Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Правляча псевдоеліта – загроза для України

«Усі, хто опікувався державою, неодмінно, насамперед, просвіщали свій народ і любили своїх людей. Є чотири незгоди: коли в державі немає згоди, не можна виставити військо; коли у війську немає згоди, не можна виступити в табір; коли в таборі немає згоди, не можна рушити і стинатися; коли в бою немає згоди, не можна здобути перемогу. Відтак якщо государ, що знає шлях, прагне підняти свій народ, він насамперед установлює згоду і тільки потім долучається до великої справи. Він не довіряє своїм особистим судженням, а неодмінно повідомляє про це в храмі предків, прибігає до гадання по черепасі, зіставляє це згодом і, якщо все обіцяє удачу, тільки після цього піднімається. Коли народ, бачачи, що государ так само береже його життя, так само вболіває з його смерті, стане разом зі своїм государем перед небезпекою, воїни будуть уважати наступ і смерть славою, а відступ і життя – ганьбою».

У-Цзи.
Трактат з військового мистецтва

Напевно, тільки в стародавньому світі правителям було властиве таке глибоке розуміння дійсності. А якщо щось і упускав государ, то було кому підказати… Хоча ні, у Росії і США, та й у Китаї сьогодні правлять елітарні групи. Вони ж і висувають претендента на лідера національного масштабу. Кожна держава – у міру своїх можливостей. У кожної з країн – своє уявлення про наступність, але воно є. У США – виходячи з їхньої кількасотлітньої історії. У Китаї – із декілька тисячолітньої історії й істинно конфуціанського погляду на буття. Росія, оговтавшись від дурману 90-х, «народила» Путіна, що поклав початок відродженню величі Російської імперії й православної цивілізації. Наскільки вірна своїм традиціям Стара Європа – питання, але голос наступності однаково чути.

Чи можемо сказати, що Україна – це Ющенко, або Ющенко – це Україна? Маргінальність, провінційність… У цьому не провина народу. Це те, що прищеплюють, насаджують не-еліти. Ви знаєте, чим відрізняється зграя від ватаги? У зграї немає ватажка. У вовків, як правило, править вовчиця. Чи можемо сказати, що Україна – це Тимошенко?

Нівелювання спадкоємності рівносильне історичній смерті нації. Історія не терпить напівпорожнечі, а тим більше порожнечі. Вона заповнюється іншим, найчастіше стороннім життєвим простором, який руйнує справжню культуру, викорчовує духовність і знищує нації.

З розпадом могутньої Радянської імперії і крахом комуністичної ідеології «релігійний вакуум» швидко почав заповнюватися «непотребом», виник культ грошей…

«Зрозуміло, «єдино вірне вчення» мало всі ознаки державної релігії, – зазначає російський політолог Станіслав Бєлковський, – а комуністичний режим (1917 – 1991 рр.) був класичною теократією – зі своїм сонмом святих, обрядом, есхатологією і, зрозуміло, чудотворними мощами. Релігійна влада (ЦК КПРС) в Радянському Союзі була вищою за світську (Верховна Рада, Рада Міністрів). Зрозуміло, що режим звалився саме в той момент, коли горбачовське покоління вирішило, що можна (як і радив їм Солженицин у «Листі вождям Радянського Союзу») зберегти владу, відмовившись від ідеології. Регіональні політпрацівники, які раптово вистрибнули на сцену з-за спини брежнєвського застою, так і не зрозуміли, що немає і не може бути церкви без віри, що наповнює її. І відмова від релігії комунізму, тобто комуністичного хіліастичного проекту, одразу спричинить розпад за собою і самого теократичного режиму, релігійної держави – СРСР».

Релігія грошей стала визначальною в Україні. І «грошові торби» одна за одною потяглися в політику, спочатку ніби випадково, а потім агресивно розштовхуючи одне одного ліктями. Хамство і нахабство служили підмогою. Але брак хоч якоїсь освіти швидко дався взнаки. (Ну, такі вже вони, колишні партійні і комсомольські ватажки.) Керувати країною і партійним осередком, як говорять в Одесі, – дві великі різниці. Гравців немає і лава запасних пуста. Тому й програє держава, втрачає нація й гине народ, якого нарекли «маленьким українцем».

