ГЕЛОН-ГОЛУНЬ — НЕВІДОМА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Досі для вченого світу залишається загадкою місто Гелон, про яке згадує в своїх «Історіях» стародавній історик Геродот. Де воно було, кому належало — донині не встановлено. Автор цієї статті, ретельно дослідивши праці Батька історії та Влескнигу, конкретно вказує місце легендарного міста і наводить серйозні аргументи на користь своєї версії.

Як на мене, питання місця Гелона досі не вирішене лише тому, що вчені не дуже уважно читали першоджерело і зневажливого ставилися до деяких інших матеріалів. Можна сказати навіть простіше — ніхто цим серйозно не займався.

А треба насамперед вияснити, що то за народ, якому належало місто? Геродот називає його будинами і дає про нього різні дані. В одному місці (гл. 21, тут і далі йдеться саме про четверту книгу, яка стосується історії Скитії) він пише, що будини живуть на північ за Меотійським озером аж за савроматами, тобто приблизно там, де нинішня Московщина (у всякому разі саме туди їх відносить Т. Коструба в примітках до свого перекладу). Але в гл. 108 і 109 повідомляється дещо інше, і дивно, чому цього ніхто не помічав: «Будини — численний народ. Вони мають ясно-сині очі і ясне волосся*. У їхній країні є дерев’яне місто, що називається Гелон. Воно оточене дерев’яним муром, високим і цілком із дерева, та довгим — із кожного боку на тридцять стадій... Будинки і святилища в них також із дерева. Там є святилища грецьких богів, прикрашені у грецький спосіб статуями богів, жертівниками й храмо­вими спорудами з дерева. Вони справляють кожні три роки свято Діоніса і впадають у вакханальний шал. А гелони справіку були греками, але виселилися з надморських міст і поселилися в краю будинів. Розмовляють то скит­ською, то грецькою».

Не могли так далеко від своїх причорноморських колоній, аж у Московщині, поселитися греки. Позаяк разом з гелонами та савроматами будини першими зголосилися вступити у війну проти Дарія, який наступав від Істри (Дунаю). І головне — вони розмовляли скитською мовою. А нинішні московські землі, як відомо, до складу Скитії не входили. Отож будини мешкали неподалік Дунаю і місто Гелон було на українській землі, а не на півночі Росії, як це стверджують нині деякі російські історики.

Конкретні підтвердження цій думці також надає автор найдавнішої української історичної та літературної пам’ятки Влескниги Ілар Хоругин, який неодноразово згадує державу і місто майже з ідентичною назвою Голунь: «Голунь був славний і три сотні градів сильних мав, а Києград мав менше — на півдні десяток градів і все. Сіл небагато, оскільки ті були в степах різних родів» (д.22). Як у Геродота Гелон, так і в Хоругина Голунь — дерев’яне місто. Окрім того, з д. 17Б Влескниги довідуємося, що руси Голунь залишили грекам хоч та, «колом будучи (тобто укріплення у формі кола. — С. П.), тяжко дісталася ворогам». Ось чому Геродот у Гелоні згадує і будинів, і греків — на його час Голунню вже володіли греки, хоча, звичайно, в рідному місті мешкали і корінні жителі будини.

Куди після загарбання греками Голуні перейшла жити основна маса будинів і звідки походить ця назва, легко прочитується за допомогою архетипів. Бачимо його, зокрема, в словах буда, будка, будинки, будувати. Читаємо в Геродота: «Будинки і святилища в них також із дерева». Тобто, очевидно, що будини не кочівники, а осілий (будівничий) народ і саме звідси походження їхньої назви. Чи не їхні предками були мешканці отих найбільших свого часу протоміст біля Майданецького, Тальянків, Легезіно, які сьогодні досліджують археологи? Мабуть, що так, адже на Черкащині донині є села з назвою Буда. А в «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» Л. Похилевича (1864 р.) таких нараховується більш як 60 (!).

Отже, якщо будини мешкали в межах історичної Уманщини, то десь тут мала б бути і їхня столиця Гелон (Голунь).

