Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Шестиноги прикрашають наш світ

За кількістю видів це найчисленніший серед тварин клас: за деякими підрахунками, їх до 30 мільйонів. І вчені постійно відкривають нові. Три пари ніг — ось головна їх ознака. У них дуже непрості стосунки з часовим фактором: розвиваючись, вони, бува, до невпізнання змінюють свою форму, і ніби заново народжуються.

Останнім часом у комашиному світі, що навколо нас, на очах відбуваються зміни. Вже не гудуть, як колись, хрущі над вишнями й не озвучують літні вечори хори коників — принаймні, навколо великих міст. Зате недавно я побачила екзотичну гостю — кримського нічного метелика, що прилаштовувався зі своїм довжелезним хоботком до квітки нашої фіалки.

Отже, йдеться про комах.

Помилилися — не бджоли

Я знаю чоловіка, який побрався з дівчиною заради близького знайомства з її дідом-пасічником — і той шлюб виявився напрочуд щасливим. Бо бджолярі переконані, що гори книг — то пусте, а істинні знання можна отримати лише від того, у кого «достатньо воску на пальцях». Містична аура, якою оповите бджолярство, довго не підпускала до нього науково-технічний прогрес. Відцентрова медогонка й рамковий вулик були винайдені порівняно недавно. І досі дуже обережно застосовують до бджіл методи відбору, хтозна коли відпрацьовані в тваринництві.

Бджола — істота суспільна. А це означає, що у її сім’ї, як і в мурашиній, існує суворий розподіл обов’язків, підпорядкованих спільним інтересам, так само, як і система засобів спілкування. Складні «танці на сотах» — це аналог нашої мови. Та якщо спостереження за мурашиним життям наштовхують на сміливі паралелі з проблемами людської спільноти, то з бджолами інакше. Бо, загубившись, ця трудяща комашка, маючи достатньо корму, помирає через кілька годин. Їй бракує чогось такого, що людина тільки починає досліджувати... Спільного біополя, де кожний знає все про всіх.

Бджіл не просто доглядають — з ними спілкуються, їм звіряють новини, з ними радяться. Стародавні єгиптяни вважали, що в цих комах втілюються душі деяких померлих; стародавні греки зображували у вигляді бджоли володарку нічного неба Артеміду Ефеську; франкських воїнів зобов’язували у мирний час ставати пасічниками, пізніше цей звичай спробував відродити Наполеон. Про бджіл розповідати можна нескінченно багато, тож за браком місця обмежимося однією історією.

Медова чарунка — взірець досконалості: максимум місткості за мінімальної витрати будівельного матеріалу. Один англійський вчений, виконавши складні математичні розрахунки, засумнівався в цьому, про що й повідомив наукову громадськість. Спалахнула, як водиться, суперечка, й невідомо, скільки б вона тривала, коли б...

Під час бурі біля самісінького берега перекинулося судно. Слідство з’ясувало, що кораблебудівники зробили неправильні креслення, бо скористалися неточними математичними таблицями. Такими самими, що потрапили до рук вченого, який «спіймав» на помилці бджіл. Помилилися не комахи, а люди, які складали таблиці.

Сонечко у кошику

«Сонечко, сонечко, полети на небо, там твої дітки їдять лакітки...» Скільки світ своїть, стільки й бавилися діти, тримаючи на долоні круглястого з чорними цяточками жучка червоного або жовтого кольору. Вчені підрахували, що на одному квадратному кілометрі суходолу комах мешкає більше, ніж людей на всій земній кулі; сонечко — не найпримітніше, але його знають усі. Бо легко дається в руки: випустить краплину жовтої рідини, прикинеться мертвим і терпляче чекає, доки йому дадуть спокій. А чого йому боятися? Рідина ота така гидка на смак, що птах, раз дзьобнувши жучка, вдруге на нього вже не гляне. Та й поспішати сонечку нікуди, бо його пожива — тлусті неповороткі попелиці — втекти від нього неспроможні. Сидять собі та й тягнуть соки з рослини, а плямистий жучок поїдає їх одну за одною: більше як сотню спроможний знищити за день.

