Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Паризькі етюди

Навіть один день у столиці Франції залишає у пам’яті яскравий сувій вражень. А якщо цих днів кілька?..

Париж — ніби вічний магніт. У Париж хочуть всі! Він притягує до себе знову і знову, змушуючи навіть рафінованих прагматиків бодай на день стати непереборним романтиком. Така вже вдача у цього віковічного міста, де вільніше почуваєшся від самої думки, що ти ходиш поруч з історією. Вдихаєш аромат віків, які, мов вишуканий коктейль, дегустуєш, прогулюючись вузенькими вуличками, що обрамлені платанами, даючи змогу відпочити погляду у мерехтінні свічок величних соборів, куштуючи смажені каштани у вуличних продавців і замовляючи чай з круасаном у затишних бістро, які ніде не смакують так, як у французькій столиці. Місто-казка, місто-мрія не розчаровує навіть тривіальними дорожнім рухом, який стали головним болем не тільки цього мегаполіса.

Посмішка міфічного слона

«О, Єлисейські поля...» — співав романтик Джо Дассен. Вранішнє повітря на Шамп Елізи рясно присмачене ароматом кави і парфумів: тут багато офісів, дорогих магазинів і кав’ярень. Туристів вабить сюди, як бджіл до духмяного квіту, а вже перші сутінки починають переливатися неонами вар’єте «Лідо», припрошуючи гостей французької столиці насолодитися розкутими рухами місцевих танцівниць. «Якщо ти хочеш побачити парижан, то май на увазі, що на Єлисейських полях це зробити складно — вони «губляться» між туристами», — попереджає моя знайома, яка живе в Парижі.

Саме звідси — з Єлисейських полів — на початку жовтня 1789 року ціла «армія» розгніваних паризьких домогосподарок вирушила пішки у Версаль, супроводжуючи родину Людовіка XVI і озброївшись лозунгом: «Того, хто стане аплодувати королю, поб’ють ціпками, а того, хто образить короля, повісять». А через деякий час у повітрі засвистіло лезо якобинської гільйотини...

Центральний проспект Парижа «підпирає» знамениту Тріумфальну арку з вічним вогнем, а на її стінах викарбувано імена полеглих воїнів. Ідея арки-символу належить Наполеону. Щоправда, спершу імператор мав намір поставити тут не класичну споруду, а... гігантську статую слона. Де генерал Бонапарт загорівся такою ідеєю — невідомо. Не в Єгипті ж, зрештою, адже ця країна більш відома крокодилами. Придворні архітектори переконали Наполеона витримати новобудову у класичних римських формах. Макет слона таки поставили, але в іншому місті — на площі Бастилії, де він простояв три десятиліття. Там, якщо вірити Віктору Гюго, жив Гаврош. Арку ж зводили за проектом архітекторів Жана Раймона і Франсуа Шальгрена, який затвердили в 1807 році. Коли через три роки Бонапарт вирішив привезти в місто нову дружину Марію-Луїзу, на площі Зірки (нині до неї додали ім’я де Голля) стояв лише каркас арки. Все, що пізніше втілять у камені, на прохання імператора просто намалювали. Сам Наполеон справжньої арки так і не побачив. Опинився під її склепінням лише у саркофазі. Тоді, холодного грудневого дня 1840 року, на Єлисейських полях зібралася неймовірна кількість парижан. Провести володаря півсвіту в останній путь до Дому інвалідів (там могила Наполеона), прийшло, подейкують, 100 тисяч людей...

Пройти під Тріумфальною аркою — символічно означає зайти в Париж. А піднявшись на її оглядовий майданчик (50 метрів), можна залишити у пам’яті образ «райської» вулиці, як іменують Єлисейські поля романтично налаштовані мандрівники. На площі Зірки де Голля небесні зірки здаються яскравішими, легенький вітер і вогні реклами причаровують, гамір залишається внизу, а ти згадуєш Ремарка і його вічний роман «Тріумфальна арка». І з радістю констатуєш, що це не сон.

Ой, цей Ейфель...

А навіть якщо і сон, то прокинутись змусить вона — елегантна Ейфелева вежа. Її називають найбільш знаменитою парижанкою. І справді, столицю Франції сьогодні важко уявити без її стрункого силуету, який возвеличується над Марсовим полем уже понад 100 років. Справжній турист не залишить Парижу без відвідин цього всесвітньо відомого символу французької столиці, а потік відвідувачів дедалі зростає. Хоча... Сьогодні в це важко повірити, але Ейфелевої вежі могло б взагалі не бути.

Сучасники зустріли цю ідею вороже. «Як? У центрі Парижу здійматиметься така потвора?» Митці і працівники культури здійняли справжній бунт, дізнавшись, що Гюстав Олександр Ейфель запропонував проект 300-метрової залізної вежі, яка мала б перевершити все створене до цього часу. Завважте: велика піраміда в Гізі має висоту 146 метрів, Кельнський собор — 159 метрів, Вашингтонський обеліск — 175 метрів, а тут таке зухвальство! Митці протестували — архітектор наполягав. Заручившись підтримкою уряду Третьої республіки, Ейфель заповзявся спорудити вежу до Всесвітньої виставки 1889 року, що була присвячена 100-річчю Великої революції.

