Межиріцька агрошкола в період німецької окупації

Є одне досить унікальне явище в історії не тільки Голованівського району чи Кіровоградської області, а, мабуть, всієї центральної і східної України. Під час німецької окупації в 1942 — 1943 роках у селі Межирічка діяла агрошкола, яку згодом кадебісти назвуть розплідником українського націоналізму і довго виловлюватимуть тих, хто в ній навчався. Незабаром на нашому інтернет-виданні буде опубліковано дослідження Сергій Піддубного про діяльність ОУН-УПА на Голованівщині, де чимало місця приділено самій школі. А поки що подаємо спомини одного з її учнів — тодішнього жителя с. Троянка Кіровоградської області Анатолія Галушка, 1926 р. н.

Перед війною я закінчив в рідній Троянці вісім класів. Було мені лише п’ятнадцять років, хотілося вчитися далі, але ні школи, ні інші навчальні заклади не працювали.

Якось, перебуваючи в родичів у с. Межирічка, я почув досить дивну новину: на базі Межиріцької середньої школи відкривається агрошкола. Розповів удома батькам і вони погодилися, щоб я вступив до неї вчитися.

Новина про школу вмить розлетілася по всіх селах нашого та навколишніх районів. Одного дня до мене завітав мій однокласник Володя Міщенко, який також надумав вступати до агрошколи, і ми пішли на розвідку.

Виявилося, що приймають на навчання тих, хто закінчив 8, 9 чи 10 класів, а також студентів інших навчальних закладів, які на той час не працювали, та іншу охочу до навчання молодь. Але треба було брати направлення в районного старости. На той час ним був Радеуцький. Староста прийняв нас привітно, звелів написати заяви, похвалив, що написали правильно і наказав секретарці-діловоду видати нам направлення. Мені запам’яталося, що староста був на вигляд козацького роду — мав солідний, статний вигляд, гарні вуса та русяву шевелюру. Однак більше я його не бачив і не чув про нього.

Того ж дня ми з Володею пішли в агрошколу. Застали там кількох учнів та директора Хоменка (ім’я та по батькові не пам’ятаю). Це був молодий чоловік, ходив у синіх галіфе, жив у сусідньому будинку з дружиною та дочкою років п’яти. Пізніше я чув, що він родом з Ульянівського району, з Лозоватої чи Мечиславки, точно не знаю. В школі нам пообіцяли безплатне навчання, проживання та харчування. Треба лише мати свої ліжко, постіль і посібники. Вдома була велика бідність, але батько збив топчан, виділили рядно та ковдру і я пішов вчитися. З Троянки вступили до школи й інші хлопці: брати Володя та Петро Бойки, Іван Підлубний...

Коли все владналося, то вияснилося, що в школі буде близько 120 учнів — хлопців та дівчат з різних сіл Голованівського, Ульянівського, Підвисіцького та інших сусідніх районів. Навчання вели місцеві вчителі та студенти останніх курсів вищих навчальних закладів, які їм не вдалося закінчити. Нас згрупували в чотири групи: 1-й курс — дві молодші групи з освітою 8 -9 класів; 2-й курс — хто мав 10 класів, і студенти початкових курсів технікумів та інститутів теж — дві групи. Навчання почалося 1 вересня 1942 року. Предмети були агрономічного профілю та загальноосвітні: діловодство, ґрунтознавство, агрономія, українська мова та література, біологія, хімія, географія, історія. При школі було підсобне господарство — фруктовий сад, поле, де працювали учні, та їдальня, в якій були кухарі, а їм допомагали дівчата з агрошколи. Самі заготовляли дрова, пиляли та рубали, але грубки топили та прибирали техпрацівниці. Школа діяла за повною програмою, незабаром навіть організували духовий оркестр, двічі на тиждень влаштовували танці та вечори. За гарної погоди в суботу учні вирушали по домівках, щоб провідати рідних, помитися та перевдягтися.

