Хто спартачив історію?

У світової слави французького письменника ХХ століття Андре Моруа якось запитали: яка з видатних постатей минулого найбільше вплинула на ходу історії? Моруа негайно відповів: «Якщо розглядати історію як науку, то найбільше змін у ній наробили самі історики».

В останні дні на тлі військового конфлікту в Гру­зії історія, здається, знову переробляється у від­верту пропаганду. Бойові дії в Південній Осетії закін­чилися за кілька днів. Інформаційна війна триватиме набагато довше. І Україна сучасна — та й українська історія теж — стали суб’єктами саме цієї війни. Сумно, що і наші «бузиняки» підхоплюють і переспівують листівки чужого агітпропу.

Не в порядку відповіді, а виключно задля розширення ерудиції читачів нагадаємо кілька міфів, які знову і знову запускаються в пропагандистський обіг. Їх об’єднує тематика Другої Світової війни, чергові дати початку і закінчення якої припадають саме на перший тиждень вересня.

Міф перший: Німеччина віроломно, в порушення міжнародного права, без оголошення війни напала на СРСР. Насправді ж у ніч на 22 червня 1941-го року міністр закордонних справ Рейху Рібентроп викликав до себе в міні­стерство радянського посла Деканозова, і зачитав йому офіційний Меморандум про оголошення війни СРСР, укладений згідно з нормами міжнародного права. Нехай іс­торики сперечаються стосовно тонкощів протоколів і справжніх причин війни між двома вчорашніми союзниками. Для нас важливішим є інше. Деканозов, звісно, негайно доповів про все Сталіну. Сталін, зі свого боку, чекав ще кілька годин, не вживаючи ніяких заходів. Як називається така позиція?

Міф другий: Сталін в найтяжчі для СРСР часи війни вірив у перемогу. А ось факт конкретний, зі спогадів не кого-небудь, а маршала Жукова: 7-го жовтня 1941 року Сталін вислухав чергові доповідь Жукова про ситуацію на фронтах і констатував відкритим текстом: війну ми програли, єдиний вихід — терміново підписати з Гітлером нову угоду про мир на взірець Брестської угоди 1918-го року. Тут-таки, у присутності Жукова Сталін віддав наказ вийти через болгарського посла в СРСР на Гітлера і розпочати переговори про фактичну капітуляцію. Берія це доручення виконав.

Але Гітлер не хотів нового Бресту. Йому потрібна була повна безумовна капітуляція СРСР. Цей вчинок Сталіна з правової точки зору є найтяжчим актом державної зради. І перш ніж у черговий раз братися оббілювати цього ідола, варто про це пам’ятати.

Міф третій: вояки ОУН-УПА, а їхні провідники — перш за все, є зрадниками. Нинішній мер Харкова так пройнявся цією тезою, що на знак протесту від­мовився послуговуватися українською мовою. Між нами дівчатами: якби не було цього приводу, він викопав би десь інший. Ну просто не хочеться людині забивати собі голову чимось, що не дасть негайного «відкату». Але ми не про це.

Доведеться знову нагадати об’єктивні незаперечливі факти: УПА як військова формація була проголошена у жовтні 1942-го року. На той час Степан Бандера вже більше року сидів у концтаборі Заксенхаузен за ЗРАДУ інтересів і безпеки фашистської Німеччини. Це перше. Друге: ані провідники ОУН-Бандери, ані командири УПА ніколи не були громадянами СРСР. Де-юре вони мали паспорти інших європейських держав. То ж кого вони зрадили? І чому ці держави не розглядають їх як ворогів свого народу?

Відповідь лежить на поверхні — навіть наприкінці війни, коли перемога СРСР і союзників бу­ла незаперечною, на стороні Гітлера зі зброєю в руках воювало понад мільйон РАДЯНСЬКИХ громадян. Тобто — з точки зору законодавства СРСР саме вони зрадили свою країну і порушили вій­ськову присягу. Але цей факт руйнує ще один історичний міф: про монолітну єдність радянського народу у тій війні.

Схоже, що зображати з пов’язкою на очах варто не лише богиню правосуддя, а й міфологічну покровительку істориків — Кліо.

В.Н.