Партизани в степах України

Одним із найзастаріліших стереотипів мислення, який не можуть подолати навіть деякі професійні сучасні історики, є твердження про начебто всеохоплюючий загальнонародний характер партизанської війни наокупованих теренах СРСР у 1941-44 рр. Ідеологічні штампи на взірець: «земля горіла під ногами окупантів, всі — від малого достарого — чинили опір, радянська Україні — партизанський край» і досі упублічному обігу.

А насправді?

Якщо партизанська війна була народною, то чому й дотепер існує принизливий розподіл ветеранів на спочатку фронтовиків і трудящих тилу, а вжепотім партизанів іпідпільників? Чому Сталін скасував уже затверджений ним спеціальний партизанський орден Дениса Давидова, обмежившись скромною медаллю? Щоправда, двох ступенів…

Чому навіть радянські історики мусили визнати, хоча й крізь зуби, що абсолютна більшість партизанських загонів та підпільних груп, залишених на окупованих територіях, була знищена гітлерівцями за лічені тижні літа-осені 1941-го року?

Чому навіть героїв радянської пропаганди — бійців і командирів уславлених партизанських з’єднань — піддали в 1944-му році принизливій процедурі масових перевірок на лояльність у спецтаборах НКВС?

Чому, наскільки нам відомо, ніколи не побачила сцени лише одна п’єса сталінського лауреата Корнійчука — «Партизани в степах України»? Видати, справа не лише у безглуздій назві, бо ж де в степу можна заховати бодай малесенький партизанський загін?

Директива про концепцію партизанського руху була сформульована Сталіним у його виступі по радіо 3 липня 1941-го року. Проте, коли фахівці з ведення розвідувально-диверсійної війни одержали до виконання вказівки кремлівського «генія», вони схопилися за голову. Один із найавторитетніших у цій специфічній військовій галузі — радянський розвідник Ілля Старінов — відверто визнав у своїх постперебудовних мемуарах: реалізація сталінських накреслень призвела б до масової голодної смерті населення на окупованих теренах і зробила б неможливою будь-яку партизанську діяльність у професійному розумінні цього слова.

Що ж, можливо, і Сталін це усвідомлював. Вірогідна, хоча й потребує доказів, і така версія: більшовицький вождь вирішив влаштувати українцям ще один масовий голодомор, але вже під прикриттям «усенародної партизанської війни».

А що ж тоді Ковпак, Сабуров, Вершигора та їхні з’єднання? Після розгрому нашвидкуруч поінструктованих і кепсько озброєних партизанів-дилетантів 1941-го року Центральний штаб партизанського руху почав формувати, як і належить професіоналам, спеціальні ВІЙСЬКОВІ підрозділи для бойових дій у глибокому тилу ворога. Тобто, ідеологічні вказівки Сталіна потай саботувалися.

Але більшовицьке керівництво, засліплене власними міфами, вперто відмовлялося визнати професійний характер так званих партизанських загонів. Відтак німці, зі свого боку, відмовлялися поширювати на полонених партизанів та їхніх агентів-підпільників норми міжнародного права. І це ще один злочин Сталіна перед народами СРСР.

До речі, рух опору в окупованій німцями Європі ніколи не грався у смертельну забаву «всенародної війни». Партизанські загони у Франції, Італії, Норвегії, Польщі, Югославії формувалися за принципом військових підрозділів, на бойові операції вирушали в одностроях і навіть носили назви на взірець Армія Крайова, Народно-Визвольна Армія Югославії, Українська Повстанська Армія тощо. І лише в СРСР грались у ганебний кривавий маскарад.

Тож час віддати належне високим професіоналам своєї справи — партизанам і підпільникам — і урівняти їх перед нащадками та історією в правах із тими, хто бився з ворогом на численних фронтах Другої Світової війни.

В.Н.