Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Тимошенко проти Венко

На тлі останніх коаліційно-партійних битв скандал з компанією Vanco, яку українським урядом було відсторонено від розробки чорноморського шельфу, здавалося б, втратив гостроту. Але це лише до пори до часу. В міжнародному суді у Стокгольмі й досі розглядається  позов компанії до України, і, м’яко кажучи, далеко не всі експерти прогнозують винесення позитивного для України вердикту.

То ж є потреба розібратися у цій темі.

 Як ми пам’ятаємо, головним ініціатором вигнання з українського ринку Vanco стала Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Гучні заяви про корупцію та зраду національних інтересів, завдяки яким компанія  Vanco нібито отримала контракт на розробку чорноморського шельфу, злітали з вуст глави уряду з наростаючим емоційним забарвленням. В українських ЗМІ з цього приводу теж з’явилося чимало публікацій, і  автори більшості з них  ставали на бік уряду. Однак якщо уважно вчитуватися в публікації, аргументація в багатьох не витримує критики, а в деяких пересмикування та відверта демагогія помітні неозброєним оком. Над статтями з цього приводу в одному з шанованих видань, що читається політтусовкою, взагалі б доречно було написати «розміщена на правах реклами», оскільки замовні вуха, точніше коса, проглядають з кожного абзацу розлогих статей.

Серйозно зацікавившись цією темою, я почав збирати інформацію ще з квітня цього року. Але зупиняла недоступність першоджерел. Насамперед йдеться  про текст заявки Vanco International Ltd. для участі в конкурсі на право укладання угоди про розподіл продукції (УРП), видобуток якої вестиметься на Прикерченській нафтогазоносній ділянці надр континентального шельфу Чорного моря та безпосередньо самої УРП.  Попри те, що ці документи є конфіденційними, їх цитування в ЗМІ було досить інтенсивним. Щоправда, «за дивним збігом обставин», можливість цитувати їх, як правило, мали ті, хто критикував цю угоду.

Але ж ми живемо у вельми цікавій країні. Те, що доступно одним, колись стає  доступним й іншим. Зрештою, автор теж зміг  детально ознайомитися з цими досить обсяговими  документами.  Щоб розставити всі крапки над «і», треба, по суті,  відповісти на три групи питань. 

По-перше, наскільки коректно були виписані умови конкурсу на право укладання УРП, та чи чесно виграла цей конкурс компанія Vanco International Ltd?

По-друге, наскільки  зобов’язання Vanco International Ltd. як інвестора  визначено в УРП, відповідали заявці і чи не погіршились вони для України?

По-третє, наскільки були захищені інтереси України під час проведення конкурсу, словом, наскільки інвестор був спроможний  виконувати зобов’язання, передбачені УРП, та які гарантії на підтвердження цього він надавав?

Якщо ми отримаємо відповіді на ці запитання, треба буде йти далі. Визнавши правоту Юлії Тимошенко та уряду, матимемо підтримати дії  проти Vanco. Але коли прийдемо до висновку, що угода з Vanco все-таки відповідає національним інтересам  України, повинні знайти відповідь на питання:  чому Юлія Тимошенко так категорично виступає проти?

Отже, все по черзі.

«Конкурсна процедура мала підвищену прозо­рість…»

Наскільки коректно було виписано умови конкурсу на право укладання УРП  та чи чесно виграла цей конкурс компанія Van­co International Ltd?

Відповідь на це питання допомагає знайти відкриті джерела. Наприклад, інтерв’ю із заступником міністра економіки України Володимиром Ігнатенком  «Україна вчиться залучати інвесторів на морський шельф: перший досвід», розміщене в тижневику «Дзеркало тижня» у травні 2006 року та стаття Раїси Богатирьової  «Політика уряду в освоєнні українського морського шельфу створює загрозу національній безпеці в енергосфері» у тому ж таки «Дзеркалі тижня» вже в липні 2008 року.  

