Мобілізаційна влада: мораль права і право моралі

У попередній подачі я детально проаналізував основні характеристики форми політичного правління, котру як най- перспективнішу для України просуває у ЗМІ вже не перший рік своєрідний, радше навіть не політолог, а теократолог — Ігор Каганець.

Вважаю за потрібне закінчити розпочату з ним дискусію не лише тому, що розробник Третього українського гетьманату відгукнувся на мою публікацію двома розлогими відповідями, («ПП» №15,16 за цей рік) — на жаль, поза полем зору моєї попередньої статті залишилася низка надзвичайно важливих, справді доленосних для долі Української держави проблем, яких торкається у своїх опусах Каганець і які, на мою думку, він не тільки не вирішує, а навпаки, ще більше заплутує.

Триголовий монстр

У своїх статтях «Демократія зброї» та «Глобальна корпорація», відповідаючи на мою критику запропонованої антисистеми поділу влад — так званого Третього гетьманату, Каганець постійно перекручує мої зауваження, буквально на ходу вигадує нові химерні владні конструкції і механізми. Водночас він замовчує принципові положення, які становлять суть моєї критики. Зокрема, квазіпарламент, який наш конституціоналіст від міфології вже чомусь називає Вищою Стратегічною Радою (у попередніх публікаціях цей політичний орган мав назву Вища Наглядова Рада або ВНР), нашвидкуруч наділяє надзвичайно важливою додатковою функцією, про яку жодним словом не згадував протягом кількох років просування у ЗМІ свого «проекту» «держави-корпорації»: «якщо Гетьман порушує Конституцію, формує неправильну стратегію або не виконує закони, рада 2/3 голосів ініціює всенародний референдум про відсторонення гетьмана від влади. Якщо ініціативу Ради підтримує більшість виборців — оголошують перевибори гетьмана, не підтримує — переобирається Рада».

Фактично перед нами не що інше, як механізм реалізації імпічменту через оголошення недовіри Главі держави на всенародному референдумі, про необхідність якого я неодноразово писав у ЗМІ, зокрема на сторінках «ПП», після введення якого в самій каганцівській Стратегічній Раді, починають проступати контури до невпізнанності знівеченого корпоративного Сенату.

Але як зрозуміти, що одночасно із правом виконання функцій конституційного контролю, який тепер покладається на ВНГ, вона ще й єдиний представницький орган, наділений правом законодавчої ініціативи? Адже в усіх політичних системах світу законодавча ініціатива завжди є прерогативою Нижньої палати.

Але й це не головне. Справа в тому, що у попередніх публікаціях наш аматор-конструктор екзотичних форм політичного правління вже оголосив, що «головним контролюючим органом за дотриманням Основного Закону держави є Конституційно-ревізійна палата» на чолі з всенародно обраним на сім років Конституційним аудитором. До того ж за новою каганцівською версією раніше фактично безконтрольний Аудитор, головне завдання якого, як і Наглядової палати, також полягає в «стеженні за дотриманням Конституції і виконанням законів», тепер «у разі їх порушення Гетьманом… ініціює всенародний референдум щодо відсторонення гетьмана від влади. Якщо ініціатива не підтримується — переобирається аудитор». Таким чином маємо подвоєння функцій позбавлення повноважень глави держави двома різним гілками влади, наділеними правом конституційного контролю, через один і той же механізм всенародного референдуму! Ну що ж, доводиться визнати, що як політреформатор Каганець тут справді, як співав Висоцький, «попереду планети всієї». У світовій державотворчій теорії і практиці просто немає таких прецедентів, і не може бути, через повну абсурдність подвійного застосування механізму референдуму для висловлення недовіри главі держави!

Але, будучи обраним всенародно та ще й на сім років, Аудитор має значно вищу легітимність порівняно зі значною мірою безправною, суто дорадчою, та ще й не зрозуміло як обраною, Наглядовою радою, яка, не маючи права самостійної законодавчої ініціативи, чомусь, за Каганцем, формує стратегію розвитку країни. До того ж з цією стратегією, як і з законодавчими ініціативами цього дивовижного політичного інституту, за словами самого політолога, президент-гетьман може просто не рахуватися, переходячи в режим не просто ручного керування державою, а власноручного законотворення. Адже він має право спиратися на позапарламентські «розробки альтернативних державних, громадських чи приватних аналітично-правових центрів» (??!), позбавляючи дорадчу наглядову раду навіть права подолання президентського вето на розроблені в її стінах законопроекти (вже не кажучи про можливість накладання вето на закони, видані самим Гетьманом).