До цього часу пам’ятаю імена та прізвища декого з учнів: Пашков Володя з Голованівська, Нечай із Станіславчика, Бондар і Бомба із Шепилового, Дяченко з Новосілки, Антошко з Підвисокого. Не можна було не знати Ніну Вареник з Клинового — вона виділялася на танцях: висока, струнка, видна дівчина, привертала до себе увагу всіх хлопців.

Нечай мешкав в одній кімнаті зі мною, дуже гарно малював, був старший і вирізнявся освіченістю. До війни він закінчив 10 класів, але з якихось причин не потрапив до армії. Багато говорив про патріотизм, любов до України. Від нього я вперше почув думку про самостійність України, що він противник і німців, і комуністів.

Можливо, зі старшими велися якісь політичні бесіди, а з нами й особисто зі мною такого не було, не пам’ятаю.

Пригадую один вечірній епізод. Сидимо ми на сходах центрального входу до школи і співаємо різні пісні: народні українські, російські, військові, революційні — так проводимо свій вільний час. Якраз тоді повз нас проходив директор школи Хоменко. Зупинився, послухав, а потім каже: «Дорогі мої, співайте більше українських пісень, своїх рідних!» та й пішов собі. Оце й уся агітація.

Як у будь-якому навчальному закладі, час минав жваво і весело — обмінювалися думками, новинами, читали книги, які в кого були. Так минула осінь, зима, настала весна 43-го. Не всі, певно, знають, що під час війни Голованівський район (як і сусідні) належав до Миколаївської області. Адже Одесу, наш обласний центр до війни і територію по Південний Буг німці «подарували» своєму союзнику Румунії. Навіть місто Первомайськ було поділено на німецьку та румунську зони окупації.

Навесні пішла чутка, що агрошколу будуть закривати. Ми цього дуже не хотіли, адже учнів школи не забирали на примусові роботи до Німеччини. Одного березневого дня нас зібрали в актовому залі, зайшли приїжджі з Миколаєва німці (гебітскомісари) у військовій формі, перекладач і директор школи. Один з німців говорив, а перекладач передав нам приблизно таке: «Німецьке командування вважає, що потреби в агрономах зараз немає, і вирішило закрити школу до закінчення війни, а учнів розподілити по агроопорних пунктах як практикантів». Наступного дня ми отримали направлення в різні села на практику і на цьому наше навчання закінчилося.

Мені випало їхати в Кам’янече, але я відмовився. Батько був добре знайомий з головним агрономом села Троянки Олександром Мартинюком і вмовив його прийняти мене на практику в місцевий опорний пункт. У серпні 43-го я одержав наказ німецького коменданта і начальника районної поліції про обов’язкове прибуття в збірний пункт для відправлення до Німеччини. А вже 18 серпня ще з кількома десятками молоді під конвоєм був доставлений у концтабір м. Гайворон, який розміщався в кам’яному кар’єрі, а звідти і в саму Німеччину для виконання трудової повинності.

У квітні 1945 року був звільнений американськими військами, потім переведений в радянську зону окупації, де призвали мене в ряди Червоної Армії. Прослужив я майже шість років, з них чотири за кордоном — Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехословаччина, два роки в Сталінграді аж до квітня 1950-го...

Після повернення додому якось мати сказала, що влітку 44-го приїжджала міліції і питала за мене, але на той час я ще був остарбайтером в Німеччині. Одразу я не звернув на це уваги, а пізніше дізнався, що майже всі учні Межиріцької агрошколи були репресовані енгебістами. Виходить, я випадково не потрапив у сталінські табори.

Коли в 1953 — 1954 роках я працював у Клинівській школі, мені розповіли про арешт Ніни Вареник. Свідком цього був Віня Заболотний, який і зараз мешкає в селі (тоді йому було вісім років). У вересні 1944 року, пригадував він, приїхали за Ніною солдат з автоматом, енгебіст і шофер-міліціонер. Заарештували 19-річну дівчину як великого злочинця, хоча за нею не було жодних злочинів. Довго тримали в Одесі, поки не назбирали на ешелон жінок та дівчат, і відправили на заслання в Красноярськ, де вона відбувала каторгу на копальнях.