Де? Звернемо свій погляд до деяких інших джерел. «Оповіді Захарихи»: «За те часы, коли еще Земли Руской Киевской не было, а была Рущина по Руси-Реце». Рущина — це стара Русь, що від ріки Бог по Рось-ріку. Та сама Стара Русь (Голунь), яка згадується у Влескнизі. Але дехто може відмахнутися, мовляв, це лишень легенди бабки Захарихи.

Гаразд, тоді звернемося до авторитетного «Літопису руського». Ось що писав літописець Нестор: «Дуліби жили по Бугу, де нині волиняни (мається на увазі Західний Буг. — С. П.), а уличі й тіверці сиділи по другому (тобто Південному) Бугу і Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скитія».

Баварський географ ІХ ст. також свідчив, що в уличів, які мешкали у Прибужжі, було 318 міст. Отже, сумнівів не може бути: саме уличі (гуличі, голунці) були мешканцями Великої Скитії. І їхня столиця лежала десь між Бугом та отими протомістами, про які ми згадували вище.

І тут варто зупинитися на такому непоказному сьогодні містечку як Голованівськ Кіровоградської області, що за якихось 30 км від Південного Бугу, до того ж в оточенні лісових урочищ з однокореневими до Голуні назвами: Голоче, Воловик, Білик (нині Ємилівське). Вже це спонукає до певних висновків. Але є й інші аргументи для припущень, що саме Голованівськ міг бути «обіт­ницею русів» (як називає Голунь Влескнига), столицею попередниці Київської Русі Колані.

Перше. «Та Голунь була в голому степу і в лісі», зазначає Влескнига (35А). Тобто в лісостепу, де нині Голованівськ.

Друге. Назва Голованівськ, за однією з версій, означає «головне місто».

Третє. Теракотова фігурка богині Матері, знайдена на території селища, та інструменти з кременю свідчать про існування на цьому місці поселення ще в далекому IV тис. до н. е., а глиняна голівка грецької богині Деметри ІІІ — IV ст. до н. е. та ольвійська мідна монета у вигляді дельфінчика І — ІІ ст. до н. е. є підтвердженням проживання тут греків.

Четверте. Центр Голованівська стоїть на печерах (катакомбах), загальна довжина яких, за деякими припущеннями, сягає десяти і більше кілометрів, а вік — від кількох сотень до кількох тисяч років.

П’яте. З огляду на ситуацію тритисячної давнини Голованівськ був ідеально розташований — на одній прямій між Києвом та Одесою, де на той час могли стояти форпости північних та південних рубежів Колані. Тут досі пам’ятають «гардову» дорогу, що пролягала в один бік до нинішнього Миколаєва (раніше — до острова Гард), а в інший — до Кам’янця-Подільського. А ще звідси пролягали дороги до верхніх дніпровських порогів (приблизно нинішнє місто Кременчук або Черкаси) — звідси міг проникати ворог на наші землі, тож тут мала стояти варта — і в протилежний бік до стародавнього українського міста Тягина (Бендери) на Дністрі. Нижні дніпровські пороги, схід країни, як і за козацьких часів, захищала легендарна Хортиця.

Кращого місця для «обітниці русів» годі було шукати — це самий центр тогочасної країни. Він найбільше може претендувати на Пересічень-град, який згадується в «Оповідях Захарихи».

Ще один цікавий факт. «За повідомленням В.Антоновича (Археологическая карта Киевской губернии /Приложение «древності». Т.15/ Изд. Московського археологического общества. — Москва, 1895 г. — С.132), повз Табанове пролягає земляний вал у напрямку Балтської волості. На с.68 видання вказано, що цей вал називають Змієвим і пролягає він через підвисоцький ліс, потім — через села Копенкувате, Табанове і аж до річки Кодима. Тобто вал пересікав весь нинішній Голованівський район, зокрема — очевидно — Пушкове, бо про якісь вали у цьому селі згадується у «Трудах Подільського єпархіального історико-статистичного комітету» (1901 р.). Можливо, саме вони були останнім оборонним рубежем зі сходу на підступах до такого важливого міста, яким був колись Голованівськ.

Привертає увагу і те, що фортеці на Інгулі, зокрема Кіровоградська й на Синюсі — Торговицька (а вони були значно раніше, ніж їх датують), збудували на правому березі річок — отже, ймовірно, їхньою місією було захищати «обітницю русів» від ворога, в разі, якщо Хортиця не зможе відстояти непорушність східних кордонів на Дніпрі.