Отже, своїм дублюванням права конституційного контролю і оголошення референдуму-імпічменту наш конституційний реформатор побіжно закладає до свого «поділу вад» ще один потужний конфлікт — між Наглядовою радою і Конституційною палатою (яка є не чим іншим, як, знову ж таки, до невпізнанності спаплюженим інститутом Конституційного Суду).

Але якщо, згідно з новітніми розвідками і фундаментальним положенням «демократії зброї», механізм взаємного контролю влад не обходиться без присуду, що його має винести на референдумі масово озброєний народ, то чому б, якщо цей народ на референдумі висловиться проти рішення Аудитора і його кишенькової палати притягти президента до відповідальності, не засудити «найвищого наглядача» до пожиттєвого ув’язнення із повною конфіскацією майна?

Нарешті, варто було б згадати, що в усіх класичних президентських республіках Президенту також належить право призначення референдуму з питань довіри власній внутрішній і зовнішній політиці, право розпуску законодавчого органу. Також він є верховним головнокомандувачем збройних сил. У «проекті» Каганця, окрім згаданого, Президенту підпорядковуються й органи прокурати і силові відомства. Отже, цілком логічно було б наділити такого президента правом апелювати до того ж таки озброєного вогнепальною зброєю народу. Можна сміливо стверджувати, що всі ці референдуми справді будуть проходити дуже «швидко і весело» переростаючи у повномасштабну громадянську війну.

У скорегованому і «доопрацьованому» варіанті Третій гетьманат перетворюється — за таким ненависним Каганцю механізмом ліберальної тиранії поділу влад — на систему уже навіть не взаємоблокування, а свідомо «закладеного» клінчу влад; замість «стримування і противаг» — нездоланне ворогування. Влада стає триголовим драконом, де кожна з голів прагне відкусити інші!

 

Валовий продукт щастя на душу населення

Втім, окрім цього шизофренічного трикутника псевдовлад, не меншої уваги варте головне «ноу хау» нашого великого політкомбінатора, а саме — пропонований ним механізм, який начебто дає змогу вирішити надпроблему — визначення ефективності діяльності влади і вироблення об’єктивних критеріїв її політичної відповідальності перед власним народом. Для цього, за Каганцем, потрібно перевести завжди суб’єктивні за мотивами і намірами політологічні оцінки в об’єктивні суто кількісні показники, використовуючи для цього принципи науки кваліметрії, які начебто вже розроблено в ООН під назвою «індексу людського розвитку» («індекс якості життя»). Понад те, нас інформують, що «державна орієнтація на суспільне щастя вже давно реалізована в королівстві Бутан, де головним індикатором народного добробуту є показник «Валового національного щастя».

До того ж, переконує політолог, «суб’єктивне відчуття щастя» можна і потрібно переводити на мову суто об’єктивних кількісних показників. «Індекс щастя», — пише теоретик Третього гетьманату, можна досить точно порахувати і для окремої особистості, і для суспільства загалом. Це роблять за допомогою кваліметрії — наукової дисципліни, яка дає змогу давати кількісну оцінку якісним показникам. Якщо народ стає щасливішим — отже, держава рухається у правильному напрямку. Якщо ж він стає ще нещаснішим — отже, треба змінювати керівництво».

Ну а далі, як казав герой знаменитої кінокомедії радянських часів, — «справа техніки»: описаний вище навмисне створений орган — Конституційна ревізійна палата — проставляє оцінки за поведінку школяру-президенту. Виконав свою місію на 100% («відмінно») — автоматичне переобрання на повторний термін; «добре» — збереження права бути кандидатом на наступних виборах; «задовільно» — конфіскація майна з тимчасовим ув’язненням без відшкодування збитків; «погано» — конфіскація з тимчасовим ув’язненням без права переобрання; нарешті «дуже погано» — фактичний статус ворога народу — повна конфіскація майна, ще й довічне ув’язнення.

