МОВА — ТО Є ДЕРЖАВА

Час від часу, особливо перед черговими виборами, деякі політичні сили заходжуються роздмухувати у східних регіонах України зотлілі проблеми мовного питання, намагаючись запалити велике полум’я громадянської ворожнечі і розбрату, закликають до федералізму, сепаратизму і навіть від’єднання. Нині цей прогресуючий псевдопатріотизм перейшов усякі межі пристойності.

На Донбасі, де проживають багато моїх друзів, родичів, знайомих, понад 50 відсотків населення становлять українці, на них припадає лише п’ять відсотків навчальних шкіл. А росіяни і зрусифіковані наші земляки мають у своєму розпорядженні 95 відсотків усієї шкільної мережі, але все одно ще від початку нашої незалежності і досі заявляють, що там пригнічують російську меншину. Нових шкіл на Донбасі побудовано, на жаль, не так багато, проте головне, що підліткова злочинність там залишаться високою. Не останню роль у цьому відіграє штучно створювана там політична нестабільність. Знову ж таки, роздмухування мовного питання перед кожними наступними парламентськими виборами є недоречним у цьому контексті. Адже, як відомо, обласні ради східних регіонів уже приймали рішення про запровадження двомовності на регіональному рівні, усупереч не тільки чинному законодавству в Україні, а й міжнародному,

Судячи з усього, процес, поки що, мовної регіоналізації керується і зсередини, і зовні. Але факти свідчать про інше. Про те, що у суверенній державі Україна насправді зазнає утисків не російська, а українська мова. Останньою практично майже не виходять газети, не розмовляють у держустановах, на виробництві і, що найстрашніше, у більшості шкіл східних областей.

А ті рішення, що їх приймали обласні ради стосовно мови, були провокаційними, вони порушують права людини, сприяють ще більшому загостренню мовної ситуації у регіонах. І чи не все це стало причиною ідеї проведення передвиборного мовного референдуму в Україні, нав’язаного окремими політиками.

Хоч як прикро, авторами мовної заполітизованої дискримінації, розбрату на цій основі і регіональних чвар є депутати Верховної Ради, обласних і місцевих рад: роздмухуючи давні жарини, вони намагаються розпалити вогонь міжнаціональної ворожнечі для своїх передвиборних амбіцій. «Чия мова, того й влада, чия влада, того й мова», — казали ще стародавні римляни. «То чого ж ми чекаємо, адже найбільша втрата — це втрата часу», — писав Г.Сковорода. Саме прихована загроза завжди найсерйозніша, особливо у політиці, а тому таким необхідним сьогодні є відкритий діалог про визнання статусу української мови, а не кавалерійські передвиборні наскоки на теренах України, її автохтонного етносу на Сході. Потрібен також державний захист конституційних прав української автентичності, великого, мудрого, єдиного українського народу від старо-нового регіонального підходу, доктринної, шовіністичної й сепаратистської ідеології — від царату, більшовиків і нинішніх її корифеїв.

Це потрібно ще й для того, щоб наші нащадки пишалися своєю історією, нашою мовою та державою. І перш, ніж застосувати владу й закон, як це робиться у всіх цивілізованих країнах, дати шанс усім визнати українську мову як державну, котру вже увесь світ не тільки визнав, а й вивчає.

Для визнання мови, як і таланту, потрібний талант визнання. Україна багата на таланти, але, крім визнання, бажання вивчати саме українську, необхідні й допомога, підтримка, особливо коли це стосується дітей, їхнього навчання, літературної, пісенної творчості, мистецької діяльності.

Але починати нам потрібно ще з дитячих ясел, садків, шкіл. Саме там, від народження, дитина має знати, що мова — держава, яка, як і мати, дбає, створює умови для гідного життя. Вона основний гарант її незалежності, національної безпеки, стабільності, культури, духовності, престижу, іміджу у світі, а отже, і всіх громадян, які проживають у цій державі.

Тому всі мають не тільки навчитися розмовляти цією мовою, а й визнати її престиж, творити нею, як це робили наші відомі попередники, великі українці.

 На жаль, наших меценатів-благодійників ще не так багато в Україні. Тому вкотре добрим словом хочеться згадати канадського бізнесмена українського походження П. Яцика, його фонд в Україні, на презентації якого я мав честь бути. П.Яцик вірив, що Україна проб’ється крізь усі перешкоди. Саме він започаткував власним коштом республіканський конкурс української мови для шкіл України.

 Пригадую, у 60-х роках навчався в Уманському медучилищі, де історію нам викладала російською вчителька, Божою милістю, росіянка Н.Г. Воденісова. Одного разу вона розпочала урок не просто українською, а чистою літературною мовою. В аудиторії запанувала тиша, слухали уважно навіть ті, хто цього ніколи не робив. «Ви, мабуть, здивовані, — мовила вона у перерві, — але я цілий рік ночами вивчала українську, щоб донести, вам, шановні, вашу історію вашою рідною мовою». У той час це було подвижництвом.