Виступаючи із звинуваченнями на адресу Vanco, Тимошенко, зокрема, обурювалася тим, що Vanco  було віддано дуже велику площу шельфу. Але із згаданих публікацій ми можемо дізнатися, що у 2005 році у пані Тимошенко не було жодних претензій до розміру ділянки, яка мала бути виставлена на конкурс.  Як Прем’єр-міністр вона видавала необхідні доручення на підготовку конкурсу саме з цими параметрами ділянки. Вся  площа української зони чорноморського шельфу становить близько 140 тис. кв. км. Прикерченська ж ділянка, виставлена на конкурс, має площу близько 13 тис. кв. км, тобто це трохи більше як 9%. 

Чому передача десятої частини шельфу потенційному інвесторові економічно виправдана?

Ані тривимірних сейсмічних досліджень, ані буріння (витрати на кожну свердловину становлять десятки мільйонів доларів США) на цій ділянці ніколи не проводили, тому припущення про наявність там  комерційних запасів нафти та газу має поки що суто теоретичний характер. Тож чим менша ділянка, що виставляється  на конкурс, тим, зрозуміло, більше ризиків бере на себе потенційний інвестор, оскільки потрапляння саме на ту ділянку, де є нафта чи газ, радше нагадує гру в рулетку в казино. От тільки мінімальна ставка в цій грі більш як 100 млн дол. США.  Тож спробуйте відповісти собі: чи реально знайти серйозного інвестора, покромсавши шельф на  клаптики? Відповідь очевидна.  

 Ще один фактор. Досвід роботи на глибоководному шельфі в світі має обмежена кількість компаній. Проекти на шельфі характеризуються високими видатками, значною тривалістю та великими ризиками, особливо на такій як  Прикерченську ділянка надр, де глибини досягають 2 км. Інвестиції на розвідувальні роботи становитимуть сотні мільйонів, а роботи, пов’язані з видобутком — мільярди доларів.

Згідно із законодавством, конкурсною документацією загалом було визначено одинадцять критеріїв. Ось деякі технічні параметри: оптимальна програма геолого-розвідувальних робіт, найкращі технологічні рішення, найкраща програма захисту довкілля. Основні фінансово-економічні критерії: найпривабливіші умови інвестування, найкращий розподіл продукції між державою та інвестором, фінансове забезпечення виконання програми робіт тощо.

Хто визначав, наскільки пропозиції учасників від­повідають умовам заявки?

З інтерв’ю з паном Ігна­щенко ми дізнаємося, що в Міжвідомчу комісію, яка відповідала за підготовку та проведення конкурсу, входило шістнадцять представників міністерств та відомств та чотири депутати,  зокрема з опозиційних на той момент фракцій. У підсумку Vanco з максимальних 190 балів набрала 149. Найближчим конкурентом Vanco за балами стала Hunt Oil Company of Ukraine зі 123 балами (дочірня компанії найбільшої в США приватної нафтогазовидобувної компанії Hunt Oil). У підсумку, одноголосним рішення Міжвідомчої комісії, а потім і рішенням уряду, Vanco була визнана переможцем.

Також дуже важливо, що питому вагу кожного з критеріїв оцінки в загальному результаті було визначено Міжвідомчою комісією ще до розкриття заявок. 

Дві третини прибутку  — державі, третину  — собі. Кращих умов ніхто не запропонував

Тепер про те, наскіль­ки зобов’язання Vanco International Ltd як інвестора,  визначені в УРП, від­повідали заявці, і чи не погіршилися вони для України після підписання угоди.

Ключовими тут  є питання інвестиційної програми та розподілу продукції.