Звичайно, не можна сказати, що різноманітні оонівські індекси якості життя зовсім не працюють. Очевидно, зростання рівня споживання, тим більше, рівня життя, за якого «українці мали б сприятливі умови для персональної та національної самореалізації», до певної міри справді є показником ефективності влади. Але справа в тому, що цей індикатор є різноплановим, неоднозначним, а отже — і не настільки точним, щоб за його допомогою можна було справді неупереджено оцінити якість політичного керівництва, а тим більше застосовувати щодо Гетьмана кримінальні покарання різного ступеню! Не випадково й те, що валовий продукт щастя як показник ефективності влади, і навіть сукупний валовий продукт як об’єктивний критерій економічного зростання, сьогодні піддається справедливій критиці за свою неточність. А відомий дослідник ефективності сучасних різних суспільних устроїв Богдан Гаврилишин у своїх «Дороговказах у майбутнє» вважає недостатньо об’єктивним для оцінювання рівня життя навіть показник кількості спожитих калорій на душу населення!

За нинішньої олігархічної псевдодемократії «офіційні дані» рівня інфляції, темпів економічного зростання, а отже, і рівень реальних доходів на душу населення, а також реальний прожитковий мінімум (вже не кажучи про рівень захворюваності, освіти, і тим більше справжню кількість самогубств і злочинів) є показниками дуже і дуже суб’єктивними. Тобто є підозра, що під загрозою як мінімум дострокової відставки правляча політична сила за будь-яку ціну приховуватиме їх від каганцівських «компетентних органів».

Але навіть якщо припустити, що контролюючому органу «непідкупних» — Ревізійній палаті — таки вдасться отримати цілковито об’єктивні дані, в найкращих традиціях до філігранності відпрацьованої техніки пошуку крайнього та переведення стрілок на стрілочника, — Гетьман України все одно зможе підставляти Наглядову Раду, звинувачуючи її в недосконалості сформованої стратегії і запропонованих проектів законів. Накладаючи на них вето і постійно відправляючи їх на доопрацювання, він зможе керувати країною у фактично безконтрольному ручному режимі (як це, зокрема, в дусі культу безвідповідальності завжди успішно робили попередники майбутнього Гетьмана на посаді Президента України, постійно звинувачуючи Верховну Раду в усіх смертних гріхах).

Крім того, потрібно визнати, що інерція деградації всіх сфер суспільного життя ц одночасна протидія реальним реформам тих, хто, ловлячи рибу в каламутній воді, одночасно ховає в ній кінці, не даючи спіймати себе за руку на гарячому, набрала в країні такої потуги (епідемії, наркотизація, алкоголізація, захворюваність і смертність), що за пропонований рік, тим більше квартал, позитивної динаміки цілком може і не бути.

Навпаки, будь-який глава держави, який наважиться ризикнути в ім’я процвітання українського народу в буквальному сенсі власною головою зіткнеться з проблемою непопулярних заходів. Пам’ятаєте гасла так званої шокової терапії: «ми надто довго зволікали, щоб реформи були безболісними», «неможливо перестрибнути прірву у два стрибки», «потрібно на якийсь час затягти пояси». Але проблема в тому, що і справжні реформи, за умови відвертого саботажу, а то й шаленої протидії компрадорських антинаціональних сил, та ще й на тлі наростаючих глобальних — екологічної, демографічної, продовольчої — проблем, неухильного зростання ступеня військової і терористичної конфліктності, глибинної духовно-світоглядної кризи, на жаль, справді не можуть бути безболісними.

Нарешті, якщо вже рахувати набрані Президентом очки, то важливо зазначити: за нинішньої залежності України від її геополітичних сусідів та різних — східних і західних — «благодійників», які завжди зможуть вдатися до тієї чи іншої форми економічної блокади задля дискредитації невигідного лідера і продавлювання потрібного, майбутнім українським гетьманам, навіть якщо вони будуть славними правнуками прадідів великих, навряд чи вдасться уникнути суттєвих втрат «валового національного щастя».

Отже, доводиться визнати, що за поточної ситуації, враховуючи психологічний стан масової свідомості та нав’язувані стереотипи споживацтва, справжньому реформатору буде вельми нелегко задовольнити «суб’єктивне відчуття щастя» громадян, більшість з яких уявляє свою «природовідповідну діяльність» зовсім не за Сковородою чи Шевченком. За будь-яких обставин різні перешкоди, які викривлюватимуть об’єктивні показники валового щастя, будуть настільки значними, що Ревізійній палаті, за Каганцем, доведеться поламати голову, виставляючи оцінку Президенту.