Людина давно оцінила цього захисника сільськогосподарських культур: тисячоліття тому на китайських базарах саджанці цитрусових продавали разом з маленькими тростинними кошиками, де розводили сонечка — ворога родича нашої попелиці червеця іцерії. А один з видів цього жучка, що називається хіцереспис, оберігає від шкідників чайні кущі.

Березень — сезон початку польових робіт, а відтак і нелегких роздумів про те, де взяти гроші на отрутохімікати, нині такі дорогі. Лікування від наслідків надмірної хімізації довкілля теж недешеве, й не треба будувати ілюзій відносно того, що згубне для докучливої «кузьки» людському організму не зашкодить. Адже на нашому світі панує закон єдності фізико-хімічного складу живих систем, який сформулював Володимир Вернадський, і здолати його неможливо. Не випадково найбільша кількість онкозахворювань — у тих регіонах, де господарники надуживали отрутохімікатами.

Десятків зо два років тому в багатьох областях України була розвинена мережа лабораторій біологічного захисту культурних рослин. Голови господарств, які в боротьбі за високий врожай застосовували сонечка, трихограму та інших хижих комах, на додачу до високої екологічної чистоти грунтів діставали ще й прибутки. Чому б не повернутися до цієї практики тепер? Трохи морочливо, зате надійно й дешево, а головне, безпечно для людського здоров’я.

Куди літав метелик

Колись їх вважали квітами, що, розпустившись на якійсь невідомій рослині, зірвалися у вільний політ. Краса метелика — в лусочках, якими він укритий, що так легко обсипаються! Людським рукам важко випустити це диво неушкодженим... А в лусочках багатьох тропічних метеликів, що виграють усіма барвами, й пігментів немає: ніби маленькі лінзочки, вони розкладають сонячний промінь на сім його складників — сім кольорів веселки.

Здавалося б, немає чогось тендітнішого від метеликового крильця, насправді ж міцність його фантастична. Нашим звичним кропивницям, капустянкам, совкам випробовувати її не доводиться — їм на життя відпущено теплий сезон. Та на іншому кінці земної кулі є перелітні метелики, які з настанням холодів відкочовують на Кубу, Багамські острови та у Флориду, долаючи більш як три тисячі кілометрів.

Там ростуть дерева, які так і називаються: метеликові. Сотні тисяч туристів приїздять подивитися на них, приносячи величезний прибуток державі, тож ніхто з місцевих жителів не посміє потривожити комах (а метелики — комахи), що дрімають на гілках, тісно притиснувшись одне до одного. Під весну вони оживають, починають шукати нектар і врешті відлітають, тримаючи курс на північ. Дорогою відкладають яєчка на молочаї, після чого гинуть, і вже наступне покоління вперто долає трудний шлях, дослухаючись поклику батьківщини. Щоб з настанням холодів відлетіти на південь і сісти на ті ж самі дерева, де колись зимували їхні попередники. Типовим представником перелітних метеликів є монарх — і де тільки не бачили цих досить великих і яскравих комах! Над океанськими просторами й навіть у Європі. Можливо, колись вони тут приживуться, як прижився махаон.

Прижився.., щоб стати здобиччю колекціонерів, і тепер тільки окремим щасливчикам вдається бодай раз за життя побачити цю красу.

Ніколи не ловіть метеликів і не дозволяйте цього робити дітям. Не лишайте на ніч увімкнуту лампу, бо її світло нестримно вабить цих істот, і вони падають біля неї з обпаленими крильцями.

Герць на рогах

— У моєї сестри завівся «барабашка» — чомусь прошепотіла знайома. — Ніколи в таке не вірила, а тут — сама почула... Ото біда! Щойно побудували дім, облаштувати не встигли, а воно вже й спокою не дає... Священика приводили — і хоч би що!

У добротному п’ятикімнатному домі сестри моєї приятельки пахло лаком і фарбою. Мене залишили саму в кімнаті, що мала правити за спальню, на табуреті із стосом газет — щоб не знудилася, чекаючи, доки «барабашка» вступить зі мною в контакт. Встигла переглянути їх усі, аж доки почула щось схоже на морзянку: крапка — тире, крапка — тире, тире... Невже й справді хтось добивається до нас із паралельного світу? Почала записувати ті позивні, та невдовзі вони перейшли в невиразний шурхіт, скрипіння, а потім і зовсім затихли. І тут мене осінило:

— А зніміть-но дошку-другу з підлоги он у тому кутку, — порадила я.