У заявці  Vanco Inter­national Ltd. (в такому ж вигляді це відображено в УРП) було передбачено, що програма пошукових робіт розрахована на 8 років та складається з трьох пошукових періодів: перші два — 3 роки, третій — 2 роки. Протягом цих етапів інвестор зобов’язаний провести тривимірні сейсмічні дослідження і пробурити по дві розвідувальні свердловини на кожному з етапів. При цьому  інвестор брав зобов’язання інвестувати 100 млн дол. США на проведення обов’язкової програми мінімальних робіт протягом першого пошукового періоду, 130 млн дол. США — у  другому та 100 млн. дол. США — у третьому. Тобто загальні міні­мальні фінансові зобов’язання становлять 330 млн доларів США.  Крім того,  вже в УРП було передбачено додаткові витрати інвестора, а саме:  150 тис. дол. США щороку протягом Пошукового періоду та 300 тис. дол. США  щороку з дати початку видобутку на навчання та професійну підготовку працівників з української сторони; 150 тис. дол. США щороку на соціальні програми; 1 млн дол. США державної премії за підписання угоди; 2 млн дол. США державної премії за від­криття першого комерційного родовища; сприяти інвестиціям від інших інвесторів у сумі 1 млн дол. США  для створення бази майбутнього навчання спеціалістів. До всього (і цього не було в умовах конкурсу) інвестор має своїм коштом ще до початку робіт із видобутку про­фінансувати роботи з проектування, будівництва та облаштування військового полігону вартістю не менш як 37 млн дол. США. Крім того, він повинен був безкоштовно передати Україні результати сейсмологічних досліджень та розвідувального буріння свердловин.

Щодо ж до розподілу продукції, то Vanco в заявці зазначало, що в умовах конкурсу не має чітких критеріїв витрат, які підлягатимуть відшкодуванню компенсаційною вуглеводною сировиною, і в яких непередбачуваних витратах може виникнути потреба під  час підготовки до укладання УРП.  Враховуючи ці обставини, Vanco в заявці вказало параметри, за якими  вона готова розподіляти продукцію на етапі пошукових досліджень та відшкодування компенсаційною вуглеводною сировиною поточних та капітальних витрат, що виникли під час пошукових робіт та облаштування родовищ, і потім на етапі промислового видобутку, коли витрати першого етапу будуть повністю компенсовані.

Зокрема, на першому етапі Vanco запропонувала розподіляти продукцію в межах 20 — 30% для України  і 70 — 80% залишати собі, а на другому етапі — у співвідношенні 40 — 50% для України, і відповідно 50 — 60% — Vanco. (За умовами конкурсу міні­мальні вимоги для першого етапу було визначено у співвідношенні  20:80%, і на другому — 40:60%).

Щоб усі зрозуміли логіку цих двох етапів, зроблю коротеньке пояснення. Розподіл продукції між інвестором і державою має відбуватися після покриття поточних витрат інвестора, пов’язаних з виконанням робіт з видобутку вуглеводнів. При цьому покриваються лише ті витрати, які чітко визначені в УРП і які інвестор здій­снив у межах щорічно затверджуваних Між­ві­дом­чою комісією програм робіт та бюджетів. Саме у зв’язку з цим, до речі, Vanco Pri­ckerchenska Ltd  ніяк не могла розпочати реалізацію першого етапу, бо ні при уряді Януковича, ні при уряді Тимошенко програма робіт та бюджет на 2007 та 2008 рік так і не були затверджені. А без цього будь-які витрати інвестора просто не були б компенсовані.

 Отже, партнери (інвестор і держава Україна) мають розподіляти чистий прибуток, виражений у товарному вигляді (нафті та газу). Але на етапі пошукових досліджень видобутку може і не бути,  хоча витрати компанія нестиме. У разі знаходження комерційних покладів нафти та газу накопичені витрати мають бути компенсовані інвесторові за рахунок видобутих вуглеводнів. Але, розпочавши видобуток, інвестор несе поточні витрати, які теж повинні покриватися. Тому логіка першого етапу полягає у тому, що після початку видобутку інвестор має право щоквартально, крім покриття поточних витрат, відшкодовувати і накопичені витрати етапу пошукових досліджень та розбудови інфраструктури, необхідної для промислового видобутку вуглеводнів.  Але для отримання державою частки спіль­ного прибутку вже з початку видобутку вуглеводнів  було встановлено, що покривати ці витрати інвестор може лише частинами. Якщо ці сукупні витрати (поточного та попереднього періоду) сягають 70%, то розподіл прибутку (виражений у товарній формі) між Vanco Prickerchenska Ltd та державою здійснюватиметься у співвідношенні 70:30% на користь першої.  Коли ж  ці сукупні витрати інвестора стануть нижчі за 70%  від загального обсягу видобутку вуглеводнів, то розпочнеться другий етап, на якому розподіл прибутку здійснюватиметься у співвідношенні 50:50% (зрозуміло, що за мінусом витрат, які підлягають відшкодуванню компенсаційною вуглеводною сировиною).

