ТАЄМНИЦІ ВІЙНИ ЗА ЧИГИРИН

У номері 170 (3006) від 02.08.2008 київської газети «Сьогодні» опублікована велика стаття «Чигирин: Білі плями забутої війни» під шапкою «Суботні історії для дорослих від Олеся Бузини».

У статті її автор правильно ремствує, що 330-літня дата завершення дворічної війни за Чигирин, которую треба було б відзначити цього року, не була відзначена українською владою. Я приєднуюся до цього нарікання. Ще в квітні 2008 р. я опублікував в одному з харківських видавництв мою 400-сторінкову книгу, присвячену 330-річчю цієї події. Книга, щоправда, називається «Архітектор від Бога архієпископ Черкаський і Канівський Софроній». Але Софронію і побудованим ним церквам і соборам присвячена тільки третина книги, а дві третини — історії, зокрема історії гетьманства Юрія Хмельниченко, при якому і відбулася та війна за Чигирин і Україну. А на титульній сторінці книги, дуже добре оформленої (більше сотні ілюстрацій) напи­сано: «330-річчю подвигу Святого Препо­добно­му­ченика Макарія при­свя­чується».  

Святий Прмч. Макарій (1605-1678 р.) був настоятелем Канівського монастиря. При взятті турками і татарами Чигирина захисники в останній момент підірвали фортецю, і її уламки поховали під со­бою не тільки 4 тисячі турків, що сюди вдерлися, але і всі ті матеріальні цінності, поживиться якими розраховували загарбники. Розчаровані цим турки із союзниками татарами кинулися тоді розоряти і грабувати церкви і монастирі Правобережної України. Канівський монастир якийсь час оборонявся від татар, але незабаром був узятий. Однак захисники монастиря встигли сховати церковні скарби. Загарбники довго катували настоятеля Макарія, але так і не домігшись від нього визнання, заживо спалили його в замкненій цер­кві. Трапилося це 7/20 вересня 1678 р. У цей день тепер і поминається Святий Преподобномученик Макарій. А його прах зараз зберігається в раці, що стоїть в найбільшому в Україні соборі, побудованому Владикою Софронієм у Черкасах і введеному в лад діючих у 2002 р.

До того, як за вивчення історії загибелі Св. Прмч. Макарія узявся Владика Софроній, наші сучасники не знали не тіль­ки дати, але навіть року його загибелі. Не знали тому, що історики ще в XIX, а те і наприкінці XVIII століття при складанні Житія Преподобномученика навмисно перенесли цю дату аж на 25 років вглиб історії, щоб сховати від нас, нащадків, зв’язок цієї загибелі з життям однієї історичної особистості, на яку історикам не хотілося кидати тінь. Цю особистість я назву трохи нижче, а зараз лише подякую Владиці Софронію за те, що він розібрався й у 2007 р. видав у Черкаській Єпархії виправлене Житіє Св. Прмч. Макарія, Переяславського і Канівського чудотворця.  

А тепер повернемося до статті про Чигирин, опублікованої в № 170 (3006) від 02.08.2008 газети «Сьогодні». У мене мається ряд зауважень до цієї статті. Її автор починає з того, що ремствує на те, що 330-річчя битви за Чигирин нинішні правителі України ніяк не відзначили, а от 350-річчя Конотопской битви вирішили від­значати в наступному 2009 році як грандіозну перемогу української зброї над російськими військами. Автор статті стверджує, що Конотопская битва була дрібною сутичкою в порівнянні з війною за Чигирин. Отут я з ним зовсім не згодний. Конотопська битва закінчилася грандіозною перемогою України, Польщі і Кримських татар над Росією. Досить сказати, що в один день червня 1659 року була розгромлена 100-тисячна російська армія і загинула майже вся московська кіннота. У Москві не залишилося жодного дворянського роду, син якого не загинув у тій битві. Я нарахував за даними «Оксамитної книги» (Родословце дворян московських), виданої в 1687 р., що тільки в князівському роді Фомінських загинуло під Конотопом 5 во­їнів.

Досить сказати, що коли в Москві довідалися про поразку під Конотопом, то цар погнав усіх москвичів рити оборонні рови навколо Москви, а сам готувався до евакуації в Ярославль, думаючи, що українські і татарські вій­ська підуть тепер на Москву. Але ні, результатами тієї перемоги Україна не зуміла скористатися через протиріччя, що виявилися в українському керівни­цтві. В результаті цих протиріч гетьман Виговський, що командував військами при Конотопській битві, був вигнаний, а замість нього обрали гетьманом молодого, недосвідченого і безвладного сина Богдана Хмельницького Юрія, презирливо названого сучасниками Хмельниченко. Він майже без охорони поспішив до залишків російських військ у Переяслав приймати їхню капітуляцію. Не взяв із собою нікого з радників, щоб не поділяти з ними славу. А після прибуття в Переяслав росіяни його фактично взяли в полон і примусили підписати такий кабальний для України Переяславский договір редакції 1659 року, що в істориків дотепер волосся ворушаться. Немов це Росія, а не Україна вийшла переможницею битви!