Без зайвих вагань господар дослухався моєї поради і... невдовзі ми побачили величезного жука-рогача, а біля нього трьох меншеньких.

— О! А звідки вони тут узялися? Ми ж хату будували три роки — чого ж раніше не озвалися? — здивувалися господарі.

Бо жуки перебували в стадії личинки, яка розвивається упродовж кількох років, ховаючись у дереві або гнилому листі. На придбаній для забудови ділянці, як пригадали господарі, росло кілька старих кленів, які довелося викорчувати. А великий пень від давно спиляного дуба залишили, бо ж ради йому дати не могли. На нього й поставили дім. Саме біля дубів рогачі й селяться, бо дуже люблять його сік. Разом з рогами жук сягає двох сантиметрів, а ті, що живуть у тропіках, — восьми. Пройти повз нього не роздивившись, ну просто неможливо! Бувають однорогі — тоді це жук-носорог, бувають дворогі — їх називають оленями. Такі прикраси, що їх носять на голові лише самці — не що інше як видозмінені верхні щелепи. Для чого вони? А для того, що й роги у справжніх оленів — змагатися за «прекрасних дам» та право продовжити рід. Закуті в хитинову броню, комахи б’ються на рогах, як лицарі на списах, і без нещасних випадків під час цих загалом мирних герців не обходиться. Застрягне виріст рогу в пробитому хитині суперника — й тоді обоє не знають, як вийти із становища. Хоч-не-хоч, а згадаєш безталанного англійського короля Генріха ІІІ, котрий загинув від удару списом в око під час лицарського турніру. І найдужче його оплакував призвідець біди, бо ж був найщирішим другом...

Життя після смерті

На дні озерця мешкала оригінальна істота — наяда. Рухалася вона, як міжпланетний корабель, тільки штовхав її струмінь не газів, а води. Підрісши, наяда вибралася зі шкірки, яка стала для неї затісною: перелиняла. Вибралася вдруге, втретє, а потім відчула, що так далі тривати не може: колись їй доведеться піднятися на поверхню озера, й тоді...

— Що там зі мною станеться? — допитувалася наяда у своїх сусідів.

— Не знаємо, — відповідали ті. — Бо звідти не повернувся ніхто... Щоправда, до нас запливають жаби, але ж вони правди не кажуть, бо їдять таких, як ми. Гадаємо, жити можна лиш у воді, бо там, звідки приходить світло, нічим дихати...

— А, може, усе ж таки і там щось буде? — не йняла віри наша наяда. — Якщо я, потрапивши туди, залишуся живою, то неодмінно повернуся і все вам розповім. За будь-що я розкрию цю таємницю!

І настав час, коли якась нестримна сила погнала наяду саме туди, звідки приходить світло, й озерні хвилі викинули на берег її кволе тільце. То була ще одна линька з усіма її неприємностями, та цього разу із затісної шкірки вийшло не сіре червоподібне створіння, а казкової краси бабка — із смарагдовим черевцем та кришталевими крильцями.

— Гей! — гукнула до неї жаба з-під корча. — Вернися туди, де ти щойно була, та розкажи всім, що з тобою сталося. Ти ж обіцяла!

Злетівши, бабка згори вниз подивилася на свого ворога:

— Що ти вигадуєш, стара жабо? Я там ніколи не була. Хіба там можна жити? Там нічим дихати і ніяк політати...

... Вивчаючи розвиток комах, так званий повний, коли личинка й доросла істота зовсім не схожі між собою, не один учений поринав у роздуми... Ми знаємо, що тіло, ця «шкірка» для нашої свідомості, залишиться на Землі. А як же з тим нібито нематеріальним, відчуття якого не полишає нас ані на мить? Що станеться з нашою особистістю, із нашим «я», котре так довго росло й визрівало? Хіба може без сліду щезнути те, що було? Звідки ми прийшли в цей світ і куди підемо?

Може, і наша сутність, вирвавшись із затісної «шкірки», продовжиться? Тільки в іншій формі.

Наталя Околітенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com