Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Як Ленін по Хрещатику гуляв

Статистика, яка нібито знає все, не може дати відповіді на запитання, скільки залишилося людей, які бачили Леніна. Можливо, коли в ринкових умовах був на це попит, таких очевидців не меншало б, а, чого доброго, більшало.

З першим очевидцем Леніна я зустрівся в студентські роки в так званій ленінській кімнаті гуртожитку. Старий біль­шовик розповідав нам, молодим і зеленим, про вождя.

— Він ішов хутко вузьким проходом між рядами великої зали. Раптом Ілліч зупинився, з кимось привітався, до нього потягнулися руки, і моя правиця теж трепетно торкнулася його долоні...

Коли Леніна не стало і впритул підійти до живого стало нереально, мрією багатьох було опинитися поряд з його меморіальними речами-талісманами. Мені довелося знатися з Анатолієм Оломойцем, кмітливим і дотепним чоловіком, характерна лукавість якого частенько проглядалася в його очах. Якось, коли ми грали в шахи, він розповів, як під час служби на Балтійському флоті матросів їхнього торпедного катера повели у культпохід до музею-квартири Ілліча у Ленінграді: «Коли екскурсовод закінчив свою розповідь у кімнаті-спальні вождя і гурт матросів перейшов до іншої експозиції, я, не гаючи часу, приліг на ліжко Володимира Ілліча. Заплющив очі, випростав тіло і уявляв собі, як на цьому місці відпочивав геній, які революційні думки і плани роїлися в його голові. Мені здавалося, що коли я здійсню таку мрію, то стану хоч трішки розумнішим».

Мій односелець Гнат Федотович на старості літ усупереч усім історичним фактам клявся і божився, що під час громадянської війни Ленін був в Україні, що сам бачив його двічі. Перший раз, коли прогулювався разом з однополчанами київським Хрещатиком.

— Ідемо, раптом побачили броньовик, який на великій швидкості проторохкотів вулицею і завернув за рогом. Ми ледве відскочили на тротуар, але я встиг упізнати рудого і лисого, з борідкою і вусами Леніна, який висунувся з люка башти по пояс, крутив головою, розглядаючи будинки і людей. Навіть помахав нам рукою і знову сховався в броньовик.

Ми прийшли збуджені до казарми і стали розповідати про цю зустріч солдатам. Коли про це почув ротний командир, він заборонив нам розголошувати таку державну таємницю, допоки в газетах не повідомлять про перебування вождя. Якщо ж далі патякатимете, пригрозив, підете під трибунал за шпигунство. З нас навіть узяли підписку про мовчанку.

Через рік червоноармійців нашого полку вишикували на пероні київського вокзалу, відправляли на війну з білополяками. Знову з’явився Ленін з великим почтом українських біль­шовиків і чекістів, підняв правицею кепку вгору і став виступати перед нами:

— Блятци, блятци, всє впєрьод на бєлопольськаво врага. Ми побєдім раз і навсєгда. Тогда заживйом счастліво сообща, компанією в комунії... Щось ще прошегеряв, але вітер одніс його слова вбік і ми не почули, чим він закінчив. За якусь хвилину Ленін скочив на східці вагона поїзда, який набирав хід на Москву. Тільки його й бачили. Збуджених ленінською промовою червоноармійців, щоб вони не розгубили бойовий дух, одразу погрузили у вагони і повезли на Західний фронт. Там у безперервних боях небагато вціліло однополчан-свідків, які потім вдома, коли побачили, що невинних людей хапають і садовлять у буцегарню за політику, не наважувалися повідати людям «київську зустріч» з Леніним. Отак і відійшли на той світ з великою таємницею.

Всі мої заперечення та історичні докази про те, що Іллічу взагалі не довелося побувати на Україні, безпартійним ветераном до уваги не бралися.

