Топоніми україни — свідчення давності нашого народу

Побачила світ книжка відомого українського дослідника-краєзнавця Станіслава Губерначука «КАРБИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНСЬКИХ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВАХ ТА ІМЕНАХ ОСОБОВИХ». Давній дописувач до «Персоналу Плюс» люб’язно погодився на публікацію розділів книги в нашій газеті. Сподіваємося, що унікальне дослідження української старовини не залишить байдужими читачів газети.

Людської пам’яті ріка

Мова людини має прекрасну властивість нагромаджувати і зберігати багато чого з того, що людина пізнала за своє багатотисячолітнє проживання на Землі. Мовознавство навіть виділяє серед основних функцій мови так звану акумулятивну функцію, себто здатність мови нагромаджувати досвід людських поколінь у всіх галузях діяльності людини, в побуті, в духовності, в мовленні. Це також і збереження в пам’яті народу основних подій минувшини, пізнання предками довкілля, явищ природи і оформлення всього того мовними засобами. Завдяки здатності мови акумулювати і зберігати ми, врешті-решт, усвідомлюємо своєю предковічною землю, на якій живемо, усвідомлюємо себе спадкоємцями тих поколінь наших предків, які освоїли, упорядкували наші подні­провські терени, уберегли їх від зазіхань інших народів, усвідомлюємо себе окремим народом — українцями.

Пам’ять народу, збережена в мові, сягає набагато глибших хронологічних рівнів, аніж нав’язує нам загальноприйнята панівна в суспільстві версія. Наприклад, окремі українські обрядові пісні сонцепоклонницького походження, за дослідженнями О. Потебні, В. Гнатюка, Ф. Колесси та ін., зберегли пам’ять ще про первісні часи. А Хв. Вовк простежує у деяких висловлюваннях персонажів українського весілля відлуння вірувань і звичаїв кам’яного віку. Сучасний український фольклорист В. Давидюк стверджує, що деякі українські народні казки донесли до нас пам’ять про часи мезоліту-неоліту. Щодо самого усного мовлення кожного народу, то там збереглася якась дещиця ще первісних членороздільних звуків людини, особливо у вигуках та частках.

Оповіді, легенди, перекази, записані етнографами і краєзнавцями, доносять до нас події кількасотлітньої давнини. Скажімо, живу пам’ять про татаро-монгольське нашестя XIII ст. записав відомий український краєзнавець XIX ст. Л. Похилевич на Малій Батьківщині І. Огієнка — Брусилівщині (Житомирська обл.). Описуючи залишки Змійових валів на півдні Брусилівщини у своїй праці «Сказанія о насєльонних мєстностях Кієвской губєрнії», Л. Похилевич зазначає: «Важко відгадати призначення та епоху побудови цих укріплень. Народ стверджує, що під час першої навали татарської на Київ довколишні жителі у кількості 40000 укріпилися в цих місцях, але були умертвлені після недовготривалої осади». Було те у 1239 році, коли розлючені монголи після невдачі під Києвом пішли плюндрувати українські землі. І, як пересвідчуємося зі сказаного Л. Похилевичем, українці про те пам’ятали ще і в XIX ст. («народ стверджує»). Пам’ять українців про ті події засвідчує ще один краєзнавець М. Литвинчук, який уже в середині XX ст. записав оповіді старих людей про поразку монголів там же, на Брусилівщині, про поховання монгольських трупів у двох могилах під Брусиловом. Ті могили досі місцеві жителі називають Батиєвими могилами. Та й річечка, що тече поблизу тих курганів, понині називається Батиївка, а над тою річечкою був у XVI ст. хутір із назвою Батиїв.

