Україна та її гуманітарії

Сьогодні хтось лає минуле, а хтось, навпаки, жалкує за ним. Починаючи з царської імперії, яка розпалася, до радянської імперії і більшовиків, яка теж канула в Лету. Всі «ізми» загинули ще й тому, що їхні корифеї нав’язували їх згори, не прислухаючись до голосу народу, де все те мало визріти. І головне — вчасно.

Можна почути різні, іноді полярні, думки з цього приводу — Хтось за те, щоб відродити сильну владу, імперію, хтось за те, щоб зруйнувати її до кінця. Як і жити в Україні чи емігрувати з неї вже сьогодні.

Якось почув від однією людини: «Що ти мені щоразу про Україну, Батьківщину, Вітчизну, патріотизм. Хоч я й українець, але мені набридли балачки про те, якою буде Україна колись. Нам комуністи вже обіцяли світле майбутнє, але будували його для себе. Мене не цікавить, якою буде Україна — єдиною чи федеральною державою, я хочу жити гідно вже сьогодні. Хай Україна буде такою малою, як Швейцарія, але щоб я, українець, відчув себе тут громадянином, комфортно, спокійно».

Сьогодні багато українців проживають за межами України. Вони не мають часу навіть думати про федералізацію, сепаратизм, двомовність, роз’єднання Української держави. Навіть попри те, що з тих чи інших причин ці люди, молоді, талановиті, змушені шукати кращої долі, наймитуючи по всьому світу. Кожний четвертий у світі комп’ютерник — українець.

Сьогодні наші правозахисники змушені дбати про надання міграційній службі спеціального статусу, надійного захисту прав мігрантів, яких стає дедалі більше, як основи державної міграційної політики, вбачаючи у цьому актуальність вирішення проблеми, створеної державою. Обгрунтування проблеми тільки геополітичним розташуванням України, поглибленням інтеграційних процесів на європейському просторі не є переконливим і тільки нівелює її. Адже такий виклик часу потребує термінових, чітких, адекватних дій держави, починаючи від гуманітарних програм до міжнародної правової співпраці, прийняття національного законодавства відповідно до нинішніх міжнародних стандартів.

Але, мабуть, ще більше наш співвітчизник нині потребує адекватних дій, гуманітарних програм та правового захисту тих же правозахисників, уряду та Президента у частині призупинення відпливу з України нашого генофонду, золотих голів та рук. Адже саме брак економічно обгрунтованих антиміграційних концепцій, соціальних і гуманітарних реформаторських програм, які показали б усьому світові перспективність вкладання інвестицій, створення інвестиційного клімату — і для своїх, і для міжнародних інвесторів, — є результатом масового від’їзду українців за кордон. Саме брак координації дій реформаторського курсу вже призвів до того, що держава не в змозі протистояти викликам часу, керувати міграційними процесами — і всередині, і зовні, надійно захищати права своїх співвітчизників — і за кордоном, і в Україні. То у чому ж сьогодні причина вимушеної міграції мільйонів українців протягом вже 17 років? Як її упередити, приймаючи відповідні закони, соціальні та гуманітарні програми, на основі міжнародних стандартів, державної міграційної політики, яка мала б сприяти не тільки ефективному захисту прав і свобод українських мігрантів, а й створенню державою гарантованих умов для їх повернення і працевлаштування їхніх сімей, навчання дітей в Україні. Адже не секрет, що нині вони самі не тільки не повертаються, а й забирають із собою дітей і там їх навчають. Це стає вже нормою.

