Полум’я без диму не буває

Добрий день, шановна редакція! Я періодично читаю газету «Персонал Плюс» і знаю, що газета займає зважену, неупереджену позицію відносно багатьох складних сторінок української історії.

Якось мені потрапила до рук книжка В.Поліщука «Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА». Автор детально описує події 1943—1945 рр. на Волині і звинувачує оунівці у винищення польського населення цього краю. У мене виникло запитання: «Якщо події українсько-польського протистояння набули кривавого фіналу, то до цього мусило щось спонукати». В.Поліщук стверджує, що проблема лише в тоталітарній політиці керівників ОУН. Я згоден, що очільники українського націоналізму були далеко не демократами, але уникати політичних, економічних обгрунтувань як коренів українсько-польськоїго конфлікту — це вже тенденційність. Якось невиразно В.Поліщук згадує про інтенсивну міграційну політику Польщі, яка масово заселяла Волинь поляками-осадниками. Прошу, подайте матеріали, які б пояснили ситуацію на Волині у період міжвоєнного життя. Василь Дідик. м. Полтава»

На 1921 р., коли в Наддніпрянщині утвердилася Українська РСР, західноукраїнські землі залишалися за її межами.

У 1919 р. Польща, з санкції Антанти, окупувала Західну Україну — Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Холмщину і Підляшшя.

Більша частина західноукраїнських земель входила до складу Польщі, становлячи третину її території. Там проживало 8,9 млн. чол., в тому числі українців — 5,6 млн. (63%), поляків 2,2 млн. (25%), євреїв — 0,9 млн. (10%).

Польські урядові кола відкрито поділяли територію Польщі на дві частини: Польща «А», тобто корінні польські землі — Центральна та Західна Польща, і Польща «Б» — це окраїни або креси — Західна Україна і Західна Білорусь. Польща «А» займала панівне становище: тут розвивалась промисловість, зосереджувалось понад 80-90% електротехнічної, металообробної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництва цегли, вапна, солі, цукру і тощо.

У той же час у Польщі «Б», в Західній Україні і в Західній Білорусі, незважаючи на те, що вони мали значну територію і величезні природні багаства (в Західній Україні — нафта, кам’яне вугілля, фосфорити, калійні солі, природний газ тощо), промисловість зовсім не розвивалась. А ті галузі, що існували, деградували. Так, видобуток нафти в Західній Україні у 1936-1938 рр. зменшився проти 1913 р. в 3-4 рази. Різко знизився видобуток озокериту, занепали текстильна, сірникова, мебльова промисловість. А ті підприємства, які діяли, були переважно дрібними і належали до деревообробної, шкіряної галузей, промисловості з переробки сільськогоподарьских продуктів (винокуріння, пивоваріння, тютюнова тощо). 85% підприємств мали не більше 20 робітників кожне.

Усе це зумовлювало економічну відсталість краю. Особливо становище населення погіршилось у період світової економічної кризи 1929-1933 рр. Внаслідок занепаду промисловості на західноукраїнських землях на початку 1930-х років налічувалось 400 тис. безробітнх. Крім повністю безробітних, значна частина робітників була частково безробітною. Ці робітники працювали неповний тиждень (1-4 дні). За офіціальною статистикою в Західній Україні таких частково безробітних в різні роки було від 1/3 до 2/5 всіх робітників. Становище безробітних, які не мали за що купити шматок хліба, було жахливим.

Але ненабагато кращим було й становище тих, що мали постійну роботу. В середньому робочий день на західноукраїнських землях тривав від 10 до 12 і навіть 16-18 годин. А заробітна плата була мізерною і знижувалась з кожним днем. Так, з 1929 до 1932 р. зарплата в Західній Україні була знижена на 14%. У той же час ціни на продукти зросли на 47%.

Що принесло панування іноземних держав західноукраїнським селянам? Напівфеодальний устрій, величезну заборгованість, розорення — такою була доля західноукраїнського селянства. У Західній Україні 52% всієї землі перебувало у руках поміщиків. 60% селянських господарств Західної України мали не більше 2 га, а 16% — зовсім не мали її. На Буковині у 1930-х роках 52% всіх сільськогосподарських угідь належало поміщикам. 80% селянських господарств мали не більше 2 га орної землі на двір, а понад 31 тис. господарств (із 182 тис.) були повністю безземельними.