Від покоління до покоління передається пам’ять про спротив татаро-монголам на всьому житомирському Поліссі. Коростенський краєзнавець М. Брицун-Ходак зазначає: «В Путиловичах Луганщини знають — у великому кургані люди побиті… Перекази про навалу орди, штурм града, бойовисько на валах, древню криваву січ з монголами… Подібні епічні сказання відомі у Новому Дорогичині… Народицької землі, городі Норинську Овруцької, Грубському городищі землі Коростишева, Олев­ському городищі, Сущ-городі на Уборті,.. городі Гульську на Случі». Згідно із записами М. Брицуна-Ходака, народна пам’ять сягає ще глибших пластів української минувшини, аніж навала монгольської орди: «В серцевині Старих Дерев, у літописних градах Коростені, Овручі, Олевську, в селищах прилеглих, донині живе пам’ять про Великий М’ятеж… М’ятежем виступає повстання деревлян 945 року проти варязького засилля… Про м’ятеж кривавий свідчили оповідачі, народжені у 1890-1900 роках: «Юлга-Йовга городи палила»; «Кургани от Олги зосталися»; «Це та, що нас палила і мертвила»; «Юлга войовала з князями»; «Ішла лісами Юлга з войском своїм, стояла тут»; «Норинськ вона Юлга-Йовга розбила… Юлга-Йовга городи палила. Кургани сипала понад путями свого ходу». Он що означають слова княгині Ольги до деревлянських послів, записані у «Літописі руському»: «Вже городи ваші здалися мені». Сумну пам’ять про плюндрування городів Деревлянщини зафіксував у 1899 році етнограф М. Коробка: «По усьому Овруцькому повіту відомі урочища, пов’язані з іменем Вольги-Юлги. То Юлжина Гора, Йовжина Грядка, Юлжин Колодязь, Юлжина Долина тощо».

Там же, на колишній Деревлянській землі, як пише М. Брицун-Ходак, старі люди вживають вислів «це було за анту-анту вєку» стосовно якихось давніх подій. Цей вислів краєзнавець пов’язує із пам’яттю про нашу Антську державу II—VII ст. н. е. Відлуння антської доби звучить і в українських колядках сонцепоклонницького походження із мотивом ради гурту русів-воїв про наміри піти «вниз по Дунаю» на військову службу до іноземного володаря. Дослідник українських обрядових пісень В. Мельник доводить, що наші колядки зі згаданим мотивом саме й дійшли до нас із VI ст. нашої доби. Хоч К. Сосенко відстежує в тому мотиві відлуння ще часів діяльності в Праукраїні мандрівних гуртів-союзів і навіть часів матріархату.

Згадуваний М. Брицун-Ходак пише, що в пам’яті насельників колишньої Деревлянщини донині живе слава старих городів VIII—XII віків: «Город був,.. городище зосталося, городисько на горі» — переказують старі люди». Краєзнавець нараховує понад 150 залишків деревлянських городів. А історики І. Крип’якевич та Б. Гнаткевич у «Історії українського війська» (1936 рік) під­креслюють: «Північні зем­лі і досі вкриті великим числом городищ та валів, «окопів», що залишилися по давніх городах». Ті автори нараховують на Київщині близько 450 таких городищ, на Чернігівщині — 150, на Волині — 350, на Поділлі — 250, у Галичині — 100 і т. д. Пам’ять про ті наші прадавні городи залишилася в українських географічних назвах, майже всі з яких відомі ще в IX—XIV ст. Одних лише назв поселень Городище в Україні маємо понад десять — у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Київській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Чернігівській, Харківській областях. Однойменні назви населених пунктів Городок є у Львівській та Хмельницькій областях. Містечка Городниця, Городське, Городня, Городенка локалізуються відповідно на Житомирщині, Чернігівщині та Івано-Франківщині. Маємо ще й Білгород-Дні­стров­ський, Вишгород, Білогородку, Миргород, Новгород-Сіверський, кілька Самгородків, Китайгородів та ін. А ще з мовним коренем город є в нас поселення Підгороддя на Івано-Франківщині, Підгородище і Підгородці на Львів­щині, Підгородка на Миколаївщині, Підгородне (їх два) на Волині та Дніпропетровщині. Про давність в українській мові кореня город свідчать такі ось назви поселень, згадуваних в українських рукописах XI—XIII ст.: Город, Городло, Городок, Городськ, Городець, Малий Новгород, Городець на Вострі та ін.

Поза сумнівом, після ознайомлення з перерахованими назвами навряд чи в кого виникне підозра, що слово город — це не давньоукраїнський термін. Адже постав він із нашого українського дієслова городити, обгороджувати, робити захист поселення. А будівничих городів у часи Русі-України у нас називали огородники. Ось Вам ще одне наше праслово як збережена в мові пам’ять про досвід предків у технологіях та й у мовленні. Зайвим підтвердженням того, що термін город предковічно український є зафіксовані нашими рукописами XI—XIII ст. назви поселень та дворів із твірним суфіксом -ин: Биковин, Верещин, Вотьнин, Гордятин, Горошин, Губин, Малин, Неятин, Чудин, Чучин та ін. Суфікс -ин підказує, що всі ці назви відпатронімні. Отже — чий город, чий двір? Бика, Губи, Мала, Гордяти й ін.

