Понад законом

Попри задекларовану в Конституції та безлічі інших нормативних документах всезагальну (незалежно від майнового або суспільного стану та безліч інших чинників) рівність перед формально неупередженим законом, з сумом для самих себе особисто, й ганьбою перед всією світовою спільнотою, мусимо констатувати, що дана декларація в дійсності є пустим, беззмістовним й заколисуючим справедливі голоси протесту дзвоном. Гучно й урочисто виголошуючи монологи про визначні досягнення на шляху поліпшення добробуту громадян, в повсякденній дійсності можновладці здійснюють цілком протилежне. Майже кожному з нас (якщо не на конкретних випадках з особистого життя, то принаймні на гіркому досвіді близьких, знайомих і рідних) доводилось стикатись з випадками, коли особи наділені владними повноваженнями або матеріальними статками (як правило більш ніж сумнівного походження), безкарно дозволяють собі дії, за котрі Карним Кодексом (КК) передбачені відповідальність й покарання. Заперечуючи щойно сказане, опоненти напевно відразу згадають про вже покійного Агафо-нова й донині не екстрадованого Лазаренка. Невдалі приклади, панове. Жодним чином не виправдовуючи й не беручи під захист згаданих (й ще десяток не згаданих) осіб, стверджую, що причини порушення супроти них кримінальних справ криються в політичній площині. Горде зарозуміння й небажання знаходити спільної мови з владним Олімпом (читай ухиляння від продовження грати за правилами системи з надр котрої вони й вийшли), коштувало їм мільйонних статків, посад й добробуту. Наразі, дозволю собі вже вкотре заторкнути й спробувати нагадати про реальний стан речей в царині діяльності тієї категорії нашого суспільства, яка попри взяті на себе зобов’язання дотримуватись й захищати нас, стоїть понад законом. Мова піде про одне з відгалужень виконавчої гілки влади. Конкретніше — про «наших славних, й щохвилини готових прийти на захист» правоохоронців.

 Спочатку нагадаю події 2001 року, акцію «Україна без Кучми». На учасників наметового містечка, розташованого на Хрещатику, нападає гурт молодиків. Причетних до акції протесту, нічого не пояснюючи, б’ють залізними палицями. Затримані виявились курсантами академії МВС. Згодом, під час розгону наметового містечка, боєць спецпідрозділу «Беркут», не ховаючись від націленої на нього відеокамери, зриває й кидає під мітлу прибиральниці державний прапор. Кадри облетіли всю країну. Як ви гадаєте, чи був хтось покараний за нанесення тілесних ушкоджень й образу державного символу? Жодних звісток про це в ЗМІ не з’являлось. Для наділених владою й захисників беззаконня закони не писані.

Падка на скандали журналістська братія та гострий на язик обиватель вже давно набили оскоми на зубах в анекдотичних (й водночас трагічних) ситуаціях про хабарництво автоінспекторів та хамовиту недолугість в лавах патрульно-постової служби (ППС). Але чомусь рідко згадуємо про реалії їхньої роботи. А вони дійсно-таки далекі від декларованих й цивілізованих.