Нова споруда ще була в проекті, а діячі культури атакували директора виставки маніфестом «Працівники мистецтв проти вежі Ейфеля». Письменники, художники, скульптори, архітектори били на сполох: «Висловлюємо своє велике незадоволення проектом спорудження в центрі нашої столиці цього непотрібного чудовиська... Париж до цього часу залишався містом, якому немає рівних у світі, і незмінно викликав у людей в усіх куточках світу допитливість і захоплення... А Ейфелева вежа, від якої відмовилася навіть комерційна Америка, без сумніву, позбавить честі Париж. Іноземці матимуть право потішатися над нами... Протягом багатьох років ми будемо бачити, як на місто, ніби чорнильна пляма, падатиме одіозна тінь одіозної вежі».

Знаменитий письменник Гі де Мопассан, який різко виступав проти спорудження вежі, знайшов оригінальний спосіб ховатися від «потворного скелета»: письменник облюбував для обідів ресторан на... самій вежі. «Це єдине місце в Парижі, де я її не бачу», — казав він. І справді, її силует добре видно з усіх куточків центральної частини міста.

У туристів традиція — сфотографуватися на тлі символу Парижа. І обов’язково зробити знімки з висоти пташиного польоту. Ліфт безшумно повзе догори, зупиняючись на кожному з трьох поверхів. Купивши квиток на перший, піднялася поверхом вище, бо не змогла зорієнтуватися, де виходити. Де й втома від стояння в черзі поділася, коли перед очима відкрилася захоплююча панорама вечірнього Парижа!

«Залізне диво» увіковічнили на своїх полотнах художники, серед яких — Пікассо, Марке, Утрілло, вежа надихала поетичний настрій Аполлінера, Прево, Маяковського, а Кокто назвав її «Королевою Парижа». Сьогодні Ейфелева вежа не лише виконує роль «туристичної Мекки» Парижа, а й допомагає вченим і людям різних спеціальностей. Великі прожектори-маяки, що прикріплені на її вершині, підказують шлях авіалайнерам і морським суднам. Пілоти дізнаються про наближення Парижа задовго до того, як завважать вогні аеропорту.

«Королеву Парижу» останнім часом облюбували не лише туристи, а й... самогубці. Щоб убезпечити символ міста від сумної слави, під час реставраційних робіт відкриті платформи обгородили спеціальними захисними гратами. А під самою вежею довелося зіткнутися з натовпом торговців сувенірами. Одне євро — і маленька Ейфелева вежа у вас у кишені. Щоправда, як брелок чи запальничка.

І площа, де ходила Есмеральда

Сутінки дедалі щільніше огортали Сену, коли я побачила Його... Величний і химерний Собор Паризької Богоматері. І я зайшла, щоб запалити свічку...

Ще нікому не вдавалося краще змалювати його, ніж це зробив Віктор Гюго в своєму романі «Собор Паризької Богоматері». Це на цій площі танцювала циганка Есмеральда з кізонькою, звідси, з паперті собору, стежив за нею брат Фролло, химерами собору дерся вгору Квазімодо. Соборною площею крокували колись королі й королеви Франції, тут чеканив крок Наполеон, якого під готичними склепіннями Нотр-Дам де Парі проголосили імператором.

Будівлю собору споруджено на місці храму Юпітера, який стояв тут за римлян. Це місце в давнину вважалося священним, тож пізніше на ньому почали зводити церкви нового християнського Бога.

Історія собору веде свій вік з ХІІ століття: його план належить Морісу де Сюллі. 1163 року у східній частині міста король Людовик VІІ і Папа Олександр ІІІ, який спеціально прибув до Парижа на церемонію, заклали перший камінь у фундамент майбутньої окраси міста. А саме будівництво рухалося понад сто років! Зводили собор зі сходу на захід, враховуючи, що він має вміщати всіх жителів міста — десять тисяч чоловік. Та доки будували, спливло багато часу, і населення Парижа зросло у кілька разів.

За середньовіччя собор вважали центром громадського життя. Його з усіх боків підпирали крамнички і рундуки, в яких можна було придбати всяку всячину. Біля входу приїжджі купці вихваляли свій товар і укладали угоди. Міські модниці приходили сюди вихвалятися новими вбраннями, а пліткарки — послухати новини. Тут влаштовували танці і ходу переряджених, іноді навіть... грали в м’яча. Під час небезпеки в соборі переховувалися жителі навколишніх сіл не тільки зі своїм нехитрим скарбом, а навіть із худобою. Професори читали тут лекції студентам, перериваючи заняття під час богослужінь.

Внутрішній простір собору — королівство вертикальних ліній, струнких кам’яних стовпів каркасу, з’єднаних гострозубими арками. Здається, все тут підкорено бурхливому злету вгору, до неба. В рами вітражів зі складними лініями свинцевих сплетінь вставлене кольорове скло. Розсіяне світло, що проникає крізь вітражі, ллється на статуї чоловіків, жінок, дітей, королів, єпископів, воїнів, які стоять на весь зріст, коліносхилені, кінні, із мармуру, срібла і навіть воску...

...Вечір втомлено обіймав набережну Сени, коли я разом з парижанами вийшла з собору. Назавтра мене чекало побачення з високим мистецтвом — відвідини знаменитого Лувра. Але про це — іншим разом...

Юлія Косинська 
Київ — Париж

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com