Уряд Польщі проводячи в 1920-х роках аграрну реформу, ставив за мету зміцнити в західноукраїнських землях поміщицьке землеволодіння, насадити там польських колоністів. Так, польський уряд здійснював свою колонізаторську політику, насаджуючи на українських землях польських колоністів-осадників, переважно колишніх офіцерів і солдатів польської армії. Відбираючи у західноукраїнських селян землі і передаючи їх осадникам, польський уряд переслідував мету створити на західноукраїнських землях міцну опору для польського панування. З 1919 р. по 1929 р. польський уряд наділив землею і поселив на українських землях 200 тис. осадників.

Селянство західноукраїнських земель перебувало в постійній кабалі у поміщиків і лихварів, було приречене на перманентний голод і злидні. За даними офіційного перепису 1927 р. з кожних 100 господарств 47 були безкорівними. У цілому на західноукраїнських землях дві третини селянських господарств не мало коней або мали одного коня. Непосильним тягарем на плечі селян лягали також державні податки. У Західній Україні податки забирали у селянина від половини до двох третин усього його доходу.

Тяжке матеріальне становище, погані побутові умови й харчування, неналагоджене медичне обслугогування населення, незадовільно організована охорона праці й техніка безпеки на виробництві вели до частих захворювань трудящих, каліцтва, епідемії тифу, дизентерії, скарлатини та інших інфекційних хвороб, до високої смертності серед робітників і селян.

Малоземелля селянства і тяжке становище всіх західноукраїнських трудящих змушували їх до пошуків кращої долі в інших країнах, до еміграції з рідної землі. За 1919—1938 рр. з західноукраїнських земель виїхало 170 тис. українців, з них до Канади — 67 тис., до Аргентини — 42 тис., до Франції — 36 тис., до США — 11 тис., до Бразилії — 7 тис.

Протистоючи економічному тиску іноземного капіталу, західноукраїнське населення створило широку мережу кооперативів. Крайове товариство «Сільський Господар» з центром у Львові захищало інтереси селян перед адміністративними властями. Кредитові спілки були об’єднані в асоціацію «Центробанк», сільські споживчі і торгові спілки створили «Центросоюз», молочарські кооперативи об’єдналися в «Маслосоюз», дрібні міські крамарі входили до товариства «Народна торгівля». Чисельність українських кооперативів у Східній Галичині збільшилася з 580 у 1921 р. до близько 4 тис. в 1938 р. Кооперативи відігравали велику роль не тільки в господарській діяльності західних укараїнців, а й у політичному житті та культурному розвитку.

Зазначаючи соціально-економічний гніту, західні українці страждали також від політичного безправ’я і жорстокого національного приниження. Уряд Польщі забороняв масові організації трудящих, розправлявся з активними учасниками робітничого й селянського руху. Одночасно з цим польські правлячі кола, здійснюючи колоніальну політику, всіма силами намагалися денаціоналізувати українське населення, проводили різноманітні дискримінаційні заходи щодо українських робітників, селян та інтелігенції, позбавляли їх будь-яких національно-політичних прав, прагнули підірвати і витруїти з їх свідомості відчуття єдності з усім українським народом. Щоб полегшити денаціоналізацію українського населення, уряд Польщі при адміністративному поділі не виділяв землі з українським населенням в окремі адміністративні одиниці, а навмисно об’єднував їх з територіями, населеними переважно поляками. У Польщі повіти Східної Галичини (49) і місто Львів входили до складу трьох воєводств — Львівського, Станіславського і Тернопільського, західноволинські землі — до Волинського воєводства. Поряд з цим ряд повітів з українським населенням були включені до Краківського, Люблінського і Поліського воєводств. При цьому, встановивши в Польщі єдину центральну владу, польський уряд повністю ліквідував навіть куцу автономію, що її мала Галичина за часів Австро-Угорської імперії. Ще в 1920 р. було скасовано галицький автономний сейм, розпущені самоврядувальні повітові ради, громадські (сільські) ради, замість них призначалися урядові комісари й старости, якими ставали поляки. Українцям був фактично закритий доступ на адміністративні пости в державних установах.

Польський уряд поділяв населення Східної Галичини й Західної Волині на лемків, бойків, гуцулів, поліщуків, волинян та ін. і прагнув довести, що вони не українці. Переіменувавши Східну Галичину на Східну Малопольщу, він фактично заборонив українські назви сіл, залізничних станцій, міст. Імена, прізвища українців змінювалися на польський лад.