Спілкуючись з працівниками МВС, з жахом запримічаю важливу (і дійсно-таки жахливу) деталь: всі вони (від рядового до міністра) увірували у власну непомильність, непогрішимість й абсолютну правоту за будь-яких умов. Залишене в спадок від злочинного московсько-більшовицького окупаційного тоталітаризму обов’язкове «промивання мізків» донині діє бездоганно. Саме ця, безпідставна й зарозуміла самовпевненість, стає причиною безлічі посадових зловживань та злочинів. Розрекламовані як визначні досягнення на шляху становлення демократії нормативні акти, які регламентують діяльність й поведінку правоохоронців, так і залишились окозамилювальним папірцем для європейських і світових правозахисників. Скільком з нас відомо, що під час виконання службових обов’язків з охорони громадського порядку, працівники ППС й спецпідрозділу «Беркут», звертаючись до громадян (нагадаю, що всі ми є платниками податків, а значить і тими, з чиїх кишень оплачується діяльність бюджетних, серед яких є й правоохоронні органи служб) зобов’язані в першу чергу відрекомендуватись, а вже потім пояснити причину власної уваги. В дійсності, їхня поведінка далека від зафіксованої на папері й декларованої з високих трибун. Не відрекомендовуючись й не пояснюючи причин, у вас можуть вимагати документи які засвідчують особу, обмацати (згідно їхньої термінології це малоприємне дійство є не обшуком а «поверхневим оглядом”) або протримати в кімнаті міліції кілька годин. В затриманих (байдуже чи за реальними, чи за надуманими правопорушеннями) не посоромляться без свідків й обов’язкового в таких ситуаціях протоколу, цілковито вивернути кишені й перерити особисті речі. Формально такі дії пояснюються пошуком наркокур’єрів й убезпеченням себе від застосування затриманими зброї. Нагадувати міліціонерам про гідність самих затриманих — даремна справа. Значний відсоток затриманих стають жертвою цинічного полювання. «Набиті» на пошуках в натовпі простаків очі правоохоронців, вибирають хмільних або малообізнаних з власними правами громадян. Морально й психологічно стероризувавши затриманого, залякавши кримінальною або адміністративною карою, їх, шляхом дешевого й примітивного шантажу, позбавляють коштів й речей особистого вжитку. Ви не вірите й вимагаєте доказів? Не полінуйтесь почергувати біля кімнати міліції Київського залізничного вокзалу або на столичних станціях метро Либідська, Житомирська, Чернігівська, Хрещатик, Шулявська, й ви з жахом переконаєтесь, що ці слова відповідають дійсності. Водночас, закононеслухняна категорія наших співвітчизників та сонм іноземців, котрі зловживають гостинністю українців, з радістю наведуть вам приклади «знаходження спільної мови» з правоохоронцями за вчинені злочини й правопорушення. Тут все залежить від рівня тяжкості злочину, а вартість «вирішення питання» коливається від кількох десятків гривень до кількох десятків тисяч у.о.

Спостереження за реакцією й діями правоохоронців під час гарантованих Конституцією різноманітних акцій протесту громадськості, дало чимало цікавих фактів для роздумів. Висновки звичайно невтішні. Правоохоронці є сліпим знаряддям поборення всіх непідконтрольних нинішнім можновладцям процесів. Звичними стали перешкоджання здійсненню вільного волевиявлення. Майже всіх затриманих стандартно звинувачували в брутальній лайці в громадському місці. Формально, дії вчинивших це підпадають під юрисдикцію кодексу про адміністративні правопорушення. Бійці спецпідрозділу «Беркут» і ППС без анінайменшого докору сумління (складається враження, що ця чеснота в них цілковито атрофована) звинувачують затриманих в «голосній нецензурній лайці, грубій поведінці й порушенні громадського спокою, котрі викликають обурення громадян». Чинний кодекс про адміністративні правопорушення передбачає за висунуті звинувачення покарання (від штрафу до арешту на 15 діб) і позбавляє звинувачених права на оскарження. Здавалося б абсурд, але одного рапорту працівника МВС достатньо аби безапеляційно визнати затриманого винним. Ось так, 4 листопада 2006 року тридцять дев’ять безпідставно затриманих учасників протестної акції проти зорганізованого Євразійською Спілкою Молоді шовіністичного й відверто антиукраїнського «Імперського маршу», брехливо проголосили бешкетниками, злоріками й порушниками спокою. Доречним буде нагадати, що в минулому році захищені правоохоронцями від справедливо обурених громадян євразійці, в минулому році осквернили на Говерлі державні символи. В 2007р. патріотам не дали змоги навіть виголосити протест. Аналогічно (і вже котрий рік) чинять й 14-го жовтня (свято Покрови) та 5-го травня (в часі акцій протесту проти легалізації наркотиків). Більшість з затриманих в минулому році відбули трьохдобовий арешт. Неймовірно, але брехливий рапорт міліціонера може перекреслити в очах судді вашу чесність й принциповість.