Аби легітимізувати свою присутність у владі, потрібна була інша ідеологія. Всі вмить стали набожними. Але всіх перевершив Віктор Ющенко, котрий визначив свою месіанську місію у створенні власної церкви. Не робить честі Президентові використання церкви в політичних цілях, коли духовні святині стають елементом політичного декору. А чого тільки варте перетворення на трапезну Софіївського собору! Але, як говориться, Бог йому суддя.

Спадкоємність… Вона передбачає елітизм, але в жодному разі не егалітаризм. Елітизм, який зріс на ціннісних основах нації, історії, культурі, духовності і вірі.

Справжні цінності дано Природою і Богом. І російська православна церква стала на сторожі російських інтересів і православної цивілізації в цілому. До речі, як зазначало видання «Людина і світ» (січень, 2003 р.), у сучасній масовій свідомості українця поняття «православний» ширше за поняття «віруючий». Православними себе вважають 68,8% опитаних (при цьому віруючими себе назвали 60,2%). І це не тільки ті, хто вважає себе віруючими (77,5%), а й ті, хто між вірою й невір’ям (77,2%), невіруючі (33,2%), байдужі до віри (22,8%) і навіть атеїсти (31,8%). До православних себе зарахували 75,8% тих, хто був хрещений, і 31,5% тих, над ким це таїнство не здійснювалося, а також 70,5% вихованих у релігійному дусі респондентів і 68,2% тих, хто не одержав релігійного виховання. Наведені дані практично повністю повторили результати дослідження 2000 р. і навряд чи суттєво відрізняються сьогодні.

В інтернеті, по телебаченню, у друкованих ЗМІ (причому не тільки в російських, а й насамперед західних) зазначають, що в Росії відбувається бурхливе православне відродження. Це одне зі свідчень переходу від управління цілями до управління цінностями.

Проголосивши «ядерне православ’я», Володимир Путін зміг об’єднати народ, а Дмитро Медведєв назвався продовжувачем справи Путіна. Це і є спадкоємність.

Спадкоємність – це пам’ятати про велич наших предків, знати, що Володимиру Великому ми зобов’язані хрещенням Русі і створенням державності. Спадкоємність – це сімейні цінності, це повага до матері-землі. Відмова від історичного коріння, зміна цивілізаційного вибору, підміна цінностей – це те, що називається зрадою.

Спадкоємність – це насамперед відповідальність перед минулими поколіннями і майбутніми. Не так давно новообраний Президент Росії Д.Медведєв погодився зі словами В.Путіна, який назвав його не меншим націоналістом, ніж він сам. У своєму інтерв’ю Financial Times Дмитро Медведєв висловив позицію Кремля останніх десяти років. Російський Президент дослівно сказав: «На зовнішньополітичному і зовнішньоекономічному треку не можна бути ні лібералом, ні консерватором, ні демократом, потрібно виходити з безумовного пріоритету інтересів своєї країни».

В Україні ж маємо зворотне: пріоритет власних інтересів можновладців над державними, а якщо точніше – їхня повна розбіжність.

Але сьогодні, як не крути, державний капіталізм тієї ж Росії або Китаю демонструє усьому світу переваги своєї системи управління – управління не цілями, а цінностями. Ті ж США, Стара Європа вимушені захищатися. Вони налякані експансією держав, економіки яких швидко розвиваються. І Захід закриває свої ринки для окремих державно-приватних інвестицій Китаю, Індії і Росії.

У цих же країнах, взявши за основу ціннісні орієнтири і переклавши їх на прагматику дій, держава і приватний капітал виступають єдиним фронтом із захисту національних інтересів, зокрема і на зовнішньополітичній арені. Така, єдина, узгоджена позиція не випадкова. Вона – результат відносин взаємної відповідальності держави і приватного капіталу: держава виявляє зацікавленість розвитком національного приватного капіталу, вона ж розширює свою відповідальність перед національним приватним капіталом, але того ж держава вимагає і від бізнесу, а той сумлінно виконує свій обов’язок перед державою.

