ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА БОТАНІКІВ

Усім відомий стародавній міф про те, як люди у своєму прагненні досягти неба вирішили спорудити височенну вавилонську вежу і — були покарані незвичайним, але досить дієвим способом — змішуванням мов. Народи перестали розуміти один одного, а вавилонська вежа так і залишилася недобудованою.

Легенда легендою, а розмаїття мов дійсно є серйозною перешкодою для спілкування. Однак в історії багато прикладів, які свідчать про постійні спроби людей подолати мовні бар’єри та створити зрозумілу всім мову-посередника. Зокрема, польський лікар Людвік Заменгоф ще 1887 р. заклав підвалини мови есперанто, словниковий склад і граматика якої близькі всім народам Європи. Створили свою професійну мову і ботаніки, поклавши за основу латинь — класичну мову науки Середньовіччя, використання якої в той час становило собою неодмінну умову кожного наукового трактату або диспуту. Як природознавці Середньовіччя, так і ранні систематики рослин вважали своїми настільними книгами твори стародавніх римських і грецьких авторів — Діоскорида, Плінія, Галена. Багато назв рослин, згаданих у цих фоліантах, увійшли до сучасної номенклатури. Проте чим більше знайомишся з ботанічною латинською мовою, тим сильніше вражає її несхожість з класичною: назви рослин, можна сказати, латинізовані, тобто сконструйовані за допомогою латинських префіксів, суфіксів, закінчень (суто морфологічного апарату), а в основі багатьох термінів, особливо родових назв, лежать слова з багатоликого вавилонського змішування мов, які відображають напрочуд цікаву історію вивчення рослин.

Передусім слід звернути увагу на досить велику кількість грецьких коренів, що цілком зрозуміло, оскільки саме на давньогрецьких трактатах з медицини та лікарських рослин ґрунтувалися пізніші твори римських авторів. Точні описи зовнішнього вигляду рослин, місць їхнього проростання і застосування давали змогу досить чітко визначити їхні численні види, згадані у грецьких книгах. Ось лише деякі з таких популярних рослин. Нам добре відома канна — садова рослина з яскраво-червоними або жовтими квітками і темно-зеленими або червонуватими великими листками. І на перший погляд походження її назви здається дивним, оскільки греки словом «kanna» називали... тростину. Сучасна канна була їм незнайома, тому що вона потрапила в Європу з країн тропічної Америки лише наприкінці XVI ст. Тому ще дивнішим здається, що ця назва не без участі ботаніків перейшла до іншої рослини. Проте деяка подібність між канною і тростиною все ж існує — зокрема, добре розвинуті листки, які оперізують довгою трубкою квітконосне стебло. Мабуть, це і вирішило долю грецької назви, що збереглася вже у нової рослини.

А назва «мімоза» походить від грецької mimos, що означає «мім, міміка». Справжня «мімоза (не слід її плутати з сріблястою акацією, квіти якої дарують жінкам на 8 Березня) — ніжна тропічна рослина, здатна згортати свої перисті листочки від найлегшого дотику, при цьому неначе змінюється і колір листочків: замість яскраво-зеленої верхньої частини вони показують нам червонувату нижню. Хіба це не мім у царстві рослин?

Мирт (Myrtus) — невисоке середземноморське дерево, назва якого залишалася незмінною протягом століть, бо кохання теж існувало завжди. У Стародавній Греції миртове дерево присвячували богині кохання Афродиті, з його гілок плели вінки для молодят, а також для переможців спортивних ігор. Від греків ботанічна номенклатура запозичила і цикламен (Cyclamen), і флокс (Phlox). А латинська назва стручкового перцю (Capsicum) походить від грецького kapto, що означає «кусати» — здається, коментарі тут зайві.

Чудові лікувальні властивості знаменитого женьшеню (тобто в перекладі з китайської «кореня-людини») були добре відомими не тільки китайцям, хоча саме звідти дійшли до європейців відомості про чарівну рослину, здатну зцілювати від багатьох хвороб, спиняти кровотечі, активізувати обмін речовин, знімати втому і взагалі — подовжувати життя. Місіонери, які побували в Китаї, розповідали про незвичайний, схожий на людську фігурку корінь цієї рослини, а Карл Лінней описав її і дав назву Рапах (від грецьких слів pan «усе» і ake «зцілювати», тобто «засіб від усіх хвороб» або ж «панацея»). До речі, Панацеєю звали одну з дочок давньогрецького бога-цілителя Асклепія (інакше — Ескулапа).

Та не лише грецькими назвами багата ботанічна латинська мова. Є й чимало інших запозичень, зокрема зі східних мов.

