченість у матеріально-непроявленій природі людських понять «дух» і «душа» надзвичайно цікавить людство. Існують досить різні їхні філософські трактовування з цього приводу, але вони все ще для нього незрозумілі й невидимі.

Наука також не може пізнати загадкове буття людини в цілому та вирішити її корінні проблеми. Тому вона й немає спокою. Наша газета № 25 ц.р. помістила роздуми керівника Центру «Євро-Азія — III тисячоліття» Михайла Гречки «Душа — сила верхнього світу?». Нижче публікуємо його інший матеріал.

Що ж стосується духу, то й ця вища реальна субстанція іншого виміру існує в Природі, хоча будь-які його аспекти невидимі. Безпосереднє його пізнання через людину неможливе, оскільки він, як і сама душа, — суть іншої природи. Щоб він хоч якось проявився, повинні діяти, мабуть, не лише тілесні і психічні її фактори. Одначе загальновідомо, що саме люди з незначними інтелектуальними здібностями частіше інших вступають у контакти з духовними сутностями. Що й зрозуміло: інтуїтивно вони більш відкриті, ніж їхні талановиті, але часто егоїстично самовпевнені науковці-побратими.

Тож у світі є таємниці, сховані від людини. Їх поважають, так як відносять до Вищого Розуму (Абсолюту), який є вічним. Звідси кожна з його сил — вічна. Так і дух вічний і, очевидно, його функціональна роль є винятковою. Завжди вільно проникаючи, він «дихає» де хоче і проявляється в людині самостійно, але не як її повітря, а як універсальна енергія. Ним дихає сам Всесвіт. Блаженний Августин навіть констатував: «Я переконаний в тому, про що кажу? Безумовно, Божого ніхто не знає, окрім Духу Божого». Все це стосується також істинної духовності, яка пов’язана з духом, щоб через нього передавати своє духовне багатство (матеріальне, звісно, лишається на землі). Наукова мова ще не досягла цього розуміння, а широке традиційно-побутове її використання — «бездуховність, криза духовності, свобода духовності та інше» — більше відноситься до звичайної людської моралі, етики і конфліктів цінностей. Сам же світ прямує до наповнення істинною духовністю. Тому її розвиток, духовні зусилля підтримуються, падіння — невідворотна катастрофа. В людській історії таких свідчень немало.

Людина живе на планеті з дозволу Природи, її земне життя — це не що інше як втілення духу. Не того, чим дихаємо, а того, який наповнює тіло енергетикою життя в цілому. Саме ж тіло — лише його храм, якому визначено роки. То ж життя і смерть також в його «руках». Пронизуючи тіло своїм дихання, — в цьому є, певно, частка небесного, — сам дух самостійно не творить, а завдяки своїй чудодійності підтримує його існування і невтомно корегує в напрямку розширення свідомості і надчуттєвого розуму. Тому дещо може відбуватися поза нашою волею чи передбаченням. (Щодо людської долі, карми — їхні вершителі інші). Дух постійно відчуваємо як щось своє, людське, ніби свою внутрішню мову, яка для інших прихована і недоступна, а ми користуємося нею. Хто, володіючи даром, відчуває посилено, — реальні його зміни також чомусь відчувають деякі категорії хворих, від чого, буває, досить страждають, — той може рухатися навіть за межі тіла в полі тонкого світу й отримувати інформацію.

Сила духу залежить від стану та дій самої душі, яка ще не може ввійти в сучасні форми буття відомого нам світу матерії. Але оскільки вони взаємопов’язані і взаємозалежні, як чоловік і жінка, то коли остання байдужа, тобто у звичайному своєму розвитку, а для нас — у спокої, то й дух перебуває у такому ж стані. Коли ж безпощадна, то й дух приймає праведну і неправедну форми, може вводити сміливця навіть у стан демонізму, миттєво переходячи від ніжності до жорстокості, від добра до зла — «злий дух» — та навпаки. Все це сприймається в народі як «ігрища» самого духу. Де ж істина? Такі швидкості нам ще невідомі, то зовсім інший світ і інший вимір, до його пізнання все ще прямуємо. З часом, можливо, дух стане ключем до відкриття самої душі, сприйняття і розуміння «матерії» її існування. Поки ж його звична постійна активність спонукає до наукових пошуків нової визначеності з невизначеного світу.

Тож реальність має обмежені можливості. В самій людині все досить відносне, недостатнє, навіть проблемне, тому вона не в стані контролювати вітальну і фізичну Природу. Буває досить часто, коли вона просто безсила. Але вже на цьому етапі свого розвитку знаємо: духовні переживання, настанови дають зростання і здатні змінити наш світ. А земними, надзвичайно могутніми, життєвими джерелами самого духу є філософія і культура і всі їх форми спілкування та відносини між людьми і народами, як і самі процеси роздумів та споглядання. Вони поєднані з духом. Тому їхня роль у поневоленні, застереженні війн чи інших негараздів є надзвичайно великою. Вони, пронизуючи всі сфери суспільства, ніби перетин-стіна. Звідси й суть відволікання на теми-проблеми, нав’язування антикультури, антиморальності, всіляких їхніх ерозій та інших культурних моделей, систем і стандартів. Що й зрозуміло: чиї філософія і культура, того й вплив на народи. Дійсно, звучать лише натягнуті струни!

Інші життєві джерела духу — релігія і різні «вірування», повчання та навіювання, які впливають на його досконалість чи «ампутованість». Вони також між життям народу, його волею і смертю. Бо свідомість і мислення віруючих в Бога реалізується в дусі. Тому й крутиться тут чимало пройдисвітів та їхніх примарних схем-програм і спокус. Можливо, в цьому й причина того, що найважливіші дві форми духовного життя — філософія і релігія — все ще розділені і нездатні до плідного спільного існування. Але ж здебільшого саме через них людство перебуває в пошуках надособистих форм своєї духовності, суті земного життя і свого життєвого шляху. Для цього воно й з’явилося під зоряним небом. Тож, перебуваючи під безпосередньо могутнім впливом втаємничених духовних світів, уособленням яких є дух і душа, і їхніх незримих посланців — ельфів, можна впевнено сказати: не все в Природі гниє та піддається тлінню!

Важливо відчувати сам сенс життя. Відчуття основи основ вічної духовності, зважений поступ, воля до життя, впевненість у свої сили, повага до себе та людські честь і гідність — все це автоматично, як національна складова, успадковується незримою працею духу і душі, їхніми подихами в майбутнє. В них наша прабатьківщина, історичність і майбутня досконалість, ними ми пишаємося й захоплюємося. Саме такі подихи роблять зміцнюють стан в суспільстві і країні в цілому, як і сам наш дух «підживлюється» станом Оріяно-Київської Русі і українства.

Саме тому кожний народ у свою епоху має свій стан духовності і національної ідеї. Коли вони розвинені — воля до піднесення, коли ж ні — полон, рабська безпорадність. Їх єдність — національний дух, на нього спрямовуються погляди й зусилля народів. Перебуваючи у всіх формах буття, він є натхненником і дає могутню волю до життя і захист свого місця в Природі. Поклику для своєї появи чи пробудження дух не потребує. Він є завжди, підтримуючи все живе. Одначе його джерела його посилюють. Тому безліч безцінних прикладів.

Безумовно, це розуміння духу — лише абрис, погляд на те, що існує в дійсності. Позаяк він ще недоступний розуму, впевнено можна сказати одне: це та сила, яка також стоїть над світом, чи поза ним. В майбутньому інтелектуальне життя на основі високорозвиненої культури наповнить і її знаннями.