Вже почався новий переділ світу. Результат того – протистояння західної і православної цивілізацій, Півночі і Півдня. Боротьба за ресурси і ціннісне протистояння – це наше сьогодення.

Глобальний світ, його реалії і щоденні виклики вимагають від політичної еліти України державницьких позицій і геополітичного мислення, які припускають, по-перше, чітке усвідомлення національних інтересів країни; по-друге, осмислення питань національної безпеки; по-третє, прагматичних підходів у визначенні національних пріоритетів; по-четверте, проведення передбаченої, послідовної і цілеспрямованої зовнішньої і внутрішньої політики, по-п’яте, відповідальності за розробку, втілення і результат стратегічного розвитку власної державності і нації в цілому.

Головним чинником розробки політичної стратегії має бути «здоровий національний егоїзм». Здоровий національний егоїзм має становити основу внутрішньої політики, формувати інтенції зовнішньої політики, фстати наріжним каменем у розгляді світових тенденцій, визначенні місця і ролі в них України крізь призму національних інтересів. Відтак здоровим національним егоїзмом зобов’язані керуватися представники всіх гілок влади і владних повноважень. Йдеться про здоровий національний егоїзм як прояв самовизначення через самоповагу, який покликаний протистояти і негативним тенденціям визнання України на міжнародному рівні за принципом меншовартості, і заокеанському ідолопоклонству на побутовому рівні. Нагальність розуміння історичного призначення України, визначення єдиної моделі самоідентифікації і її впровадження в суспільстві на рівні державної політики поза сумнівом.

Водночас слід бути порядними і відвертими насамперед перед собою. Сьогодні спостерігається трансформація загальнолюдських цінностей, перетворення їх на тимчасові, штучні. Політика перетворення народу на масу – це провина еліти, що так і не спромоглася стати національною, провина еліти культурної, що осторонь споглядає, як ідея творіння поступається жадобі руйнування та винищення, провина еліти технічної, що усунулася від політичного будівництва Української держави. Замість можливості використовувати історичні надбання, надихатися традиційними духовними і культурними цінностями, носіями яких є народ, а провідниками – національна еліта, відбувається суцільна підміна понять. Життя як політика, а політика як шоу – ось основа буття пересічного українця. Ментальні структури української нації незахищені перед цивілізаційною навалою псевдоміфів і псевдоцінностей.

Розуміння сутності й саме поняття «Велика Україна» сьогодні здається втраченими, адже майже повністю вийшло з ужитку, не застосовується в політичній риториці, зникло з екранів телевізорів, зі шпальт журналів і газет, а в повсякденному житті не використовується взагалі. Авжеж на цьому стоять українські русофоби і російські шовіністи, які надсаджують ксенофобські, антиукраїнські настрої в Росії. Нам закидають, що «українська еліта, власне, ніколи не була українською, бо вона була то пропольською, то проросійською». Загальне явище і в Росії, і в Україні – утвердження ксенофобських поглядів, яке використовується певними політиками як штандарт консолідації нації. Недолугість і зрадницька позиція таких політичних еліт закликає до порушення духовних і родинних зв’язків, знищення самоцінності того, що поєднує наші народи, знищує їхню історичну велич.

Російський Президент Володимир Путін не випадково пов’язував православ’я із внутрішньою безпекою країни, а ядерну зброю – з її зовнішньою безпекою. Він сказав, що «і традиційна конфесія Російської Федерації, і «ядерний щит» Росії – ті складники, які зміцнюють російську державність, створюють необхідні передумови для забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки країни».

Україна історично відмовилася від ядерного потенціалу, проте не з цих причин самоусунулася від активної незалежної зовнішньої політики. Національна еліта виявилася неспроможною в той час, коли Україна потребує стратегічного визначення. Ми щоразу стикаємося з проблемою визнання певними політиками своєї месіанської ролі, надання переваги революційним крокам над поступальним рухом. Адже так просто створити «розруху в головах» замість будувати далекоглядне концептуальне бачення. Ми не проти революційних кроків, ми проти тих месій, які є обраними за призначенням тих, кого лякає Велика Україна, хто з острахом споглядає на можливість відновлення історичної величі Київської Русі.

Валентин Лисенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com