За що хочеться врізати по пиці...

Мабуть, таки всі паперові та електронні ЗМІ України не обминули увагою багатозначну сутичку міністра Луценка з мером Києва Черновецьким. Звісно, погляди людей та газет на цю подію різні. Зокрема й тому, що одні ще не в усьому розібралися, а інші — вже занадто «поінформовані» і подають обставини та оцінки інциденту упереджено.

Якщо не брати до уваги позицію газети «Хрещатик» (“нашого побили”), то першість в необ’єктивності, мабуть, буде за «Столичными новостями» (причина така ж, як і стосовно редакції «Хрещатика”).

Пригадується у цьому сенсі аналогія з так званим побиттям Бузини в Подільському суді Києва (на засіданні якого я був) за пасквілі на Тараса Шевченка, коли патріотично налаштовані люди, бачачи, що суддя і відповідач злагоджено ведуть лінію на виправдання нахабного пасквілянта, надавали йому, Бузині, стусанів по ребрах (не по обличчі), а газета «Киевские ведомости» (яка спонсорувала Бузину) на своїй першій сторінці подала в кольорі «закривавлену» пику Бузини. Хоч самого побиття я не бачив, але через 3 — 5 хвилин після нього крові на обличчі пасквілянта не було. Кров «намалювали» пізніше, в редакції газети. Нині аналогічно «розмальовують» страждання Черновецького (мовляв, «швидка» кілька годин не відходила від мера після отриманого ним ляпасу від Луценка і нині «мозок мера під загрозою»).

Найбільша неприємність цього інциденту між високопосадовцями не у «фізиці» події, а у причині і методиці створення конфлікту між міністром і мером. Кеп­сько, що навіть ці діячі з найвищих сфер, як бачимо, не покладаються на можливість законного владнання суперечки і чомусь вдаються не до суду, а до осуду з боку перших осіб держави та до «самосуду»…

Отже, Черновецький — у відповідь на незручну для нього, але конструктивну (нормальну з боку міністра внутрішніх справ) критику — намагався очорнити Луценка, та ще й запевнив всіх членів РНБО, що в нього є кілька свідків, які можуть підтвердити незаконні вимоги і погрози міністра Луценка. Тобто мер завбачливо поставив міністра в безвихідне становище, раніше такі образи змивалися лише кров’ю. На цій обставині справедливо наголосив Ландик — народний депутат від Партії регіонів. З ним — як свідчать навіть прихильні до мера газети — солідарні інші громадяни.

Якщо попередній удар мера по коліну міністра й не визнають серйозним фактом, то й без цього Черновецький, безсумнівно, поставив своєю обурливою заявою Луценка в «дуельну» безвихідь. Адже спробуй потім відмитися, коли керівникам держави заявляють (з посиланнями на свідків): Луценко — вимагач і шантажист. Міністр був певен — «свідки» (незалежно від того, чи були вони присутні при його розмові з мером) засвідчать те, що потрібно меру. Тобто, повторюю, Черновецький створив для Луценка безвихідну ситуацію. Піти із засідання РНБО мовчки, не висловивши своєї думки кривднику, міністр вже не міг. Тож він і підійшов до мера після засідання. У відповідь, крім словесного (осуджуваного у високих колах) удару, він отримав ще й удар по коліну, а цього не стерпів би навіть святий. То ж Черновецький отримав те, на що наривався…

І не міністр Луценко втратив витримку під час засідання РНБО (як розпинаються його недруги), а саме мер Черновецький зі своєю провокаційною заявою у відповідь на критику.

Поведінка Луценка аж ніяк не заслуговує на огульний осуд. У нього не було змоги обирати спосіб протидії супротивнику. Він діяв так, як змусив його мер: відповів ударом на удар (якби цього не зробив, то втратив би реноме лідера самооборони).

А що ж до закиду прихильників Черновецького — мовляв, міністр Луценко своєю рішучістю дав привід іншим правоохоронцям нехтувати нормами «гарного тону» у взаєминах з громадянами, то це нісенітниці. Навпаки, керівник МВС продемонстрував, що непорядність має бути покараною попри високий статус зловмисника і його посилання на «свідків».            Звісно, моя оцінка обговорюваного інциденту аж ніяк не оригінальна: так ставляться до нього й інші громадяни. Попри надії (навіть такого «популярного» політолога, як Карасьов, котрий зверхньо заявив: «Можливо, декому з простих людей і до вподоби такий спосіб з’ясування стосунків — стусанами, але є ще й оцінка еліт та поміркованих»), що «поважна еліта» одностайно осудить Луценка, навіть такий вельми елітарний діяч, як Мирослав Попович (директор Інституту філософії) заявив: «Якби мене звинуватили у вимаганні столичної землі, я на його (Луценковому) місці вчинив би у такий самий спосіб» («День», 22.01.08).

То що ж змушує людей (і «простих», і «елітних») чинити так, як вчинив Луценко у залі РНБО? Відповідь очевидна: крайня несправедливість, свідоме почуття обов’язку боротися з кривдниками, аби їх нейтралізувати. На жаль, цей обов’язок нагадує про себе почасти лише тоді, коли несправедливість бере гору, а конкретних борців, які все своє життя вели б профілактичну боротьбу з несправедливістю, все ще бракує. Юрій Луценко один з таких не міфічних, а реальних борців.