Насправді мірою наростання кризового стану і, відповідно, ступеня невизначеності та неоднозначності політичної і економічної ситуації, стає дедалі важче встановити кількісний баланс між позитивним (або писаним) і природним правом, на перетині яких і перебуває політична відповідальність. За політологічними метафорами про дух і букву закону приховано надзвичайно складне і неоднозначне співвідношення права і правди (справедливості); права і правила (закон і підзаконний акт); указу і наказу (формалізована і неформалізована інструкція, розпорядження); унормованого законодавства і моральної норми.

Не випадково, окрім індексів рівня життя, такі поважні організації, як, наприклад, знаменитий «Дім свободи» або «Демократичний аудит Швеції», запроваджують такий гранично суб’єктивізований показник стану економічних і політичних інститутів, як «ступінь свободи громадян». Наголошу стосовно каганцівської ідеї-фікс міряти ототожнену із карною політичну відповідальність Гетьмана за допомогою кваліметрії — серед індексів демократизації і демократичного аудиту Ф. Катрайта, Д. Нейбауєра, Т. Ванханена, К. Боллена, Т.Гара та інших вчених є суттєві розбіжності, які не дають змоги уніфікувати ці показники.

Що ж до кризових обставин, то критерії політичної відповідальності лідера, який діє в гранично невизначеній ситуації часового цейтноту, страшних фізичних і психічних перевантажень, взагалі не піддаються кількісним оцінкам. Вони стають дедалі залежнішими від морального авторитету уповноважених його засуджувати. Як же визначати чесність і компетентність високопосадовців?

 

Рада мудреців

Справді, мобілізаційна модель національно орієнтованої влади, окрім виконавчої та законодавчої гілок, повинна мати морально-правову вертикаль, що започатковується на рівні територіальних та професійних громад і, проходячи через проміжну ланку культурно-національних автономій, типологічно споріднених із німецькими землями, іспанськими кортесами або англійськими графствами, вінчатися повноцінним Сенатом, що, наголошую, не має нічого спільного з каганцівською Конституційною палатою, понад те, функціонально протилежна його «простим і зрозумілим» підходам.

У 59 статті італійської Конституції сформульовано положення, що фіксує суть Верхньої палати, яка необхідна і в Україні: «Президент Республіки уповноважений призначити пожиттєво сенаторами п’ять громадян, які прославили Вітчизну досягненнями в соціальній, науковій, художній і літературній галузях». Отже, подібний інститут не поділу, а синтезу природного і позитивного права одночасно повинен стати інкубатором для становлення нового типу національної еліти. З тією лише різницею, що для створення повноцінного корпоративного Сенату, його членів — найвидатніших представників мистецтва, бізнесу, війська, науки, а також найбільш авторитетних голів громад, за винятком окремих випадків, мають не призначати, а обирати на зборах регіонального рівня їхні ж колеги і соратники. Це буде не що інше, як своєрідна легітимізація створеної де Голлем на неформальних засадах «Ради мудреців», до якої входять колишні президенти і прем’єр-міністри країни.

У французькій системі цивільно-адміністративного права існують також Ради прюдомів — дослівно «бездоганно чистих у своїх чеснотах людей». Вони реалізовують запроваджену французьким президентом «систему участі» — співробітництва між працею і капіталом, що становить основу справжнього корпоративізму.

На жаль, Де Голль так і не зміг створити справжній «корпоративно-територіальний» Сенат — «видатну соціальну і духовну асамблею», що складалася б із «курій»: селянської, промислової, різних інтелектуальних. Коли на всенародному референдумі його задум не підтримали, «перший серед французів» оголосив про свою добровільну дострокову (!) відставку. І з невимовною гіркотою визнав: «Французи більше не бажають бути французами. З величчю покінчено!»

Необхідність і важливість існування в структурі поділу влад інституції, яка формувалася б на територіально-корпоративних засадах, обстоювали такі видатні мислителі, як Б. Спіноза, Д. Юм, А.Токвіль, Е. Берк, Б. Констан, О. Гамільтон, Ж-Ж. Руссо, М. Вебер та інші видатні представники корпоративно-солідаристської моделі національної держави, що здійснювали антикризові реформи вже в ХХ столітті.

Якщо вже говорити про справді видатних знавців традиції українського гетьманату, то В’ячеслав Липинський, один з найглибших українських мислителів, розробляв модель української мобілізаційно-авторитарної «класократії», саме виходячи з принципів формування верховної влади на засадах професійного корпоративізму, тобто обрання високопосадовців від різних сфер життя (зокрема, не тільки від православної церкви, а й від церков інших конфесій).