— Написати можна що завгодно, бомага все стерпить, — Гнат Федотович сердився і запекло переходив на матюки. У мистецтві матюкання він був неперевершеним, досягши неабиякої майстерності. Людям він навіть піднімав настрій, особливо в повоєнний час, коли горя від одержаних похоронок вистачало в кожній хаті і такі самодіяльні неформальні ораторські сеанси хоч на мить переривали сумну нитку болю стражденних. Траплялося, сміялися донесхочу.

Гнат спочатку голосно викрикував кілька гасел на затравку, а потім переходив у відносно спокійний звуковий регістр і з поступово наростаючими децибелами він обкладав своїм «нецензурним» словарним запасом весь навколишній світ (релігійний і світський, чоловічий і жіночий, тваринний і рослинний). Не менше діставалося стихійним явищам, історичним подіям і персонам укупі і всім поодинці. Перематюкати цього високого і кремезного чоловіка не міг ніхто, бо Гнат завжди перебував у хорошій спортивній формі.

У селі старожили подейкували, що у громадянську війну революційна хвиля прибивала Гната як до червоного, так і до жовто-блакитного берега. На старості літ у балачках зі мною, коли я приходив до нього щоліта купувати свіжого меду, хоч не признавався про свої націоналістичні мандри, але через триповерховий матюковий паркан його глибинна любов до самостійності України все ж проривалася.

Уздрівши мене, дід заклично махнув рукою. Я не сумнівався, що знову відбудеться чергова дискусія на марксистсько-ленінські теми, і, ніде правди діти, вона мене по-своєму цікавила й інтригувала.

Щоб підняти собі настрій після невдалого столичного переселення, старий дедалі частіше став промовляти у революційні і радянські свята кожному зустрічному: «Поздоровляю вас і мать вашу також!» Але моє самолюбство він пощадив, хоч зустрілися ми з ним на першотравневе свято.

День був сонячний, погожий, ми посідали з дідом на колоді під парканом і довго гомоніли про минуле життя. Слухати його було цікаво, комічно і сумно.

— Так от, значить, слухай, — розпочав нашу балачку Гнат Федотович. — Коли йшла колективізація і заганяли в колгоспи, зібрали доста людей у колбуді. Виступив уповноважений партієць з району з лекцією про міжнародне становище, розпинався вельми і все лаяв італійський фашизм. Закінчив він виступ закликом до присутніх підходити до столу і писатися в артіль «Хвиля революції».

Це буде нашою організованою відповіддю імперіалістам усіх мастей, каже. У залі запала мертва тиша, яку перервав хлопчачий голосок:

— А питання можна?

— Ну, звичайно, — зрадів старший в окулярах і френчі з президії. — Сміливіше питайте, все роз’яснимо.

— Скажіть нам, чому товариш Ленін ходить завжди в черевиках, а Сталін у чоботях.

Принишкли більшовицькі агітатори за столом, а дядьки в напівтемній залі загули веселіше, як розбуджені джмелі. Тоді агітатор, що при каганці читав доповідь, знову вийшов на трибуну, розвів руками і почав з награною усмішкою тлумачити свою політичну грамоту:

— Це така у кожного з них, як у всіх людей, звичка, якщо хочете, манера до одежі і взувки. До того ж Ленін тривалий час перебував за кордоном, де бруковані дороги й іноземці не носять взуття з халявами. Сталін же жив на Кавказі і був засланий у Сибір, де високі гори, багато снігу і калюж, там краще взувати чоботи. Одним словом, звик до них, так!

— А може, в Хранції чи в ерманців онуч не знайшлося для Леніна, — посмілішав хтось з дядьків із задніх рядів.

— Ні, не так, — чітко і голосно одказав запитувач чотирнадцятирічний Петько Заговистий. — Тому, що товариш Ленін іде до селян з добром. Спочатку подумає, обміркує, як обійти перепони, а потім приймає рішення. Сталін же в чоботях чеше напролом по грязюці, щоб скоріше загнати нас в колгоспи.

Регіт сільських хазяїв довго не вщухав, хоч тримали їх ледве не до ранку, щоб записати в колгосп бодай одного хлібороба.