Україна пам’ятає яскраві приклади Луценкової відданої діяльності в загальнодержавних інтересах. Честь йому і хвала!

Пригадую, як у моїй душі з’явилася потреба боротьби з несправедливістю. Була колись така справа, пов’язана з привласненням чужих текстів — словом, плагіатом — у нашій Академії Наук, очолюваній Б.Патоном. У перебудовчі роки мені довелося розкрити факт плагіату групи (в ній були академіки та члени-кореспонденти АН УРСР), яка за двотомник зі списаними працями підлеглих співробітників (і за вирішальної допомоги Щербицького і Патона) отримала Державну премію СРСР. За виступ проти цих «поважних» людей мене й мою сім’ю переслідували (і мені хотілося багато кому врізати по пиці). Потім цей гучний скандал зам’яли, і досі обирають «своїх» у члени патонівської академії. Детально про цю аферу і технологію «виборів» розповідається у моїй книзі «Наука за біологічним принципом, або Дещо про академічну мафію» (К., 2004).

У другій справі, започаткованій вже в ХХІ столітті, мені теж довелося викривати елітних шахраїв, але вже не на інтелектуальному поприщі, а на прозаїчно-фінансовому грунті, і не академіків, а богемно-естрадних діячів та їхніх спільників, котрі, скористалися моєю довірою і по-шахрайськи влізли орендарями в наше помешкання. Вони відмовилися від укладання законного договору, не вносили обумовленої орендної плати за квартиру, ще й вимагали 20 000 доларів «компенсації», погрожуючи мені суворими судовими санкціями за мій сумнів у їхній непорядності. Як виявилося, шахраї спиралися на підтримку певного кола впливових людей. І, схоже, послуговуються нею й донині, бо окремі працівники прокуратури і міліції все ще на боці шахраїв, попри те, що прокуратура Києва, за участі Генеральної прокуратури, та й прокурори Шевченківського району не раз скасовували відмови в порушенні кримінальної справи проти змовної групи, яка пограбувала нашу сім’ю і державу.

Отже, не отримуючи орендної плати і боячись реалізації обіцяних шахраями погроз, я опинився в ситуації, схожій до створеної Черновецьким міністру Луценку. Мене переповнював гнів від тієї образи. Однак, тверезо обміркувавши ситуацію, я відмовився від гострого бажання врізати комусь з шахраїв по пиці і вирішив йти (як вчив нас вождь) іншим шляхом. А саме — зробив аудіозаписи своїх розмов майже з усіма дійовими особами тієї шахрайської групи. Факт достовірності цих аудіозаписів на початку 2007 року підтвердив Експертний центр МВС України. Тоді я повірив, що таке бридке антисоціальне явище, як шахрайство з пограбуванням орендодавців (зазвичай старих, які частіше за інших здають свої квартири в оренду) буде показово покаране, адже для цього достатньо документів. Однак після позитивного для справи експертного висновку мені знову відмовили (не завваживши багатьох фактів злочину) у порушенні кримінальної справи проти зловмисників, які вочевидь забрехалися у своїх свідченнях і наклепах на мене (що теж є злочином). Підозрюю — майже міфічне припущення, — що наші доблесні правоохоронці не хочуть використовувати у цій справі аудіозаписи, аби не привертати увагу до фактів, що на них, зокрема записи резонансних розмов високопосадовців (для того, щоб в інтересах сильних світу цього запобігти небажаного для них розголосу інформації).

А закінчу вже не міфічним припущенням, а вельми достовірним анекдотом щодо коливання «лінії» на прикладі згаданої вище справи. Як відомо багатьом любителям анекдотів, у радянські часи деякі наші громадяни, заповнюючи ту чи іншу анкету, на запитання, «колебался ли относительно линии партии?» давали чесну відповідь: «колебался вместе с линией». Якщо поглянути на цю справу про пограбування, то, відповідно до того, як змінювалася влада (тобто «колебалась линия»), змінювалося ставлення правоохоронців до нашої справи. До Помаранчевої революції було негативним (постанови про відмову в порушенні кримінальної справи проти зловмисників не скасовували), після Майдану і до виборів 2006 року відмовні постанови не просто скасовували, а Прокуратури міста і району вимагали покарання тих працівників міліції, які недбало розглядали нашу справу і бзпідставно писали відмовні постанови щодо порушення кримінальної справи. Після виборів 2006 року районна прокуратура і міліція зайняли негативну для нас позицію, а прокуратура Києва не змогла винести своє рішення, бо матеріали справи до неї так і не дійшли (весь час були в розгляді, наслідком якого стали недбало підготовлені відмовні постанови 2007 року).

Чи ж принесе 2008 рік моїй родині та іншим громадянам України позитивні зміни у сенсі очищення Києва від злочинних елементів? Хочеться в те вірити. Зокрема, сподіваюся на МВС України.

Василь Кузьменко,
професор