Ставлячи за мету повністю денаціоналізувати західноукраїнське населення уряд Польщі дедалі більше посилював режим політичного терору. Розгони масових демонстрацій, арешти, катування і вбивства активістів ставали повсюдним явищем. У Польщі терор, зокрема так звані «пацифікації» (лат. pacificatio — втихомирення каральними засобами), під час яких поліція і війська, спеціальні каральні загони проводили масові арешти, катування й вбивства селян посилилися, коли в 1926 р. Пілсудський здійснив військовий переворот, установивши авторитарний режим. У 1933 р. на Поліссі у місцевості Береза Картузька було створено концентраційний табір для політичних в’язнів, у який було кинуто й тисячі учасників національно-визвольного і революційного руху на Західній Україні.

Нечуваних гонінь зазнавала українська мова й культура. Польський уряд повністю ігнорував статтю VII Ризького мирного договору, за якою зобов’язувався надати особам російської, української та булоруської національностей, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Українська мова не допускалася в державні установи, українські школи закривалися. Якщо в 1911/12 навчальному році в Західній Україні працювало 3622 українські початкові школи, то в 1939 р. їх залишилося 135. Із 138 загальноосвітніх державних середніх шкіл (гімназій і ліцеїв) у 1939 р. українських гімназій було тільки 5. До 70% дорослого населення Західної України було неписьменним. За часів польської влади в Західній Україні (у Львові) було чотири вищі навчальні заклади: університет, політехнічний інститут, академія ветеринарної медицини та академія зовнішньої торгівлі. У них викладання велося тільки польською мовою. При вступі до вузів для українців була встановлена процентна норма, внаслідок чого у Львівському університеті, наприклад, студентів-українців налічувалося менше 5%.

В.КАЛІНІЧЕНКО, І.РИБАЛКА (ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА ІІІ: 1917-2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів)

Володимир Ерденбергер:
«Репресії і переслідування мирного населення Галичини, які після 10-річної польської окупації не маліли, а більшали з кожним роком, були причиною відплатних акцій, спершу УВО, а відтак ОУН. Виконувано «екси», — горіли маєтки і скирти польських поміщиків, щоб відстрашити польських колоністів, які субсидовані урядом, котилися широким руслом і заливали українські землі Галичини і Волині. Бойкот розписаних виборів до польського Сойму викликав реакцію уряду у формі злопам’ятної «пацифікації», в часі якої нищено безпощадно культурні надбання українського народу: «Просвіти» і кооперації, а тисячі селян та інтелігенції, побиті поль­ською поліцією і військовими відділами, каралися в переповнених тюрмах без судового слідства і актів обвинувачення. У відплату за намагання розбити єдність українського фронту у виборах, при проголошенні бойкоту, виконано успішно атентат на міністра Б. Пєрацкого 15 червня 1934 року у серці польської держави, її столиці Варшаві. Виконав його бойовик Григорій Мацейко».

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:

— Безумовно, варто спільно з поляками розбиратись з конфліктом 1943—1944 років, хто б і що не говорив. Однак слід уникати спрощення. Адже нині дехто з української сторони спирається лише на документи ОУН і УПА, або лише на документи НКВД, а польські дослідники — на матеріали АК і представництва еміграційного уряду в окупованій Польщі (Делегатури). Звідси і відповідний національний пафос. Гадаю, це непродуктивний шлях і сам по собі жоден з цих документів не дасть об’єктивної картини, потребує критичного ставлення до себе. Тільки знання і співставлення комплексу архівних джерел дозволить уникнути спрощення, покаже, зокрема, безперспективність пошуків того, хто на Волині першим почав «жнива смерті».

Не всі мотиви волинських подій ще враховано. Наприклад, соціальні фактори. Досить згадати про співвідношення земельної власності: з довоєнних часів більша частина земельних угідь (на українській землі!) належала польським колоністам. Тому, коли УПА видала 15 серпня 1943 року декрет про перехід земель колишніх польських поміщиків і колоністів у володіння українських господарств, українці сприйняли це із задоволенням, а поляки — навпаки, що посилювало взаємну багатовікову ворожнечу.

Не підлягає сумніву, що німці використовували поляків проти українських націоналістів, що робив також і сталінський режим (це, зокрема, визнавав нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко). Про це багато говорять. Разом iз тим, на мою думку, не втручання росіян і німців у польсько-український конфлікт відігравало ключову роль. Криваве протистояння було детерміноване польським і українським обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя під «омофором» патріотичних гасел. І тут не може бути виправдання жодній стороні.