Як відомо, хочеш змінити світ — почни з себе. «Кожний вартий рівно стільки, скільки варте те, чим він переймається», — писав колись Марк Аврелій. Звісно, у всьому велику роль відіграє Центр. Коли відбулася Помаранчева революція, коли нібито стало легше дихати, більше стало свободи, я сподівався, що Київ стане Центром Думок, але не так сталося, як гадалося. Сьогодні наші державні мужі прагнуть вступу до Євросоюзу, у його калашний ряд, забуваючи, що там вже більш як 7 мільйонів наших заробітчан, а по всьому світу українців мешкає 22 мільйони. Хто ж сьогодні в Україні за таких обставин нестиме важкий хрест депопуляції нації, коли мігрують самі сильні, здорові, молоді. Коли замість 22 дітей 10 жінок в Україні народжує 13, коли смертність перевищує народжуваність, коли ми найстаріша нація в Європі. А якщо до цього додати що маємо велику кількість бездітних жінок та чоловіків, хворих на СНІД і туберкульоз, венеричні хвороби, наркоманів та алкоголіків. І при всіх цих негараздах у нас слабко капіталізована і сильно криміналізована медицина, яка за Конституцією повинна бути безкоштовною. Хто і як збирається долати демографічну кризу, при низькому рівні прожиткового мінімуму, низьких зарплатах?

Відомо, що оточення робить короля, але воно ж його і здає. Мені все здавалося, що саме з Києва почнуть струмувати чудові ідеї, які не тільки заряджатимуть всю країну, а й відроджуватимуть її. А далі визріє національна ідея. Але наші східні регіони, дещо економічно піднявшись, докотилися до сєверодонецького синдрому. Поки що вони заявляють, що їм не дають жити. З часом вони можуть заявити, що ми від вас нічого не хочемо, але і від нас нічого не беріть, ми автономні, самостійні. При різнокольоровості нашого Центру, постійних протистояннях та нездорових амбіціях деяких політичних сил здається, що ми наближаємося до саме такого. Бо саме тут проглядається непередбачуваність, недієздатність Центру. Вічне питання — що робити? На яке я відповів би — рятувати Україну! І це при тому, що в Україні майже щорічно змінюються уряди, але, знову ж таки, більше змінюються кольори, а віз із проблемами на місці.

Як за таких обставин уряд може мати професійні гуманітарні кадри, сильні, розумні і некорумповані? Це мала б бути команда молодих незаангажованих реформаторів, здатних реформувати і економіку, і суспільство прозорими, зрозумілими народові України діями. Сьогодні уряду потрібні інтелектуали. І в нас є ці люди, які ще не мігрували, але, знову ж таки, вони не затребувані, їх терміново потрібно віднайти, повернути, якщо вони за кордоном.

Переконаний, саме вони мають працювати в уряді, міністерствах, поповнюючи дефіцит гуманітарної культури і перш за все культури розуміння свого народу: чого він прагне? куди ми йдемо? що ми робимо? Про владу люди за тим, що у них на столі, оскільки наповнення прожиткового кошика — дійсно визначальний показник стану продовольчого ринку, економіки в цілому і не останній критерій не тільки цивілізованості суспільства, а й гуманітарної культури уряду. Який цей показник нині для пересічного українця? Чим і наскільки наповнений його споживчий кошик? Чи ефективний продовольчий ринок України? На жаль, продовольчий ринок України сьогодні охоплений кризою — такий невтишний висновок. Число мільярдерів в Україні торік збільшилося удвічі, але ж чому тоді порожніє споживчий кошик пересічного українця? За такого одностороннього збагачення та споглядання наших урядових гуманітаріїв навіть «благодійність» цих товстосумів не врятує ні Україну, ні тим більше українців.

Тому й потрібні конкретні соціальні програми гуманітарного спрямування. Не передвиборний піар, а чіткі реформаторські дії. Ці програми повинні бути зрозумілі народові України, щоб виконувати їх разом з гуманітарним урядом. Тільки за таких обставин українці не будуть мігрувати за кордон, збиратися у Сіверодонецьку, на «Свободі слова» Савіка Шустера та споглядати біля телеекранів циркові вистави чиновників і депутатів.

Як в Україні влада? Ось вам приклад. Сім’я пересічних українців вирішила побудувати невеличкий магазинчик, який дуже потрібен району, де вона мешкає. Але протягом досить тривалого часу місцеві можновладці знаходять будь-які причини, щоб не дозволити їм це зробити. За час боротьби сім’ї зі свавіллям чиновників в країні змінилося два уряди, в їхньому місті — двоє мерів. Які ж то були передвиборні обіцянки про малий та середній бізнес, та тільки слово їхнє тепле.