Пам’ять про якусь нашу далеку минувшину, коли керманичами наших предків були царі, королі, князі, приховало чимало українських топонімів із основами цар/ксай, король, князь. В Україні є, наприклад, три поселення із назвою Царівка у Луганській та Житомирській областях, два поселення Царичанка у Дніпропетровській та Одеській областях, Царедарівка в Миколаївській області. Україною несуть свої води й річки з основою цар у назвах: Царівка на Чернігівщині, Царівська (їх кілька) на Запоріжжі, Полтавщині, Херсонщині, Царичанка у басейні Орелі, Царега на Одещині, Царилунга на Чернівеччині. На ще давніші часи указують назви українських поселень Саї (їх два) на Дніпропетровщині та Сумщині, Саїнка на Вінниччині, Сайків на Львівщині, Сайкове на Сумщині. Корінь сай простежується на українських землях десь у II тис. до н. е. — тоді, за Геродотом, жили керманичі сколотів (скіфів) Арпоксай, Колаксай, Ліпоксай. Більшість дослідників сходиться на думці, що основа ксай у тих іменах означає цар. Дуже давні назви поселень із основами король маємо у Закарпатті — Королеве, на Полтавщині — Короленківка, на Івано-Франківщині — Королівка, на Миколаївщині — Королівське, на Сумщині — Королівщина, на Чернівеччині — Корольча. Деякі з перерахованих вище назв, щоправда, могли виникнути від імені особового чи прізвища типу Цар, Король, одначе і в іменах та прізвищах відображене наше прадавнє мовне явище, прадавня назва керманича, очільника, провідника.

Про глибоку історичну пам’ять українства, про давність і тяглість його присутності у Подніпров’ї свідчать українські географічні назви, корінні імена особові та прізвища із основами князь, бояр, отрок, скоморох тощо. У нас навіть осіб шлюбної пари в окремих краях, наприклад, на Житомирщині, називають: князь, княгиня, а помічників весільного князя величають — бояри. Терміни князь, княгиня наші предки перенесли і на географічні назви. Так, наприклад, на Харківщині є поселення Княже, на Сумщині — Князеве, на Івано-Франківщині та Рівненщині — Князівка (їх два), на Львівщині — Княжлука, на Хмельниччині та Львів­щині — Княжпіль (їх два). А річка Княгиня протікає на Тернопільщині, річка Княжинка — на Дніпропетровщині, річка Княжі Байраки — на Кіровоградщині. А ще в нас є річки із назвами Княжа (їх три) у басейнах Ворскли, Південного Бугу та Синюхи, Княжева у басейні Сіверського Дінця, Князьок у басейні Південного Бугу. Течуть українськими землями й кілька потоків із основою князь у назвах: Княж у басейні Пруту, Княгинин у басейні Тиси, Княжий (їх два) на Івано-Франківщині та в Закарпатті. Є ще й балки Княжна у басейні Сіверського Дінця та Княгинка на Дніпропетровщині.

Мовна пам’ять у вигляді географічних назв увіковічила й боярський стан. Основа бояр дала життя назвам топонімів: Боярівка на Чернігівщині, Боярка (їх два) на Київщині та Одещині, Бояро-Лежачі на Сумщині. Варті уваги й назви річок та потоків: Боярка (їх чотири) у басейнах Південного Бугу, Тетерева, Прип’яті і Сули, Боярчик у басейні Дністра та ін. Основи перерахованих вище назв — то все раритети доби Русі-України, а може, й раніших часів. Згадки про ті часи навіюють нам і географічні назви та прізвища, що постали від давньоукраїнських термінів, пов’язаних із воїнським станом. Прадавнє наше слово вой/воїн залишило свій слід у таких українських топонімах: Войнилів на Івано-Франківщині, Войнин, Войнютин на Волині, Войничеве на Оде­щині, Войнівка, Войниха на Полтавщині, Войнашівка на Вінниччині, Воютин на Львівщині та ін. А ще в XI ст. в українських літописах згадуються поселення Воїнь у Переяславській землі, а в XIII ст. поселення Воїнь у Волинській землі. Нині у басейні Тиси тече потік Войків, а в басейні Пруту — потік Войтул.