Отже, як видно з цього аналізу, держава підписала УРП з інвестором на умовах, що певною мірою були для останнього навіть гіршими, ніж він це передбачав у своїй заявці. І тому досить категорично можна стверджувати, що в цьому питанні інтереси держави не постраждали.

Хто і чому «віддав» чорноморський шельф чотирьом студенткам?

Тепер про те, наскільки інвестор був спроможний  виконувати зобов’язання передбачені УРП, та які гарантії на підтвердження цього він надавав?

Розпочати треба ще з етапу підготовки конкурсу. Саме на цьому етапі одним з членів Міжвідомчої комісії було направлено потенційним учасникам лист, яким заборонялася подача спільних заявок.  І хоча потім визнали, що це було просто невдалим експромтом чиновника, потяг вже пішов. Тому, наприклад, Vanco International Limited (Бермуди) — дочірня компанія Vanсo Energy Company (штат Делавер, США), подало самостійну заявку, хоча вказало в ній, що у разі перемоги в конкурсі її інвестиційним партнером буде JNR International Investments Limited — інвестиційна  компанія сімейства Ротшильдів.  Не зміг подати спільну заявку також Hunt Oil Company of Ukraine, що планував працювати разом з ДАТ «Чорноморнафтогаз». Свої звинувачення на адресу органазіторів та переможця конкурсу Юлія Тимошенко, значною мі­рою сконцентрувала на тому, що шельф було віддано «сумнівній офшорній кампанії».

Наскільки все саме так? Чому це була саме офшорна компанія?

Якщо звернути увагу на назву компаній, що брали участь в конкурсі, то побачимо, що переможець конкурсу — аж ніяк не виняток. Всі учасники були представлені не материнськими компаніями — світовими грандами видобутку вуглеводнів, а своїми дочірніми структурами, зареєстрованими в офшорах. Випадковість, чи всі вони увійшли в змову з організаторами? Зрозуміло, що останнього бути не могло. Нині такий підхід, це загальносвітова практика. За рахунок офшорного статусу таких дочірніх підприємств материнським компаніям зручніше управляти всіма фінансовими потоками, особливо у разі необхідності реалізовувати велику кількість інвестиційних проектів у різних куточках світу. При  цьому усі офшорні компанії включаються до консолідованої звітності  своїх материнських структур, і ні в кого не виникає питань щодо їхнього статусу. Враховуючи необхід­ність реєстрації представництва в Україні і пов’язану з цим реєстрацію в податковій службі, Vanco Prykerchenska Ltd видала довіреність юридичній фір­мі Chadbourne & Park., яка мала провести реєстрацію представництва. Юристи Chadbourne & Park надали довіреність компанії Ernst & Young. В цій обмеженій довіреності було 4 імені українських дівчат. Одна з них в той час працювала в Ernst & Young, а ще три були субконтракторами Ernst & Young, яких ця фірма залучає для виконання подібного роду роботи (зазвичай, це так само усталена практика — фірми наймають на виконання простих доручень людей, яким не треба забезпечувати високу платню і які мають для цього необхідні навики). Так у цій історії з’явилися  чотири студентки, які за версією пані Тимошенко начебто і є власниками Vanco Pryker­chen­ska Ltd. Тобто той факт, що інтереси фірми в офіційних органах представляли нікому не відомі студентки, аж ніяк не свідчить про намагання «заховати» за студентками реальних влас­ників фірми, а, судячи з усього, це було зумовлено чисто технічними особливостями реалізації проекту. Чи могла не знати цього Тимошенко? Теоретично, так, могла. Практично, важко собі це уявити. Або залишається припустити, що вона живе згадкою про буремні дев’яності, коли через офшор­ні компанії такі корпорації як «ЄЕСУ» проводили мільярдні оборудки, виводили кошти за кордони України і той, хто мав довіреність від цих офшорів, і той, хто був насправді їхнім власником. 