Шосте. Скитський кратер, який чомусь перекладають як казан. Казан ставлять на вогонь і варять в ньому їжу. Тим часом кратер — це велика посудина (здебільшого на трьох ніжках) для приготування священних напоїв і здійснення релігійних обрядів. Як особливу цінність (за свідченням того ж Геродота), її навіть жертвували богам. Раз на рік, пише Геродот в гл. 66, кожний скитський правитель у своїй окрузі готує цей посуд для змішування вина, і його п’ють ті скити, що вбили ворога. «Хто ж не вбив жодного ворога, не п’є того вина й сидить збоку без почесті. Це найбільша ганьба в них. А хто вбив багато ворогів, дістає дві чаші й п’є з обох них разом».

Ніде Геродот жодним чином не обмовився про те, що автор міг особисто бути в Скитії. Але коли заходить мова про найбільшу дивовижу скитів кратер царя Аріанта (Ора-Анта), Геродот пише, що він його бачив на власні очі (гл. 81). І де саме? «Є між Бористеном і Гіппанісом край, що зветься Ексампей, по-грецьки — Святі дороги». Тобто саме там, де стоїть нині Голованівськ. «У тому краю, описує Батько історії, є мідяний кратер, ушестеро більший від того, що при вході в Понт, той кратер, що є у Скитії, легко вмістить у собі шістсот амфор, стіни ж того скитського казана грубі на шість пальців»...

Не виключено, що донині цей кратер десь під Голованівськом. Таку величезну посудину не могли кудись перевезти. Найвірогідніше, перед тим, як Голунь завоювали греки, її опустили в катакомби (в яких, до речі, легко поміщалися вози та гарби).

Сьоме. Що це за Святі дороги, згадувані Геродотом? Звісно, вони пролягали до святих місць, до предківських могил. Про це, зокрема, знаходимо свідчення у Влескнизі «А ми не глупці, не безумці і вірити не мусимо, доки бачимо, що венеди вертаються до земель наших, в степи древні, та глядять ще печери їхні» (д. 36А). Якби ті печери були лише місцем для переховування від ворога, як вважають деякі історики, навряд чи сюди поверталися б за ними ті, хто давно залишив рідні краї. Це були святилища, в яких, мабуть, ховали (як у київських) покійників. Видатна письменниця і дослідниця української старовини Докія Гуменна називає їх храмами-святилищами. Голованівські печери, наприклад, не схожі на тимчасові схованки: місцями вони мали два яруси, великі зали і вихід до лісу. Отож ті Святі дороги пролягали до таких святилищ — голованівських, київських та інших печер.

Восьме. Досі поза увагою дослідників нашої давнини залишається Синська земля. В «Оповідях Захарихи» — це «Земля Могучарська, земля Семська, Хоропова, Синська», Могучарська — могутня, Семська — мабуть, семирічна, Хоропова — де були могили предків, Синська — можливо, межиріччя між Синюхою та Синицею, тобто той же Ексампей.

За Геродотом Синська (чи Синьська) земля лежала біля нинішнього Азовського моря. Як вона там опинилася, може дати відповідь загарбницька політика греків. Не витримавши натиску грецьких завойовників, певна частина голунців-будинів (мешканців Синської землі) відступила і пішла на південь. Якийсь час вони мешкали біля Азова, що й зафіксував у своїй праці Геродот, а потім перемістилися ще далі, аж в Індію, де виникла Харапська культура (порівняйте з нашими Хоропами), первосвящеників Будду (від наших будинів), Крішну (Кришеня), Вішну (Вишеня) і таке інше...

Сергій Піддубний,
дослідник української мови та історії
селище Голованівськ Кіровоградщина

*Влескнига пише це саме про русів, що вони були русі й блакитноокі (д. 6В), а вчені Копенгагенського університету під керівництвом професора Ганса Ейнберга недавно з’ясували, що всі блакитноокі люди ведуть свій родовід від однієї людини, яка жила приблизно 10 тисяч років тому в районі Чорного моря.