Майже все, що виходить з-під пера влади — чи-то постанова, чи-то звернення — дуже слабкі в гуманітарному сенсі, вони не покращать життя народу. А ті зрушення, які навіть і є, мають одноразовий, передвиборний характер з відтінком піару.

Сьогодні в уряд необхідно запросити сильну гуманітарну інтелігенцію, професіоналів. Адже у всі часи були сильні гуманітарії, які духовно й ідеологічно готували перетворення без всяких директив згори, кидали виклики істеблішменту, адміністрації, традиційним цінностям.

На жаль, сьогодні у суспільстві домінує стурбованість нашою заполітизованістю, станом економіки, її енергетичним складником, політичним курсом держави, низьким рівнем життя. І навіть те, що нас лякають збільшенням Росією ціни на газ, помилками урядів, які не спромоглися заключити довгострокових договорів, не зачіпають людей — їх більше хвилює страх за завтрашній день, за майбутнє своїх дітей, страх втратити роботу, бути соціально непотрібними, незахищеними. Нація раптом зрозуміла, що багатьом тепер не по кишені якісь блага, що ми всі разом і кожен окремо вже небагаті. Зрозуміла і злякалася. А якщо до цього ще додати потворну систему освіти, особливо для бідних, безбатьківщину, недостатнє забезпечення безробітних, вкрай незадовільну охорону праці і безпеку на виробництві, де лише за минулий рік загинуло 15 тисяч людей, отримало різні травми 18 тисяч... Чи не тому, бачачи таку картину і не бачачи світла в кінці тунелю, зневірившись у державі, її владі, молодь шукає кращої долі за кордоном?

Але чому сьогодні так пасивна інтелігенція? Чи не збирається теж мігрувати? Можливо, це стрес, що не так вийшло, як гадалося. Так, її можна у чомусь зрозуміти — їй важко психологічно. З одного боку, до влади прийшла помаранчева команда, коаліція, яка багато наобіцяла, але не може дійти консенсусу між собою. З другого — біло-блакитні та комуністи пішли не в конструктивну опозицію, а на війну проти НАТО, взявши у заручники Верховну Раду. А народові, що залишився без плуга і керманичів, залишається тільки мігрувати. Інтелігенція розгубилася, і не дивно. Бо є від чого. Ті, на кого покладали великі надії, виявилися не зовсім надійними. Водночас проти них виступати з універсальною критикою не так вже й просто. Постійно звучать «аргументи», що їм і так важко — перехідний період, який, до речі, триває від жовтневого перевороту революції і чомусь всі 17 років незалежності.

Але що найцікавіше, це те, що молода інтелігенція, все розуміючи, стає аполітична. Може, це й на краще, але, мабуть, небезпідставно. Вона розчарувалася у своїх кумирах, а тому служити тим чи іншим не бажає. Цей вакуум сьогодні заповнюють окультні, тоталітарні секти та їхні апологети. Ми всі сьогодні є свідками дедалі загрозливішого явища у нашому суспільстві, що є наслідком браку загальної культури та гуманітарної освіти. Брак цих похідних відчувається у всіх урядах. Саме тому нині вважається принциповим та найважливішим гуманізація уряду. Він у культурному та психологічному відношенні повинен бути упереджуючим, чутливим камертоном розуміння гуманітарних проектів відповідно до настроїв і потреб населення. І, мабуть, вже досить розраховувати на унікальну терплячість нашого народу, яка потенційно ще загрозливіша, ніж цивілізована нетерплячість, скажімо, європейців. Досить антигуманних експериментів над Україною та українцями. Їх вже було достатньо у минулому. Як же потрібно не любити, не поважити цей народ, щоб ходити по золотій землі ще й досі у личаках і не підняти з колін пригнічене село. Цього феномену не може збагнути ані інтелігенція, ані селянин, ані тим паче цивілізований світ.

