Владофренія

Закриття сезону в українському Політвертепі (він же трикутник “Президент – парламент - Уряд”) засвідчило, що в нашій державі забагато ВЛАД. Махновське Гуляйполе порівняно з нинішніми Печерськими пагорбами — то дисциплінарний батальйон.

У цивілізованому світі, до якого ми так прагнемо, аж губимо штани і залишки розуму, влада одна. Вона має ГІЛКИ — законодавчу, виконавчу і судову. Але всі вони є саме гілками на стовбурі, корені якого — засади демократії, себто народовладдя. В українській Конституції цей принцип сконцентрований у фразі: “Єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Крапка! І жодних винятків для якогось там Іваненка, Петренка, Гопзісмиченка...

В Україні ж мало не кожний жовторотий пуцьвірінок, ледь умостившись у керівному кріслі, нехай навіть найнижчого рангу, вважає себе єдиним джерелом влади, стовбуром її і всіма гілками водночас. Звідси й результат: офіційній опозиції немає чого робити, окрім як перебувати у стані перманентного шоку, спостерігаючи, м’яко кажучи, взаємознищення владної більшості: Президент - парламентська коаліція - уряд. Про трансформації судової влади в Україні на разі промовчимо. Але це теж цікава тема.

Хтось замислювався, скільки у нас урядів? Крім того, що має бути єдиним, легальним, сформованим владною коаліцією? Загинайте пальці. Що таке Секретаріат Президента, якщо не фактичний уряд, єдиною метою якого є “робити козу леді Ю”? Що таке РНБО? — ще один уряд, який змагається зі згаданим вище Секретаріатом, чий батько вищий. Що таке інститут помічників Президента, який то формується, то розформовується, то фактично підмінює Кабмін, то знову йде в глибокий андеґраунд? Приклади можна продовжувати.

У чому річ? Звернемося вкотре до досвіду класичних європейських демократій. Там люди йдуть у велику політику переважно для реалізації своїх амбіцій. Легендарна Маргарет Тетчер зробила це не задля того, щоб на старості років перераховувати тремтячими руками награбовані з британської казни мільярди фунтів стерлінгів. Вона присвятила своє життя меті довести, що і для неї, і для мільйонів британських жінок посада шкільної вчительки і статус одруженої дами середнього класу не є вершиною мрій. І вона стала першою жінкою-прем’єром у Великій Британії і живою легендою за життя.

В Україні, навіть не на жаль, а на сором, політика є способом особистого збагачення. Спочатку себе, рідненького, а далі й найближчих і не дуже близьких родичів. За неповних 20 років незалежності у нас з’явилися сімейні політичні клани. Це дуже далеко від демократії. Зате небезпечно близько до горезвісних мафіозних “родин” Італії та Сполучених Штатів.

Ганячи — і далеко не завжди аргументовано — російських політиків за начебто імперські амбіції, наші “українські європейці” відтворили модель влади, на якій, власне, і базувалася Російська імперія: “Ви мені тільки дайте горобчика казенним коштом утримувати, а я біля нього і родину прогодую, і діткам вищу освіту дам”.

Отим горезвісним “горобчиком” в Україні сьогодні є будь-яка посада: від голови сільради до... ну, ви самі розумієте... Звідси — величезна кількість некерованих владних структур, невизначеність їхніх функцій, перманентні чергові і позачергові бійки за булаву і пироги чи за елементарну можливість увірвати хабара, кинути лохів, пошерстити бюджет і дати драла. Як сказав би геніальний М.В.Гоголь, “...сумно жити на цьому світі, панове”.

А що ж народ? Недоброї пам’яті “рожевий спікер” ще в 1996 році зробив усе, аби усунути цей самий народ від реальної влади. Йому залишено невеликий вибір: раз на чотири роки, чи коли скажуть, прийти на виборчу дільницю і кинути бюлетень — або за голосом власного сумління, або за пачку цвілої гречки. Але не все ще втрачено, шановне товариство! Наші хранителі горобчиків недогледіли суттєвого способу їхнього самознищення. Достатньо більшості електорату (50 відсотків плюс один голос) НЕ ПРИЙТИ на вибори — і все! Гаплик. Халява скінчилася. Найсмішніше, що всі ці набундючені жовторотики і посивілі обскубані півні навіть не подбали про шляхи до відступу.

В.Н.