Сумно, що за ситуації часового цейтноту, коли всерйоз обговорюється можливість аврального прийняття нової Конституції — вже влітку цього року, всі ці проблеми так і не стали предметом серйозного обговорення в процесі її підготовки. А всі нинішні проекти двопалатного парламенту, наскільки мені відомо, не мають нічого спільного із функціями українського сенату.

 

Політологічне новаторство

Спираючись на лаконічне гасло «Хай буде!», за допомогою якого Ігор Каганець компенсує брак професійної аргументації, запитаємо: як же насправді має бути? А ось як. Жодних химерних кваліметричних розрахунків щастя на душу населення. Сенатори мають на власний роз-суд вирішувати найскладніші питання, що на межі писаного права і моралі (до таких питань, зокрема, належить і проблема дозволу масового продажу населенню вогнепальної зброї). На відміну від Конституційного Суду сенат уповноважений вирішувати питання не тільки неконституційності тих чи інших законодавчих актів, а й антиконституційних дій конкретних посадовців.

У сфері законотворення сенату належать саме дорадчі функції: в структурі сучасної двопалатності він має право тимчасово не накладати вето на президентські законопроекти, а також на законопроекти повноцінної Нижньої палати парламенту (якої немає в проекті Каганця). Свої незначні статусні повноваження Рада мудреців компенсує загальнонаціональним моральним авторитетом, зберігаючи, однак, право законодавчої ініціативи з питань культури, духовності та етнонаціотворення.

Саме сенат, у якому органічно поєднуються функції правового суду і морального осуду, має оголошувати референдум, на основі якого виноситься рішення про імпічмент Президенту, а також іншим високопосадовцям, як це передбачено Основними Законами США і Франції. Я вже писав у «ПП», що такий механізм був у проекті Конституції, що пройшла всенародне обговорення у 1993 році і була заблокована Кучмою і Морозом, а зараз його відновлено в президентському проекті змін до Конституції.

Напротивагу пропозиціям Каганця політична відповідальність лідера має максимально відрізнятися від карної: через висловлення недовіри на всенародному референдумі Глава держави звільняється, так би мовити, за профнепридатністю або невідповідністю посаді. Саме таким шляхом пішли французькі політики, замінивши формулювання підстави для порушення процедури імпічменту і спростивши його. У лютому минулого року парламент Франції вніс зміни до Конституції, в яких чітко розрізняється поняття політичної і карної відповідальності. Це зроблено, щоб уникнути ризику послаблення функцій глави держави через можливе його притягнення до відповідальності на підставі загального права, оскільки президент не повинен підлягати судовому переслідуванню у загальному порядку. Зокрема, замість терміну «вища зрада» тепер підстава для порушення процедури відсторонення Глави держави формулюється як «нехтування своїми обов’язками, несумісне з виконанням його мандата».

Питання ж про карну відповідальність Глави держави вже після його відсторонення від влади через механізм імпічменту вирішуватиме Верховний суд, який, також перебуваючи в структурі Сенату, набуде авторитетності, якої бракує судовій гілці влади через її слабку легітимність (надто кулуарне обрання і відсутність реальних засобів реалізації своїх рішень). У зв’язку з цим мало хто звертає увагу на те, що, в своїй знаменитій концепції поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову Шарль Монтеск’є орієнтувався саме на британську традицію, згідно з якою Верховний Суд перебуває в структурі Палати Лордів.

Нагадаю: система Каганця побудована «з точністю до навпаки» — не максимальне розрізнення, а максимальне поєднання політичної і карної відповідальності Глави держави. Це, власне, і дало мені підставу стверджувати, що його Конституційна палата поєднує не тільки функцію Конституційного Суду, Рахункової палати і Центральної виборчої комісії, як визнає сам політолог від міфології, а й органів прокуратури. Взагалі каганцівська Ревізійна палата на чолі із Аудитором до болю схожа на передбачений іранською Конституцією особливий орган контролю і відкликання президента — Раду експертів на чолі з керівником (лідером), що судить за законами шаріату, які передбачають смертну кару не тільки за карні, а й за так звані моральні злочини (наприклад, за подружню зраду). В одному з варіантів каганцівського гетьманату, прописаного в «Арійському стандарті», у гірших традиціях залучення церкви до політики Конституційно-ревізійною палатою виступає Українська Помісна Церква, яка уповноважена не лише засуджувати главу державу до пожиттєвого позбавлення волі, а й виносити йому смертний вирок (до речі, Бутан, який слугує Каганцю за взірець життя на основі валового продукту щастя, є теократичним королівством, де велику роль відіграють буддійські інститути; і дуже символічно, що перші в історії країни загальні вибори до законодавчого органу, після кількох місяців тренування населення з опанування цієї процедури, було проведено буквально місяць тому!).