У часи Русі-України особисту охорону князів становили вої-отроки, серед яких були і зовсім юні і зрілі вої. Пам’ять про той стан збереглася в українських прізвищах Отрошко, Отрощенко та в назві поселення Отроків, що в Хмельницькій області. Ті вої Русі-України, які відзначалися неабиякою звитягою, називалися витязі. Це слово — українське, про що свідчить наш термін звитяга та українські обрядові пісні, в яких оспівуються «витязейкове»: «Синове, синове мої, Витязейкове славни, Мали вни рілейку неміряную… Міряли єї копієйками». Слід отих звитяжців–витязів залишився у наших топонімах Витязеве на Черкащині, Витязівка на Кіровоградщині. Однією із назв збирачів податків у княжі часи була назва ємці. В Україні нині є аж три поселення із назвами Ємці — у Полтав­ській, Харківській, Хме­льницькій областях та поселення Ємчиха у Київ­ській області. Побутують у нас і прізвища Ємець, Ємнюк, Ємчук.

У XI—XIII ст. в українському суспільстві були мандрівні музики, які згадуються в літописах як скоморохи. Відлуння назви тих музик чується в наших нинішніх назвах сіл Скоморохи (їх чотири) на Житомирщині, Львівщині, Тернопільщині, Скомороше на Тернопільщині, Скоморошки на Вінниччині, Скомороха (їх три) на Черкащині, Вінниччині, Волині. Річка із назвою Скоморох, як засвідчується в літописах XI—XIII ст., протікала у ті часи в Києві. А річка Скомороха тече нині в басейні Прип’яті. Балка Скоморошина локалізується у Приазов’ї. В українському суспільстві доби Русі-України найнижчий стан селян називався смерди. Назва та збереглася у назві волинського села Смердин, яке перейменували у 1946 році.

Донині мовна пам’ять українців зберігає назви наших прадавніх етнічних груп, хоч може вони були просто регіональними самоназвами. Українські літописи XI—XIII ст. фіксують ті назви як давніші за часи написання тих літописів: «І суть городи їх до сего дне». То поляни, деревляни, бужани, дуліби та ін. В «Літописі руському» підкреслюється, що всі ті етнічні групи греки називали Велика Скуф. Отже, ті етноніми, можна припустити, були ще у сколотські часи, себто десь у середині I тис. до н. е. Важливо, про вкоріненість тих етнічних груп в українській землі, про їхній зв’язок із українською мовою свідчать українські географічні назви. Скажімо, у нас нині закартографовані назви поселень Поляни на Львівщині, Полянське на Чернігівщині, Поляне на Сумщині, Полянецьке на Одещині, Полянська Гута на Запоріжжі, Полянь на Хмельниччині та ін. Пам’ять про деревлян залишилась у наших назвах поселень Деревляни та Волиця Деревлянська на Львівщині, Великі Деревичі та Деревищина на Житомирщині. Назва етнічної групи дуліби залишила свій слід у назвах українських населених пунктів Дуліби (їх п’ять) на Волині, Рівненщині, Львів­щині, Тернопільщині, Дуляби на Тернопільщині, Дулібська Воля — на Житомирщині. На Київщині є озеро Дулібське, а річка Дуліба тече на Чернігівщині.

У «Літописі руському» є записи 1241 року про Болоховську землю як частину Русі-України та болоховських князів. Нині в Івано-Франківській області є село Болохів, а у Волинській області — село Болоха. Ось така пам’ять про колишню назву цілого краю. У рукописах XI—XIII ст. часто фігурують етнічні групи, які були сусідами русів-українців: печеніги, половці та ін. Київські князі утихомирили той войовничий люд і навіть залучили на охорону своїх городів. Про ті події збереглася пам’ять у назвах українських поселень Печеніги у Хар­ківській області, Печеніжин у Івано-Франківській області, Печенюги у Чернігівській області, Половецьке у Житомирській області, Велике Половецьке та Мале Половецьке у Київській області. А річка Стара Печеніга протікає у басейні Сіверського Дін­ця.