Через тиждень знову скликали по списку всіх одноосібних хазяїв на збори. Цього разу їх проводив районний прокурор Прокіп Держивідро, до того ж їм передувала неабияка організація і пильність проти можливих контрреволюційних витівок, так званих куркульських підголосків. Міліціонери стояли на вхідних дверях і стежили, щоб той хлопчак язикатий знову не проник сюди і не зірвав агітацію вступу до колгоспу. Одразу отак арештувати його не наважувалися — не з куркуль­ської, а з бідної сім’ї. Допитливий був не по літах, читав газети, добре вчився в школі. Любили його люди — дорослі й діти.

Як селян нагнали повну залу, двоє дядьків, що сиділи біля вікна, відколупали шибку, протягли хлопця через отвір, сховали під лавкою. Каганець на столі президії цього разу замінили двома гасовими лампами, але вони теж ледве освітлювали обличчя на передніх лавах.

Як не залякував прокурор, щоб люди писалися в колгосп, добився тільки могильної тиші в залі:

— Не мовчіть, говоріть, у чому причина вашого бойкоту соціалістичного будівництва на селі.

Невідомо, чим би все закінчилося, якби знову хлопчачий голосок не попросив задати питання. Але тепер прокурор, районні й місцеві партійці, що сиділи за столом, насупилися й ані пари з вуст.

— Дайте слово, нехай скаже дитина. Чого не дозволяєте, де так звана воля і колгоспна демократія? — забасили дядьківські голоси.

Хлопець сам встав і сміливо звернувся до президії:

— Скажіть, чого це товариш Ленін на отій фотографії, що висить перед вами, тримає руку за пазухою, а товариш Сталін, який з ним розмовляє, ховає свою правицю в кишені штанів.

Більшовики-колективізатори тільки сопуть і чекістськими поглядами зиркають по залу.

— Як ви цього не знаєте, я вам скажу, — провадив далі Петька. — Того, що товариш Ленін там свою долоню гріє, щоб народ по голові погладити-підбадьорити, а товариш Сталін тримає свою руку в кишені на рукоятці нагана, щоб загнати селян до колгоспу силою і розправою.

— Га-га-ха-ха! — залилися сміхом майбутні члени артілі.

Як не стукав по столу кулаком прокурор, як не погрожував розправою, щоб навести порядок у залі, нічого з того не вийшло, тільки одна лампа перекинулася, а в іншій закінчувався гас. Як наслідок, хтось майже в темряві наступив на скло. Тоді всі: начальство з агітаторами і селяни зрозуміли, що для організації колгоспу потрібні інші тактичні пастки.

«Немає таких фортець, яких не взяли б більшовики» — напучував партію Йосип Сталін. Третє, вирішальне добровільно-примусове зібрання селян, яке завершилося майже поголов­ним записом до колективного господарства, готували ретельно і з належним ідеологічно-каральним забезпеченням. Сільські комсомольці пильнували за кожним Петьковим кроком. Темної осінньої ночі до його вбогої хатинки нагодилися чекісти з обшуком. Що там шукати в убогій оселі? Батька хлопця вбили денікінці у громадянську війну, жив Петька з хворою матір’ю і з двома сестричками, був за господаря в домі.

Перевернули догори дном усе хатнє начиння і знайшли, вірніше, підкинули на горище нібито підлітком написані листівки контрреволюційного змісту і заарештували його під голосіння матері, як підкуркульника. Судили, як­що ту розправу можна назвати судом, і дали десять років сибірських таборів. Можна сказати, що Петьку ще пощастило...

Повернувся він у село вже аж перед самою війною. Чи не весь сільський, а тепер уже колгоспний люд, від малого до старого, зійшовся поглянути на свого улюбленця. Мати його померла, так і не діждавшись сина з ув’язнення. Недовго він гостював у сестер, як і не ділився спогадами, де відбував табірний строк і де тепер збирається осісти. Йому розповіли, що треті збори щодо організації колгоспу проходили за великої активності селян і головне — результативно. Хазяїв, яких зібрали перед колбудом, спочатку запустили в довгий коридор, де кілька міліціонерів періщили їх шомполами. Дядьки, як ошпарені, по черзі вискакували в двері до зали і до президії з проханням негайно записати в колгосп. Уповноважені секретарі з того розважливо дивувалися і з посмішкою записували нетерплячих:

— Куди це ви так поспішаєте, всіх запишемо.