З арабської прийшло до нас слово «алое», що вживається для позначення багаторічних рослин-сукулентів з м’ясистими листками і стеблами, здатних переносити тривалу посуху. Ботанікам, які жили багато століть тому, не було відомим популярне зараз алое деревоподібне (Aloe arborescens), оскільки батьківщина цієї рослини — південноафриканські землі, про які в Європі дізналися лише наприкінці століття завдяки подорожам португальського мореплавця Бартоломеу Діаша. Зате греки, а за ними й араби, виділили три інші види алое: сокотранське, арабське і звичайне. Перший опис цих рослин можна побачити ще у Діоскорида (І ст. н.е.). Характерною ознакою служив колір соку — від білуватого до червоного. А сік, який отримували з алое, був, своєю чергою, основним лікувальним продуктом і носив назву «сабр», яка збереглася в сучасному найменуванні — сабур.

Арабським за походженням є і слово «кава». Араби з давніх-давен знали невисоке вічнозелене дерево, яке росло в дикому вигляді в тропіках Африки і на Аравійському півострові, а зараз його вирощують у багатьох країнах світу. Вважають, що вживання кави араби перейняли у жителів Ефіопії, які застосовували не лише насіння, а й листя кавового дерева. Першим же європейським ботаніком, кому пощастило ознайомитися з кавою, був Раувольф, який подорожував у 1573 р. територією сучасного Лівану. Проте як напій кава набула популярності у Європі значно пізніше: на початку XVII ст. у Венеції.

Тюркське походження у назви «тюльпан» (Tuli­pa). І українська, і латинська його назви пов’язані зі словом «тулібан» — «тюрбан», оскільки форма його квіток деякою мірою нагадує цей східний головний убір. Назва такого популярного овочу, як баклажан — теж є тюркським запозиченням, яка, крім того, подібна і до арабського слова «бадиншан», хоч латинською мовою вона звучить інакше — Solanum melongena, або буквально «паслін динеродний». І взагалі — в українській мові понад 150 назв рослин так чи інакше пов’язані з тюркськими коренями. Вони об’єднують культурні плодово-ягідні, горіхоплідні (айва, алича, інжир, кизил, хурма, фісташка), овочеві, зернові, зернобобові (лобіо, нут, кенаф, кунжут), а також дикорослі дерева, кущі і трав’янисті рослини (ірга, карагач, саксаул, чинара, аїр).

«Сахарум» (Saccharum) — так латинською мовою зветься цукрова тростина. Водночас це і похідне від грецького sakharon. В арабській мові знаходимо sukkur, у перській — shukkar, а в їхній основі лежить санскритське sarkara. Вперше про цукор згадував давньогрецький історик Геродот, який жив за п’ять століть до нашої ери, уявляючи його як мед, виготовлений руками людини, тобто штучний. Теофраст писав про те, що цукор добувають із соку цукрової тростини, а Діоскорид першим застосував слово «цукор», давши йому таке визначення: «Цукор — це вид скам’янілого меду, який одержують з тростини в Індії та щасливій Аравії. Цукор схожий на сіль — білий і хрусткий». Європейцям вдалося ознайомитися з цукром значно пізніше: у Венеції він з’явився близько 900 р. н.е. і його назва була перенесена на рослину — «постачальника» цього продукту. До речі, назва цукрової тростини в Індії не має нічого спільного з цукром. Тамільською мовою він звучить як «карумбу», бенгальською — «ук», гінді — «уг», мовою телугу — «черуку». Індійські корені мають назви таких відомих рослин, як манго (Mangifera), імбир (Zingiber), перець (Piper), а також латинське найменування дурману (Datura). А хто не чув про сандалове дерево? Його назва — Santalum — узята із санскриту.

Персидською за походженням є назва «жасмин» (Jasminum). Популярну для озеленення наших міст жовту акацію було б правильно називати «караганою деревовидною» (Caragana arborescens), яка практично без змін перейшла до ботанічної латинської мови з монгольської.

Вплив китайської мови помітний у такій назві, як «каланхое» (Kalanchoe). Це кімнатна рослина, знаменита своєрідними дрібними бруньками, що утворюються на краях листків і можуть, упавши на землю, замінювати собою насіння та утворювати нові дорослі особини. І звичайно ж, у назві «чай». Про нього згадував арабський купець Сулейман, який відвідав Китай у IX ст., але назвав його трохи інакше. «Жителі Китаю,— розповідав він,— мають звичку вживати як напій витяжку з рослин, що мають назву «сак» або «сакх» (sakh). Їхні листки духмяні, проте гіркі на смак. Цей напій вважається дуже корисним. Листки сак продаються у всіх містах імперії».

Першим з європейців, хто писав про чай, був чернець-єзуїт Іоанн Маффеус, до речі, згадував його як «чіа» (chia). У книзі іншого ченця Луї Ле Комба «Нові мемуари про країну Китай», що побачила світу 1696 р., йдеться вже про дві назви: «Китайці називають його «ча» (cha), і лише на діалекті провінції Фукієн (південь країн. — Прим. авт.) він вимовляється як «те». І що цікаво — приблизно в той самий час, коли вийшла книга, голландський купець Якоб Брейн згадує про китайський чагарник «те» з ботанічного саду Амстердама. Так і почалося знайомство європейців з майбутньою популярною рослиною та напоєм з неї. Дійсно, перший чайний кущ у Європі походить з Китаю і звідти ж прийшла у Європу його назва, що згодом укорінилася у багатьох мовах. Легко знайти відповідність південно-китайському «те» у англійській мові (tea), французькій (thй), німецькій (Тее), іспанській (tй). Знайшла вона своє відображення і в ботанічній латинській мові: наукова назва чайного куща — Thea sinensis («те китайський»). А північно-китайське «ча» дало основу українській і російській назвам «чай», причому і для рослини, і для напою. Перший чай, що потрапив у Росію в середині століття як подарунок до царського двору, був вирощений у Північному Китаї.