Завдяки античним авторам Геродоту, Птолемею та ін. ми знаємо назви багатьох етнічних груп (а може, регіональних назв наших предків), які були насельниками українських теренів, починаючи з половини I тис. до н. е. і до початку I тис. н. е. То сколоти (скіфи), будини, роксолани, саки, біски/бойски, неври/неурії, савара/саура, норики, ути, сармати, гуни та ін. Мовна пам’ять українства підтверджує факт проживання тих етнічних груп в українському Подніпров’ї та й їхні назви. Скажімо, корінь автоетноніму (самоназви) сколоти простежується в українських назвах річок Сколот, Сколобан, Сколівка, Сколодинка, Оскол та назвах поселень Сколе на Львів­щині, Сколенці на Хмельниччині, Сколобів на Житомирщині. Геродот згадує в українському Подніпров’ї топоніми Гери та Герос. Вірогідно, корінь тих назв гер став твірним для назв наших річок Гериня у басейні Дністра, Геребар у басейні Прип’яті, Герцушка у басейні Пруту, як і назв балок Геруса у басейні Сіверського Дінця та Гертіп на Одещині. Співзвучними із етнонімами роксолани та саки є українські географічні назви Роксолани — село на Одещині, Саки — місто, Сакське озеро. Згадувані античними авторами бойски/біски, правдоподібно, увіковічились в українських назвах краю Бойківщина і назв поселень Бойківка, Бойків, Бісків, Бісковичі та ін. Етнонім бойски/біски перегукується із закартографованим на наших землях К. Птолемеєм етнонімом беси/біси. Цей етнонім, можливо, походить з того ж мовного кореня, що й українські назви річок Бескидовець у басейні Стрия, Бескідець у басейні Тиси та назви гір — Бескиди.

Деякі зі згадуваних античними авторами етнічних груп українського Подніпров’я фігурують і в наших рукописах XI—XIII ст. Так, у недатованій частині «Повістей врем’яних літ» ідеться про нориків/нориців, які згадуються і в античних джерелах. Цей етнонім досить широко представлений в українських географічних назвах. Українськими землями несуть свої води річки Нориця у басейні Десни, Норинь у басейні Ужа, Норець у басейні Прип’яті. Є в нас і населені пункти Норинці, Норинськ на Житомирщині, Норцівка на Харківщині, Нориця на Чернігівщині. Важливими для з’ясування найдавніших витоків української мови є згадувані античними авторами етноніми будини, савра/саура, гуни, утидорси. Докладно описав у V ст. до н. е. будинів та їхнє місто Гелон грек-історик Геродот. Важливо, назва Гелон дуже нагадує назву міста Голунь, яка викарбувана у написах I тис. до н. е. на кам’яних стовпах, знайдених під Медвином на Київщині. Один, менший із двох написів, у сучасній обробці звучить так: «Буди Голунь та серця, а в серці сім’я на сім’я». І другий досить чималий напис є взірцем давньоукраїнської мови. Можна стверджувати, що будини були носіями давньоукраїнської мови. Сучасний український мовознавець О. Стрижак вважає, що в деяких українських географічних назвах із основами буд збереглася пам’ять про будинів.

Цей же вчений припускає, що описані Геродотом неври «могли займати тільки територію сучасного українського правобережного Полісся й локально відповідати майбутнім деревлянам та сучасним поліщукам». Щодо цих неврів, то треба врахувати, що пізніший за Геродота античний географ К. Птолемей згадує на наших землях етнонім неурії. Це дуже важливо, бо в останньому терміні коренем є праукраїнське, ще трипільського походження, ур. Цей корінь задіяний у багатьох українських словах, пов’язаних із Сонцем: Урай/Уран — весняне Божество, ураган, урожай тощо. У ведійській релігії, яка постала із праукраїнського сонцепоклонництва, віднаходимо термін саура — славені Сонцю, сонцепоклонник. Отже, назва неври/неурії — то просто інформація когось із респондентів згаданих античних авторів, що та людність не належить до сонцепоклонників (не+ур). Це підтверджується даними сучасного фольклориста В. Давидюка, який пише, що солярна символіка бронзового віку слабо поширена в українському лісостепі, лісовій зоні, а в західному Поліссі кераміка із солярною символікою у часи бронзи взагалі відсутня. Там же, у західному Поліссі, за В. Давидюком, невідомі купальські (сонцепоклонницькі) традиції. Ось вам і неурії/неври — несонцепоклонники.

