Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Ціннісний підхід як державне мислення

Здавалося б, якщо є кордони між державами, які повинні відділяти території з різними народами, певними традиціями і культурою, то вони мають бути проведені відповідно до географічних особливостей ландшафту. Зрозуміло, що насправді це не так. Природні катаклізми, війни, великі переселення народів постійно чинили безпосередній вплив на процеси державотворення в усьому світі. Багато припало й на долю України-Русі на шляху створення власної держави, допоки не склалися її нинішні кордони.

Однак позиція, яку сьогодні зайняв глава держави можуть загрожувати цілісності держави. Це та ситуація, коли дурість, повторювана багато разів, може реалізуватися.

Україна в сьогоднішніх кордонах поділена не тільки культурно, вона поділена політично. Різні політичні партії використовують віру у політичній боротьбі забувши про моральність. Своєю чергою вже Церква виявляє стурбованість процесами, які відбуваються в суспільстві.

«Країна переживає період державного становлення. І багатьом політикам сьогодні властивий конфесіональний романтизм. Ідея «єдиної помісної Церкви — це плід саме такого романтичного сприйняття дійсності, — говорить Митрополит Київський і всієї України Володимир. — Сама по собі ця ідея не несе в собі якої-небудь негативної коннотації. Єдність — це незаперечна церковна цінність. А поняття «помісності» вказує на територіальний характер, що завжди був властивий християнській Церкві. Однак, як показала новітня церковна історія, сучасна полі­тична еліта недостатньо компетентна в релігійних питаннях і не здатна виробити моделі подолання розколу, прийнятної для Церкви. Зводити питання розколу до питання статусу Української Церкви було б спрощенням. Розкол викликаний не тільки бажанням частини духівництва бачити Українську Церкву автокефальною, а й цілою низкою причин, серед яких необхідно звернути увагу й на проблему цивілізаційного розколу в українському суспільстві. Тому автокефалія не може розглядатися сьогодні як спосіб об’єднання. Необхідно спочатку вийти з канонічної кризи, переборовши розкол, а вже потім повернутися до питання про канонічний статус Української Церкви».

«Ми можемо зрозуміти політиків, стурбованих поділом українського суспільства і єдиної помісної Церкви, що бачать у створенні інструмент його консолідації. Але політики, які бажають у найкоротші історичні строки знайти автокефалію, можуть тільки нашкодити справі консолідації. Під час візиту до України Святійших Патріархів Константинопольського Варфоломія та Московського й всієї Русі Алексія II у пресі активно обговорювався проект створення двох «паралельних» юрисдикцій — Константинопольської, до складу якої гіпотетично могли ввійти всі православні приходи в Західній і Центральній Україні, і Московської, вірність якої, на думку журналістів, збережуть Південь і Схід. Навіщо ж збільшувати цей розкол? Невже ціною такої церковної «євроінтеграції» повинен стати духовний розкол країни?» — ставить питання Предстоятель Української Православної Церкви.

Етногенез українців в новітній історії України нерозривно пов’язаний з мовою. Історично, окрім західних областей, в містах України здебільшого розмовляли російською. На Сході, Півдні, в Криму і тепер розмовляють російською. Сьогодні та частина українців, яка почала спілкуватися українською, здебільшого мислить ще російською. Попри збіль­шення кількості добре володіючих мовою, суржик все ще відчутно домінує навіть у Києві. Українське село не поспіша позбуватися суржика, що набув подекуди навіть статусу місцевих діалектів. Поспішна «українізація» призводить до того, що біль­шість населення України погано володіє українською і забуває російську. Нинішній культурний базис, хоч би хто і як його прославляв чи паплюжив, здається, вдалося остаточно знищити, а от новий збудувати — ні.

Буяють псевдоцінності. Повсякчасно і всебічно тиснуть на суспільну свідомість. Політики із захопленням грають у квача під назвою «політична зрада». Суспільству насаджується, що самоціллю є домінування улюбленого політика і очолюваної ним політичної сили, головною розвагою для країни — «дочасні вибори», а національною забавою — визнач склад наступної коаліції.    

Фінансова криза зрушила уявлення про міц­ність світової системи, проте це не помітила Україна. У Заходу жорстка дійс­ність викликала у кого — шок, у кого — запаморочення, ні, не від успіхів, а від страху перед майбутнім. А в Україні — інфантилізм, як був, так і за­лишився.

Політикум України навмисне не помічає світових зрушень. Простакуватість суспільства — запорука незмінності його при владі. До того ж у своєму нинішньому стані він апрі­орі не може виявляти якості державного мислення, бачити не те що на роки — на десятиліття, а тим більше — сторіччя наперед. Адже влада, конкретні персони у полоні зобов’язань, що не мають нічого спільного з інтересами України. Водночас носій інтелекту нації — інтелігенція, і про це ми вже не раз наголошували, усунулася від державотворчих процесів. Частина її зайнята повсякденністю, інша, не в змозі позбутися «шароварщини».

На запитання журналіста газети «Сегодня» «Яким бачиться сучасне становище українського суспільства з погляду Української Православної Церкви?» Митрополит Київський і всієї України Володимир відповідає: «Перспективи відродження залежать від нас самих. «Отут диявол з Богом бореться, а поле битви — серця людей», — говорить один з персонажів Достоєвського. Відродження починається з нашого власного серця, з того,  чи змогли ми перемогти гріх у собі самих. Але, як засвідчив Господь, «запаливши свічу, не ставлять її під посудиною» (Мф. 5,15)».

З огляду на минулі спроби у майбутньому використати Церкву у полі­тичному протистоянні і, запобігаючи таким спробам у майбутньому, Святійший Володимир вимушений наголосити: «Православна Церква не може дозволити собі асоціюватися з певною політичною силою, оскільки, будучи універсальною, вона наднаціональна й надполітична. Але якщо йдеться про формат співробітництва, що не припускає «агітації й пропаганди», то ми завжди до нього відкриті. У кожного члена Церкви можуть бути ті або інші політичні переваги. Але в Церкви в цілому таких переваг існувати не повинно. Тому єдиним критерієм для нас є критерій моральний. Церква робить усе від неї залежне, щоб сприяти моральному відродженню суспільства. І головне, чого ми чекаємо від наших потенційних партнерів у політичній сфері, — це конкретних справ, спрямованих на духовне й моральне відродження».

Мовчить влада і політикум загалом, самоусунулася інтелігенція, але, як бачимо, вже не може мовчати Церква. Майбутнє, без пам’яті про минуле, без повернення до джерел і справжніх цінностей — примарне. Ціннісний під­хід може і повинен скласти основу державного мислення і стати прикладом наслідування. Хибно вважати, що це завдання прийдешніх поколінь, адже може статися й таке, що розбудовувати їм буде нічого.

Віктор Вірний,
політолог

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com