Якщо вже говорити про створення справді новаторської моделі мобілізаційної влади, яка відповідала б нинішнім національним і загальнопланетарним реаліям, то в ній потрібно послідовно реалізувати ідею справжнього народовладдя, яку Макс Вебер називав плебісцитарною демократією. Суть цієї ідеї у такому розподілі повноважень і механізмів влади, за якого чітко встановлювалася б залежність між всенародним обранням Президента, можливістю оголошення імпічменту йому через всенародний референдум та правом Глави держави виносити на референдум ключові питання державотворення задля не лише всенародної згоди, а й досягнення мобілізаційного ефекту, укладання через референдум своєрідного соціального контракту між авторитарним лідером та народом.

Зокрема, після певного перехідного періоду (приблизно десяти років) набуття повноважень і повноважності сенат разом з Нижньою палатою повинен отримати право не тільки ініціювати процедуру імпічменту, а й задля мінімізації загальновизнаних у політології негативних аспектів всенародних виборів Глави держави на альтернативних засадах (зростання рівня демагогії і популізму, маніпулювання суспільною свідомістю за допомогою ЗМІ, загального політичного напруження в країні) отримати право висунення кандидатури Президента на переобрання, знову ж таки, через всенародний референдум, на безальтернативних засадах.

При першому переобранні (термін повноважень чотири роки) Глава держави отримує таке право у разі, якщо за нього поручилася не менш як половина сенаторів та третина Нижньої палати; при другому переобранні — відповідно дві третини складу сенату та половина Нижньої палати парламенту. Якщо народ не підтримає кандидатуру Глави держави, то це є другою — після відмови на ініційованому сенатом всенародному референдумі в імпічменті Президенту — підставою для дострокового розпуску Верхньої палати парламенту й оголошення чергових загальних альтернативних виборів Президента країни, в яких попередній Глава держави вже втрачає права балотування.

Що ж до можливого статусу гетьманства, то, вважаю, доцільно використати прецедент, який є в Конституції Італії: там за ст.59 «кожний колишній президент Республіки є сенатором по праву і пожиттєво, якщо він не відмовиться від призначення». Тобто — стосовно України — статус пожиттєвих сенаторів отримують колишні президенти, яких переобрано хоча б раз, а удостоєні цього статусу двічі додатково отримують почесне звання Гетьмана, що є символом конструктивного мобілізаційного авторитаризму в процесах українського державотворення (третє переобрання поспіль навіть видатних політичних лідерів недоцільне, позаяк починає гальмувати формування більш молодої генерації політиків конструктивно авторитарного типу).

Саме така модель влади (над нею працювали засновник плебісцитарного президентства Луї Наполеон, видатні західні і вітчизняні політологи Макс Вебер, Карл Шмідт і В’ячеслав Липинський, Микола Сціборський, визначні політики — Теодор Рузвельт, Франциско Франко, Шарль Де Голль) є тією, комплексною системною формою правління, якою все ж таки не можна назвати недореформовану П’яту французьку республіку, тим більше, американську модель влади, яка, всупереч сформованому в нас стереотипу, насправді не є класично президентською. Подібна не «змішана», не «парламентсько-президентська», не «напівпрезидентська», а саме послідовно президентська республіка зможе поєднати в собі переваги нинішніх парламентських і президентської республік, і навіть парламентських монархій.

Отже, можна сміливо стверджувати, що всю концепцію так званого Третього гетьманату висмоктано з пальця. Тому необхідно зробити все можливе, щоб в українських ЗМІ припинилося процвітання жовтої політології. Адже позірна простота пропонованих нею шарлатанських рецептів виходу з важкої кризи, яка подається під гаслом «все геніальне — просте», насправді є тією простотою, яка «гірше крадійства».

Олександр Шморгун,
провідний науковий співробітник Інституту світової економіки
і міжнародних відносин НАН України, політолог