Може тому Петро через кілька днів поїхав невідомо куди і більше його ніхто й ніколи не бачив. Коли на підводі діставався до станції Крути, мугикав якусь мелодію. Їздовий спочатку думав, що це популярна на той час радянська пісня «Широка страна моя родная...» Та коли прислухався уважніше, то второпав, що Петро Заговистий на мотив композитора Дунаєвського поклав свої слова: «Широки штаны мои родные, много в них и латок, и дирок. Я других таких портков не знаю, где так вольно ходит поясок».

— Таки не віриш, що я бачив Леніна в Києві на Хрещатику? — таким запитанням Гната Федотовича починалася і закінчувалася кожна наша ідеологічна дискусія з ним. — Ну, їхав він, я тобі вже сто разів казав, у броньовику. Висовувався крадь­кома із башти і крутив головою на всі боки поки кепка не спала. Як зустрілися з ним поглядами, він помахав рукою і заховався в люк. Я примітив, що він лисий і лівим оком скалить. А що в Україні про те мало хто знав, тут і дурному зрозуміло — робив вождь розвідку, як совєцьку власть удержать. Не довіряв українським більшовикам. Через рік на вокзалі Ленін уже відкрито виступав і підганяв батальйони на фронт. Як зараз стоїть переді мною в пам’яті: малий росточком, куций, але опецькуватий. Весь час крутився, як дзиґа, між партійними начальниками і чекістами. Щоб матюкався, я не чув, коли він озлився, клянучи білополяків, що пішли войною...

— Я б радий був вам повірити на слово, але ж...

— Ти ж наче чоловік грамотний, міг би догодити старому. Мій авторитет піднявся б у бригадній хаті, де ми вечорами граємо в підкидного дурня. І бачу, що молодші дурять, махлюють, незважаючи, що в мене гарна карта. Коли б ти прийшов і підтвердив по-науковому мої слова, це їх приструнило і менше б реготали з мене.

На прощання я розповів ветерану всіх часів байку з бородою і на межі з так дорогим йому нецензурним жаргоном.

— Приїхали до Москви двоє дядьків з села продати сало. Стоварилися, пора б уже повертатися на вокзал — їхати додому, але куму Івану закортіло заглянути в мавзолей побачити Леніна. Коли ще трапиться така оказія? Кум Павло став його одмовляти. Не послухався. Зайшов дядько в мавзолей, став перед саркофагом і розводить руками, передаючи свої почуття:

— Ти диви, твою мать, справді, як живий!

Де й взялись опричники-чекісти, схопили його під руки і ведуть до чорного ворона. Побачив це кум Павло, підбіга і питає:

— За що тебе заарештували, Іване?

— За Леніна.

— Я ж тобі казав: на хріна він тобі здався?

Схопили чекісти й цього ворога народу і відправили їх удвох на Соловки.

Дід Гнат цього разу не вилаявся, тільки подав мені пра­вицю:

— Дай п’ять. Доладно ти мені, старому, натякнув. Як би там не було, а вдома білий світ, навіть розкуркулений, миліший, ніж на висилці.

Ми потисли один одному руки, порозумілися — засміялися.

Слава Богу, що не договорилися, як ті герої байки, до закапел­ків ГУЛАГу.

Більше я не зустрічав цього самобутнього співрозмовника. Казали, коли помирав він у дев’яностолітньому віці, то ногами, які поставило правцем, розвалив комин печі. Отаку силу мав козак Гнат, якому за життя не повірили, що він єдиний, хто бачив кремлівського вождя на українській землі.

Віктор Акуленко,
доктор юридичних наук

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com