Чому зійшли з дистанції Ротшильди? У провину організаторам конкурсу та його переможцю, тобто саме фірмі Vanco,  було поставлено також те, що компанія JNR Inter­national Investments Limi­ted, яка спершу виступила фінансовим партнером цього проекту, потім від­мовилася від свого наміру.

Чому JNR International Investments Limited вирішила зрештою не брати участь в реалізації проекту?

У деяких ЗМІ були натяки на те, що її власників начебто змусили відмовитися від участі в цьому проекті у зв’язку з цікавістю до нього компаній, пов’язаних з Ринатом Ахметовим та російським мільярдером  Євгеном Новицьким. Але жодних офіційних заяв від JNR International Investments Limited та Vanco Inter­national Limited не було, тому до цих припущень

Важливим механізмом, що забезпечував гарантії виконання УРП з боку Vanco Prykerchenska Ltd, була закладена в угоді процедура, яка передбачала надання останньою протягом 30 днів з моменту затвердження Міжвід­ом­чою комісією щорічної програми робіт та бюджету банківської гарантії першокласного міжнародного банку. Ця банківська гарантія має, вибачте за тавтологію,  гарантувати виконання інвестором щорічної програми робіт та їх фінансування.  Більше то­го, УРП передбачає, що у разі неповної реалізації інвестором щорічної програми, усі невикористані на такі цілі кошти мають бути перераховані до державного бюджету.  

Якщо ж протягом 30 днів така банківська гарантія не буде надана інвестором, то уряд  направляє інвестору попередження про необхідність виконання ним своїх зобов’язань протягом наступних 90 днів зі сплатою штрафу на користь держави. Якщо ж і протягом цих 90 днів така банківська гарантія не буде представлена інвестором, то уряд має право в односторонньому порядку розірвати УРП.

Такий механізм захисту інтересів України стосується і інших, зокрема технічних, зобов’язань ін­­вестора, пов’язаних з виконанням УРП. Так, наприклад, в одному з додатків до УРП передбачено безумовні гарантії Vanko Energy Company та Vanco Inter­national Limited  щодо їхньої фінансової та технічної участі у виконанні УРП, попри те, що права та обов’язки за нею передаються Vanco Prykerchenska Ltd. Таким чином стверджувати, що Vanco Pryke­rchenska Ltd не зможе виконувати технічні зобов’я­зання, бо у неї немає відповідного професійного досвіду та знань, безпідставно. Спроможність чи неспроможність Vanco Prykerchenska Ltd виконувати свої фінансові та технічні зобов’язання стала б очевидною вже протягом кількох місяців після затвердження щорічної програми робіт та бюджету. Було б лише бажання уряду дати можливість Vanco Prykerchenska Ltd  цю програму реалізовувати.

Отже,  аналіз заявки та УРП дає підстави вважати, що вона цілком відповідає національним інтересам України. Тож, напевне,  не дарма головний критик проекту Юлія Тимошенко не відгукнулася на пропозицію президента компанії Vanco Prykerchenska Ltd Джіма Бауна надати усім охочим ознайомитися із заявкою та УРП, бо зробити саме такий висновок зміг би будь-який дипломований економіст та юрист.

Але якщо, все ж таки, угода з Vanco на розробку прикерченського шельфу  відповідає інтересам України, неминуче постають питання: чому проти неї так категорично і послідовно виступає глава уряду і в чому полягає зрада національних інтересів, про яку вона так переконливо заявляє?

 Борис Кушнірук
unian.net

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com