Стосовно будинів та неврів/неуріїв учений початку XX ст. К. Болсунов­ський припускав, що то носії Трипільської культури. З такою думкою можна погодитися, адже назви неври/неурії, савара/саура, ути, гуни, про які писали античні автори, простежуються на українських теренах на тисячі років раніше, аніж про них дізналися Геродот, Птолемей та ін. Згадки назв деяких із тих етнічних груп знаходимо у протошумерських написах Кам’яної Могили (уту/утуги) та у Ведах (гуна, уткала, саура). Окрім того, у названих джерелах фігурують етнічні групи, які проживали на українських землях у часи Трипільської цивілізації ан/ану, гал/гала, дарава, куява, одра, пали, панії, уша та ін. Усі ці етноніми збереглися в українських географічних назвах, про що мовитиметься далі. Але звідки взялася ота близькість, а в деяких випадках і тотожність, назв етнічних груп і географічних назв отут в Україні і в стародавній Індії? Жодне з пояснень не може бути переконливим, аніж пояснення про існування в доісторичні часи міграцій із Північного Причорномор’я до витоків Інду.

Сто доріг в ногах лежить мого роду

Ще античні автори, зокрема Берос, Діодор, Овідій, Пліній, Страбон, Трог, Таціт, помітили у Південно-Західній Європі та Малій Азії сліди найдавніших вихідців із українського Подніпров’я. А в нашу добу десятки зарубіжних учених у тій чи іншій формі стверджують, що так звані арійські народи мають тісний зв’язок із Праукраїною. Дехто із тих учених заявляє прямо, як от Д. Бовле: «Арії вийшли з території України». На тому наголошує і Г. Пік: «Україна — колиска індоєвропейських народів, колиска краси, сили, таланту й волі білої людини».

У Російській імперії ще в XIX ст. вийшли друком праці О. Черткова, Є. Классена та Ф. Воланського, які привернули увагу до пелазгів та етрусків, котрі задовго до нашої ери, виселившись із Північного Причорномор’я, колонізували Грецькі острови та Апенніни. І пізніші російські вчені Б. Рибаков, Л. Клейн, Н. Гусєва та ін. переконані, що так звані арійські народи тісно пов’язані із Північним Причорномор’ям. Б. Рибаков зазначає, що індоєвропейці прийшли в Індію з берегів Дніпра. А в києворуських літописах, наголошує Б. Рибаков, згадуються «останці» — ті, хто не виселився до Індії з Подніпров’я. Л. Клейн доводить, що перша міграційна хвиля із Праукраїни викотилася ще у IV тис. до н. е., досягла Аралу і розбилась на дві: одна з них покотилась до Індії, друга — у Месопотамію. У Ведах є чимало фраз, із яких виходить, що білі колоністи Індії прийшли з якихось далеких країв. Ось така фраза із гімну «Рігведи» 22 мандали (частини) I: «Звідтам хай допоможуть нам Боги, звідки закрокував Вішну через сім місцевостей Землі».

Чимало дослідників сходяться на думці, що події головного міфу «Рігведи» про перемогу Бога аріїв Індри над демоном Врітрою причетні до українського Подніпров’я. Власне, фрагменти того міфу збереглися у варіантах українських обрядових пісень і традиційних ігор «Воротар» і «Володар». У санскриті є однокорінне із іменем Врітра слово вріті у значенні загорожа, тин, а також слово варута — захисник. Виходить, що Врітра — то захисник, володар якоїсь брами. Що то за володар і що то за брама така? Так от, якщо уважно проаналізувати усі рігведійські славені Індрі, то виявиться, що Індра уособлював закони природи, пов’язані зі змінами пір року. Але перехід від зими до літа блокує загорожа, брама, яку й охороняє її володар Врітра-Воротар. Ось чому в українських веснянках і традиційних весняних іграх і виступає головний персонаж, який зветься і Воротар, і Володар: «Воротар, воротар, воротарчику, Йа втвори, йа втвори вороточка»; «Ой ти володароньку, відчиняй воротонька», «Володар, володар, володаренько, Одчини райськії воротечка».