Чому уряд не в змозі розподілити бюджет так, щоб вистачало всім громадянам, щоб люди вчасно отримували зарплату, пенсії, свої знецінені заощадження? А це ще й тому, що сьогодні існує терпимість уряду до регіонів, міст, організацій, підприємств — злісних неплатників до казни та населення. Не працює сьогодні вертикаль влади, немає контролю та обліку, тепло— та енергозберігаючих технологій на виробництві і в побуті. І це тоді, коли митна служба збирає коштів втричі більше, ніж податкова. Тут є над чим замислитися.

Сьогодні публікують статки банків, прізвища найзаможніших українців. Банки є і у Швейцарії, але як там живуть люди? Банки є й у Китаї, але вони нагодували та одягли 1,5 мільярда китайців. А у нас країна та населення убожіють, а банки багатіють. Мабуть, тому, що, мають гуманітарний, і не тільки, як кажуть сьогодні, «дах». І до якого поту треба було працювати, щоб нажити мільярди?! Ця недержавна монетарна політика, на жаль, базується на ще жахливішому безкультур’ї буржуазії, що народжується. Це також пряме підтвердження культурного та гуманітарного дефіциту в усіх наших урядів, і стосовно банків та інших бізнес-структур. Адже наразі це не Терещенки, Ханенки, Симиренки. На цукрову заводі у Симиренка працювали німці, французи, бельгійці. Для них були театр, лікарня, житлові будинки, школа для дітей. Коли все те побачив Шевченко, він заплакав. 10% своїх прибутків Симиренки віддавали на культуру, щоб українців знали у Європі. Можливо, нам досить ломитися у Європу, старцювати там, а запросити до України фахівців — німців, бельгійців. Зробити кооперативи, колгоспи і провести одну аграрну реформу, щоб покінчити назавжди із зубожінням. Мабуть, вже досить митарств, поневірянь, голодоморів з українського народу.

Саме брак широкого кругозору гуманітарних програм та мислення у наших товстосумів, як і влади, де їх теж немало, заважає зрозуміти, що нікому не приносило щастя багатство. Адже бідний не той, у кого нічого немає, а той, у кого все є, а йому все мало. Сьогодні поки що в Україні ніхто не збирається забирати у товстосумів їхні капітали, які вони здобули при тому ладі, за яким ще дехто ностальгує, де існував більшовицький, а по суті кримінальний принцип: «Грабуй награбоване». Але за нинішнього стану речей, коли держава не в змозі забезпечити значну частину своїх громадян навіть достатнім прожитковим мінімумом, справжні бізнесмени, які все ж є в Україні, мають зрозуміти, що бізнес повинен працювати на державу, без народу вони нічого не варті. Над цим треба задуматися не лише їм, а й владі, створюючи нормальний інвестиційний клімат, а не ділити увесь час повноваження та газову трубу. Пора б уже всім достойно розрахуватися з українським народом. Нашим багачам потрібно пам’ятати, що їхні гаманці стають більшими не тільки за рахунок терплячого народу, а й через корумпованість влади, яку наші керманичі обіцяли і обіцяють подолати, і яка, як і все сказане вище, є основною причиною міграції українців за кордон. Як можна жити на острівці вкраденого щастя, коли навкруги злидні та сльози матерів і їхніх дітей? Як можна робити благодійність за рахунок мудрого, талановитого, працьовитого народу? Така благодійність нікого не врятує.

Як ми, українці, докотилися до такого життя? До такого хворого суспільства. Чим раніше ми розпізнаємо цю хворобу, тим раніше її позбудимося, не маючи більше рецидивів. Сьогодні лякає, що ті, які стоять біля витоків зубожіння України, її народу, культурного, гуманітарного занепаду, дали можливість робити це своїм наступникам, і нині хизуються на екранах телевізорів, претендуючи на роль великих українців. Вони дали можливість олігархам думати, що стали ними на всі часи, бо ж і самі вже забули, де взяли перший мільйон. Історія все одне розсудить, хто є хто. Колесо історії ніколи не крутиться назад, а якщо це і відбувається, то тільки для того, щоб розкрутитися з новою силою.

Як казав колись Ціцерон, «щоб бути вільними, маємо стати рабами законів».

Василь Слободяник