Вважаю, що саме так, талановито, українською має викладатися кожен предмет, і в системі середньої, і в системі вищої школи, не кажучи вже про уроки мови й літератури. Уже сьогодні мають бути факультативи, посібники з вивчення української мови учнями, студентами, викладачами, усіма охочими.

Життя нас вчить: найкраще бути самим собою. Намагаюся не принижувати гідності своєї, але ще більше прагну, будучи українцем, не принизити своїми діями, вчинками гідності мого народу незалежно від людських переконань. Саме тому вважаю, що кожен, хто проживає на теренах України, чи збирається стати її повноправним громадянином, незалежно від посади, статі, національності, віросповідання, тільки з поваги до народу й обраної держави, має українську мову визнати, вивчити і спілкуватися нею.

І суттєво, знову ж таки, для свідомого визнання української як державної, її мають вивчити, знати і бездоганно спілкуватися державні службовці всіх рангів. Узагалі, як можна відстоювати державні інтереси країни, обов’язки і не знати, не володіти українською мовою. Це неповага насамперед до себе. Який приклад державні мужі подають молодому поколінню, адже сьогодні мовне питання переноситься у політичну площину і за такого підходу залишиться каменем спотикання для нащадків. Проблема потребує законодавчого вирішення ще й тому, що рятувати потрібно, знову ж таки, не російську, якій ніхто і ніколи не загрожував, а українську, яка вимирає разом зі своїми носіями.

Сьогодні у Німеччині законодавчо визначено, що у мусульманських школах, яких там немало, учні мають розмовляти тільки німецькою державною мовою. Так само має чинити й Україна, і що швидше, то краще для всіх. М.Гоголь писав у своїй пророчій сповіді, понад 150 років тому, що причини всіх бід у нас самих, а ми їх шукаємо деінде. Українська мова як державна має стати головним чинником об’єднання народу України, а не розмежування, розбрату, чого прагнуть окремі політичні сили, використовуючи по суті неіснуюче мовне протистояння для політичних чвар.

Розвивати у собі талант визнання і поваги до мови, а отже, і до держави, необхідно ще й тому, що культура будь-якого суспільства ґрунтується на мові — першій і найважливішій з умовностей, на письменності, навичках і, головне, дотриманні цих умовностей.

Сьогодні, на жаль, мільйони українців з відомих причин стали заробітчанами у Росії, Італії, Португалії, інших країнах, багато з них живуть там постійно. Ця проблема чомусь не домінує у передвиборних програмах, але всі наші мігранти ніде не порушують питання про статус рідної мови, двомовність. Отже, поважають себе, свою гідність, мають талант визнання іншої мови, а головне, поважають гідність тієї держави і того народу, де змушені працювати. Віриться, що всі вони повернуться на Батьківщину. Переконаний, Україна вийде з економічної, політичної і демографічної кризи, основною причиною якої є бездуховність, покінчить з мовним протистоянням, духовним занепадом через визнання пріоритету української мови як державної, пробуджуючи громадянську свідомість, національну освіту і культуру, духовність.

Аби процес мовного протистояння, як і політичного спекулювання на двомовності, не поглиблювався, щоб нам не старцювати під парканами Євросоюзу і світової спільноти, не бути вторинним придатком, необхідно зорієнтуватися на ті надбання й цінності, які вже маємо. Відродити нашу «Антику», вичавити із себе по краплі раба. І головне — плекати наш найцінніший скарб — мову. Адже першим було Слово.

 Мої батьки — учителі. У моєму будинку все горище завалене книжками, журналами, газетами, посібниками, словниками з мови і літератури, але то переважно російськомовні видання, і в цьому треба віддати належне нашій сусідці — Росії. Там скрупульозно дбали, і тепер дбають, про свою мову, про своїх корифеїв, плекають молоді таланти, чого не скажеш сьогодні за нашу письменницьку братію. Письменники у нас теж чомусь розрізнені, що також негативно впливає на мовотворчі процеси в Україні, і не тільки на них. Вони теж заполітизовані і не знають, до якого берега прибитися. Якось відкрив журнал «Російська мова у школі» за 1979 р. з портретом Пушкіна на обкладинці. На першій сторінці — стаття «Виховання школярів у процесі навчання російській мові». І чомусь так заманулося прочитати аналогічну статтю про процес навчання українській мові. Адже роботи тут непочатий край.

Українська мова повинна стати цементуючим, спільним знаменником єднання нації, втіленням національної ідеї, державності, відродження й розквіту України. І щоб не було прикро за державу, вважаю, вже настав час всім нам прислухатися до молитви: «Аби були всі єдино!». Бо тільки так зацвіте калиною, воістину закрасується на луках Донбасу, берегах Дніпрових і полонинах Закарпаття наша рідна, солов’їна і невмируща українська мова. Українці всіх країн єднайтеся у мові! Саме це має стати нашою національною ідеєю.