Із рігведійських описів діянь Врітри постають картини зими: «Стояв морок, що перешкоджав основі вод», «води стояли сковані». Врітра «перекрив води і Небо», «приховав води», «скував течію», «замкнув води». Та й сам Врітра у гімні «Рігведи» 32 мандали I оспівується як син води, син Богині Води Дану (у нас — Дана): «Потекла життєва сила тієї, чий син Врітра, .. Дану лежить, як корова з телям». Отже, Врітра — то просто — лід, зимовий холод. Інші картини — весни постають із рігведійських описів перемоги Індри над Врітрою: Індра «великі ріки зробив набухлими» (від льодоставу?), «привів у рух потоки», «випустив для бігу сковані води, .. вони мчались весело до моря», «пустив вперед життєдайне дихання» (весни?). Врітру «спалив Агні» (весняне сонячне тепло?). Такі картини — то нонсенс для постійно теплої Індії. Отже, головний міф «Рігведи» виник у погодних умовах, характерних для країв, де є чітке розмежування між зимою й літом, характерних для українського Подніпров’я. В українських веснянках та весняних традиційних іграх «Воротар» і «Володар» оспівуються дари тому Вротареві/Володареві: «золоті вербляночки», «золоте горняточко», «золотеє зернятко», «ярії пчолочки», «молодеє дитяточко у сріблі та в злоті», яке сидить «на золотім кріслі». Це дитятко — то весняне Сонце, сама весна. Під «тиском» таких дарів Воротар/Володар відчиняє «райськії воротечка», себто впускає рай-весну з її розмаєм зела, «райських дерев», прилетом «райських пташейок». Отже, і в рігведійських гімнах про конфлікт Індри та Врітри, і в українських веснянках та весняних іграх поетизується настання весни після зими. Такий міф, усе підказує, був занесений до Індії нашими подніпровськими предками.

Серед тих українських дослідників, хто доводить, що саме найдавніші ви­хідці із Праукраїни колонізували витоки Інду, варто назвати В.Шаяна, Л.Силенка, В.Паїка, О.Братка-Кутинського, С.Плачинду, М.Іванченка, Ю.Шилова, С.Васильченка, С.Наливайка, В.Довгича, В.Кобилюха та ін. Археолог С.Васильченко переконаний, що індоарії були нащадками носіїв так званої ямної культури. Він пише: «Ямник… на зламі IV—III тис. до н. е… створив космічний світогляд, записаний потім в Індії». За С. Васильченком, арійська люд­ність сформувалась «у степах нинішньої України… і в середині II тис. до н. е. ру­шила в Іран і далі в Індію». Тут варто ще раз згадати В.Шаяна та Л.Клейна, які припускають, що перша хвиля колоністів Індії вийшла із Праукраїни ще в IV тис. до н. е.

Сучасний український сходознавець-індолог С.Наливайко, провівши масштабні дослідження міфологічних та лінгвістичних матеріалів, наголошує: «У пам’ятках, писаних санскритом, особливо в «Ріг­веді», «Магабгараті» і «Рамаяні», багато точок дотикання з Україною, українцями і українськими реаліями, давніми й сьогочасними… Предки сучасних українців брали участь у подіях, описаних у «Магабгараті», а самі ці події, принаймні деякі, відбувалися і на теренах України». С.Наливайко переконливо доводить, що імена багатьох індоарійських Богів, царів, мудреців, героїв є однокорінними із багатьма українськими прізвищами та географічними назвами. Що стосується згаданих вище етрусків, то, думається, пам’ять про них залишилася на українських землях у назві річок Лета у басейні Прип’яті, Летавка у басейні Дністра, Леташівка у басейні Горині, а також у назвах поселень Летава та Летичів на Хмельниччині, Летичівка на Черкащині, Летківка на Вінниччині, Летня на Львівщині. Є в нас і прізвище Лета. Річ у тім, що в етрусків була Богиня з іменем Лета. У них же була й Богиня Рея. А в нас на Житомирщині є річка Рея та село Рея.

Напрошується висновок, що однією з найдавніших мов, яка поширила свій вплив задовго до нашої ери на мови Індії, Малої Азії та Південно-Західної Європи була мова наших подніпровських предків. Думки таких учених, як Партола, В. Шаян, Л. Клейн, Н. Гусєва, підводять до висновку, що першу хвилю колоністів індських витоків у IV тис. до н. е. становили наші предки-трипільці. Адже Трипільська цивілізація датується половиною VI тис. до н. е. — кінцем III тис. до н. е. Важливо, чимало топонімів та імен особових представників першої хвилі колоністів Індії мають свої корені в українській землі і в українській мові.