Одним з найвідоміших японських запозичень є, наприклад, назва «гінкго дволопатеве» (Ginkgo biloba). До речі, це дерево не японське, оскільки росте у Східному Китаї поблизу гирла річки Янцзи і збереглося там як дикоростуча рослина ще з третинного періоду. А назвали його так завдяки плодам: «гін» японською означає «срібло», «срібний», «кіо» — «абрикос».

Тепер зупинимося на коренях європейського походження. Навряд чи існує необхідність описувати квітку нарциса, бо вона знайома кожному. Хотілося лише звернути увагу на одну деталь. Приквіток має трубку у вигляді маленької чашечки (італійською — «tazetta»). Звідси й видова назва — Narcissus tazetta.

Високогір’я стало місцем життя солданели — рослини родини первоцвітів. Її лілові з торочками по краях квітки-дзвіночки рано навесні пробивають снігову кірку і першими вітають яскраве сонце. І коли сніг розтане, під ним можна побачити маленькі темно-зелені, зібрані в розетку листочки, що пережили зиму. Вони схожі на блискучі монетки. А оскільки сольдо — це дрібна італійська монета, то стає зрозумілою назва цієї рослини — Soldanella.

Кому не знайома ваніль — ароматична речовина, що зажила неабиякої слави серед кулінарів і кондитерів. Як прянощі, вона була завезена в Європу на початку XVI ст. іспанцями з тропіків Америки, де корінні жителі застосовували ваніль для ароматизації шоколаду. Назву цій рослині теж дали іспанці — «vainillа» означає «стручок», бо в кулінарії, медицині, косметиці застосовувалися сухі плоди (стручки) цієї рослини. Ось так і з’явилася Vanilla planifolia — «ваніль плосколиста».

Довгі ланцюжки слів ведуть нас на захід, до Німеччини, Франції, Англії Середніх віків. Наприклад, «салат» походить від французького «salade», яке, своєю чергою, споріднене італійському «salata», тобто «соління» або «солона зелень». Російський «клевер» точно відповідає нижньонімецькому «klewer» і нагадує англійське «clover». Редиска і редька також мають схожі корені, причому і в буквальному значенні, і в переносному. Вони близькі до латинського слова «radix» («корінь»), і це зрозуміло, адже їх запасаючими органами (коренеплодами) є м’ясиста підземна частина. Тільки назва «редиска» прийшла до нас через французьку мову (radis), а «редька» — через німецьку (Rettich). Арабське «zaferan» перетворилося на французькій і німецькій мовах на «safran», потім у польській — на «szafran» і лише у ХVІІ ст. стало шафраном.

Огірок має багато фонетичних родичів у різних мовах. Але його початковий корінь слід шукати у середньогрецькій, де він походить від «agouros» — «недозрілий, недостиглий». І справді, плоди його подають до столу зеленими, а стиглі жовті огірки придатні тільки для насіння.

Існує також багато назв, які мають спільні корені в східних мовах. Наприклад, груша співзвучна курдському «kuresi», кавун звучить однаково українською і турецькою мовами, тільки турецькою означає «диня». Ревінь подібний до турецького «ravent» і персидського «ravend».

Грецьке «sphekle» схоже на російське «свекла». Зв’язки Київської Русі з Візантією простежуються у багатьох грецьких назвах рослин, багато з яких, своєю чергою, беруть початок у старих латинських назвах. Імовірно, що такою є черешня, яка в давнину називалася «череснею». Порівняйте її з грецьким «kerasos» — видозміною латинського «cerasus», застосовуваного у давнину для позначення як черешні, так і вишні.

Тепер ми бачимо, наскільки різноманітним є мовний багаж, яким користувалися ботаніки під час створення своєї професійної мови — ботанічної латинської. Проте чи така вона вже професійна і знайома лише фахівцям, як здається на перший погляд? Згадаймо, що майже кожен з нас, навіть не усвідомлюючи того, часто вживає наукову латинську мову, тільки ця латинська мова деякою мірою видозмінена, пристосована до повсякденного вжитку, про що свідчать, зокрема, такі назви рослин, як люпин, гіацинт, нарцис, лілія, акація, ваніль і навіть... ромашка. А загалом можна сказати, що ця універсальна ботанічна мова-посередник допоможе нам ближче познайомитися з нашими зеленими друзями, а також навчитися розуміти і берегти напрочуд різноманітний, дивний і водночас вразливий світ рослин.

Ольга Максименко,
випускниця МАУП