Вислуховуючи (або читаючи) звіти чільників МВС про щоквартальне поліпшення справ на ниві розкриття злочинів, більшість посвячених в таємниці діяльності органів дізнання й дільничних інспекторів, лише скрушно хитають головою. Така реакція є адекватною на існуючий стан речей. Сподіваюсь, з пам’яті ще не вивітрились детективні перипетії довкола вбивства журналіста Александрова. Дякуючи увазі ЗМІ від довічного ув’язнення був врятований (нехай і жебрак і наркоман, але непричетний до злочину) Вередюк, а кільком слідчим й працівникам відділу карного розшуку (ВКР) унеможливили чергове і геть незаслужене підвищення в ранзі за «розкриття резонансного злочину». Спостерігаючи за судовим процесом над злочинцями в погонах, (справи Гонгадзе й вже згаданого Александрова) журналісти таки згадали, що заборонені методи «відбирання свідчень» для більшості колег підсудних стали повсякденною нормою. Непосвяченим повідомляю, що хвалений на кожному кроці Кримінально-процесуальний Кодекс (КПК) зобов’язує працівників МВС перед першим допитом пояснити затриманому в чому його підозрюють або звинувачують, повідомити, що згідно того ж КПК він має право на захисника й на розмову з ним віч-на-віч до першого допиту, а також, що згідно 63-ї статті Конституції ніхто й нікого не має права змушувати чинити дії, які можуть зашкодити затриманому або його рідним. Як правило, всі ці норми Конституції й КПК працівники ВКР перекладають на слідчого. Морально стероризувавши, нерідко навіть фізичними тортурами, в затриманих вибивають перші покази, в яких дуже часто події зображені в спотвореному, далекому від дійсності вигляді. Частими стали випадки свідомої гіперболізації події та її наслідків. Наприклад побутову бійку зображують як свідоме й зумисне нанесення тілесних ушкоджень. Таким чином збільшується показник розкриття тяжких злочинів. Попри заборону провадити слідчі дії й відбирати свідчення без присутності рідних або захисника в неповнолітніх, фактів здійснення їх більше ніж достатньо. Ви знову потребуєте конкретних прикладів? Будь ласка. 11.05.07 р. до Печерського РУГУ МВС в м. Києві, о 7.00 ранку був доставлений сімнадцятирічний Рудик Є., якого підозрювали в скоєні дій передбачених ст.296(ч.2) Карного Кодексу. Затримавши його в помешканні за місцем реєстрації, працівники ВКР нічого не пояснили його рідним, відібрали покази, в яких під тиском він обтяжив себе й кількох знайомих й три доби утримували під вартою. Попри відверте порушення норм КПК, прокуратура крізь пальці спостерігала за відвертим й неприхованим порушенням його вимог, а свідчення Рудика лягли в основу кримінальної справи № 06-8307.

Варто згадати й про передбачену Карним Кодексом відповідальність за несанкціонований судом й прокуратурою збір інформації про приватне життя людини. Для працівників ВКР цих статей КК не існує. Вилучати приватну кореспонденцію, прослуховувати телефонні розмови, спостерігати (слідкувати) за пересуванням (або діями) підозрюваного або його рідних також стало нормою. Зібрані таким чином матеріали як правило не підлягають перевірці, а значить і не завжди відповідають дійсності, й є такими, що хоча й не долучаться до матеріалів кримінальної справи (досудового розслідування), але як «дані оперативної розробки» задовго до судового розгляду можуть сформувати і в слідчого, і в судді, і в прокурора упереджене ставлення. Окрема мова про працівників прокуратури, котрі знаючи про ці порушення, жодним чином не реагують на посадові злочини. Що подієш? Рука руку миє. Ваші спроби проявити співчуття працівникам слідчого відділу, котрі вимушені на маргінесі всіх цинічних посадових злочинів «розгрібати сміття», також будуть недоречними. Ігнорування скарг затриманих про катування, перекваліфікація в той чи інший бік окремих справ за матеріальну винагороду родичами підслідного або за вказівкою керівництва, свідоме й запопадливе фабрикування замовних справ, також стали звичною й вже не викликаючою осуд справою. Гнила, так і не реформована з часів постання незалежності система, продовжує продукувати безкарних і цинічних адептів. Стоячи понад законом, вони провокують загал до адекватної реакції. Звідси й такий високий відсоток невдоволених владою. Невже не втомились ми від узаконеного безладу? Чи не час оговтатись.