Якісь туманні натяки на ті давні часи, коли наші подніпровські предки хвиля за хвилею викочувались до витоків Інду, зберігає українська усна словесність. Мотиви про далекі подорожі надзвичайних героїв є основними в українських народних казках із циклу так званих героїко-міфологічних чи, як дехто називає, «чарівних» казок. Це казки «Котигорошко», «Летючий корабель», «Три брати», «Чарівна сопілка» та ін. Сучасний український фольклорист В. Давидюк датує початки таких казок у IV—III тис. до н. е. А це доба Трипільської цивілізації. Головні герої тих казок шукають своє щастя, вимандровуючи у «далекі Світи», у «чужі землі», «на край Світу», у «тридев’яте царство», до «чорного царства». У тих далеких Світах наші герої зустрічають персон із іменами Сонце, Сонцева мати, Морська пані, Чорний крук (цар) та ін. У таких казках, як пише В. Давидюк, відхід одноплемінника від свого роду прирівнюється до його остаточної втрати. Батьки, прощаючись із героєм, мовлять йому «уже я тебе не побачу», «та чи увиджу ще тебе?». Ці прощальні висловлювання свідчать про якісь переселення, а не про тимчасову війну. А за «чорним царством» можна розуміти краї індійських чорношкірих автохтонів. На це ж указують субтропічні екзоти (грифи, леви) «чужих земель», згадуваних у «чарівних» казках. В. Давидюк зазначає, що у змалюванні «того Світу», «тридев’ятого царства», «чужої землі» вгадуються прообрази певних цивілізацій.

Відголоски колонізації нашими предками витоків Інду вчуваються в українських переказах про рахманів. Наш учений Хв. Вовк пише, що в деяких місцевостях України існує ще звичай відносити шкаралупи великодніх яєць на річку та пускати їх по воді у певній надії, що вони допливуть до далекої країни, де живуть рахмани, які не знають, коли настає Великдень і святкують його тоді, як припливуть до них із України шкаралупи крашанок. Хв. Вовк вірить, що рахмани — то брахмани, себто каста жреців індусів. Ще ясніше видно, що рахмани — то представники найдавніших вихідців із Праукраїнської Материзни із оповідей, записаних М. Максимовичем. Він зазначає, що народ на Волині, Поділлі, та Червоній Русі каже, що Рахманський Великдень залишився в Україні від рахманів, які жили колись у цих краях. Прикметно, брахманів згадує й наша пам’ятка часів Русі-України «Повісті врем’яних літ»: «Закон же іуктиріян глаголемії брахмани і островичі». Правдоподібно, наші рахмани та індоарійські брахмани — то одні й ті ж члени цілої духовної касти. Назва тієї касти, як вірить С. Наливайко, збереглася в назвах українських поселень Рахманів (їх два) та в наших прізвищах Рахман, Рахманець, Рахманюк, Рахманченко і ін.

Пам’ять про якісь давні походи наших предків у далекі краї, складається враження, збереглася у деяких українських обрядових піснях із мотивом «золотого плуга». У тих піснях співається про скирти, які «повеземо на тихий Дунай», чи які «звеземо над край-Дунай». Особливо вражають у тих наших піснях висловлювання про засівання ланів за далекими морями: «Мої служеньки барзо вірнії! Ой поїдете в чисте поле, .. За чорне море. Будем сіяти жито, пшеницю,.. всяку сівбицю». Ця оранка «за чорним морем», жнива «над краєм-Дунаєм» мають реальне підґрунтя. Адже наші подніпровські предки у доісторичні часи саме й колонізували за морем долини витоків Інду і землі за Дунаєм. А колоністи Індії першої хвилі, предками яких, за Н. Гусєвою, були творці Трипільської цивілізації, занесли до Індії культове пошанування плуга. Прикметно, у прадавнину на українських землях використовувався примітивний безколісний плужок, що звався галаджійка. А в санскриті поняття плуг означається однокорінним із ним словом гала. Знає санскрит і слово галіка — орач. Отже, мовний корінь гал/гала є ще трипільського походження.

(Далі буде)