Докладніше про цю ганебну роль Юрія Хмельниченка в історії України написано в моїй книзі. У ній, зокрема, показано, що його, слабовольного, призначали гетьманом не 3 рази, як стверджують під­ручники історії, а 4 рази. Обирали для того, щоб як прапор використовувати ім’я його славного батька. Але щораз його гетьманство закінчувалося ганебно. Найганебнішим виявилося його останнє гетьманство, коли турецький султан у 1677 р. випустив його з в’язниці в Стамбулі, призначив гетьманом України і поставив на чолі 200-тисячної турецько-татарської армії, спрямованої на Чигирин. Але навіть з такою величезною армією Юрій два роки ніяк не міг узяти Чигирин, число захисників якого було в 20 разів менше. А після узяття Чигирина в серпні 1678 року турками Юрій Хмельниченко ще пару років сидів у м. Немирові в ролі гетьмана — васала Туреччини. Тим часом турки і татари безкарно розоряли Правобережжя, а народ тікав на Лівобережжя Дніпра. Закінчилося останнє гетьманство Юрія тим, що самі ж турки відправили його знову у в’язницю, де він і загинув.

На жаль, про ганебну роль Юрія Хмельниченко автор статті в газеті «Сьогодні» не говорить ні слова. Але він не перший, хто умовчує про це, умовчує, щоб не ганьбити ім’я його великого батька Богдана. Але ж історія не повинна нічого приховувати, вона повинна бути об’єктивною.

Далі автор статті в газеті «Сьогодні» замовчує про те, хто командував обороною Чигирина. Лише мигцем згадує, що в серпні 1678 р. “від вибуху бомби загинув комендант”. Не назвав навіть імені коменданта: мовляв, так, другорядна особа, про яку не варто говорити. З розповіді автора статті виходить, що головну організуючу роль в обороні Чигирина грав шотландський полковник-найманець Патрік Гордон. Не знаю чому він так вважає, але добре знаю, що оборону Чигирина очолював досвідчений воєвода, московський стольник Іван Іванович Ржевський. А полковник Гордон був його підлеглим і завідував інженерними роботами в Чигирині. Козаками ж у Чигирині командував наказний гетьман Животовський, що теж був підлеглим Ржевському. Крім завдання зміцнення фортів і бастіонів, перед Ржевським царським урядом була поставлена ціль таємно замінувати фрортецю на випадок, якщо турки прорвуться в неї. Це і виконав Гордон.

Оборона продовжувалася успішно, попри жахливі бомбування. А тим часом на допомогу гарнізону поспішали полки гетьмана Самойловича і князя Г. Ромодановського. Вони вже переправилися через Дніпро, і пробилися крізь турецьке оточення майже до стін міста. Зневірені взяти фортецю турки уже вирішували на військових радах, чи не припинити їм облогу і ві­дійти, як минулого літа, щоб нагромадити ще більше сил. Але отут воєвода Ржевський загинув і командування обороною міцності взяв на себе полковник Гордон як старший за званням. А він, усупереч запевненням автора статті О.Бузини, не був російським патріотом, він був усього лише найманцем, що приїхав сюди заробляти гроші, а не гинути. Він вирішив, що нічого далі ризикувати життям і негайно наказав гарнізону готуватися до виходу з фортеці, для того, щоб з боєм пробитися через ряди турків до військ Г. Ромодановського, що підійшли зовсім близько до фортечних стін.

Так і зробили. Залишкам гарнізону фортеці вдалося на подив легко пробитися до своїх. Припускаю, що турки спеціально пропустили їх без бою, щоб скоріше увірватися в порожню фортецю і почати грабувати її. Але вони не знали, що вона замінована, і за наказом Гордона при виході гарнізону були запалені ґноти до мін. І коли маси турків і татар ввірвалися в міцність, давлячи один одного у воротах, і розсипалися по фортечних будівлях і підвалам, розшукуючи добро, гримнув вибух. Під уламками залишилися похованими більш 4 тисяч загарбників і все те добро, що залишалося у фортеці.

Ні, полковника Гордона не покарали за здачу Чигирина буквально напередодні його звільнення, що очікувалося, від турецької облоги. Тому що в Москві побоювалися посилення України. Там були раді зникненню Чигирина. Тому Гордона не покарали, а підвищили в генерали. Він, на відміну від воєводи Ржевського, не загинув при захисті козацької столиці, а зберіг своє життя і жив ще довго, став улюбленим вчителем Петра I і ходив разом з ним і гетьманом Мазепой у переможні азовські походи...

Автор статті в газеті «Сьогодні» згадує, що він є нащадком одного з захисників Чигирина, але не називає, кого саме. Напевно, рядовим козаком був цей предок. Я теж можу пишатися тим, що один з моїх давніх родичів загинув при захисті Чигирина. Кликали його Іваном Івановичем Ржевским. Рід Ржевских досить докладно розписаний у «Оксамитній книзі». У ній у розділі 265 чітко зазначено, що основоположником роду був Федір Федорович, син князя Федора Костянтиновича Фомінського. Останній побудував на Волзі місто-міцність Ржеву і посадив княжити в ній свого сина Федора. А воєвода Іван Іванович був нащадком у VII коліні від князя Федора Федоровича Ржевського. На жаль, історики не хочуть пам’ятати про подвиг воєводи Ржевського, а народ пам’ятає лише сальні анекдоти про поручика Ржевського...

Леонід Фомінський,
академік