Володимир Бойко: Пенчук «прозрів» під орудою Бродського і за участі Балоги

(Продовження. Початок у попередніх числах газети)

— Отже, Луценко ні в чому не винен...

— Боже збав, де я таке говорив? Але кожний має відповідати за свої витівки, а не за чужі. Міліціонерам є за що відповідати, зокрема у справі Колесникова.

Почнемо з того, що Колесникова затримував слідчий МВС Шевців. Уявляєш, справу порушив заступник Генпрокурора, відповідно до КПК України справа належить до компетенції органів прокуратури, прокуратура справу до МВС не направляла, тим часом якийсь там слідчий міліції Шевців виконує слідчі дії. Та ще й які! Оголошує людину підозрюваною, затримує її та направляє до ІТТ.

А хіба були підстави для затримання, передбачені ст. 106 КПК України? Якщо були, то чому Шевців не навів їх у протоколі затримання? І взагалі, що це таке: затримувати людину й одразу відправляти її в ізолятор? З 1995 року Україна взяла на себе міжнародне зобов’язання цього не робити. Затриманого, якщо він заперечує проти наручників, треба везти до суду, й лише до суду. Негайно! Якщо для Луценко це відкриття, то Шевців зобов’язаний був це знати.

А історія з телефонним повідомленням про мінування дамби Київського водосховища? Це взагалі ганебний випадок в історії української міліції! 13 квітня 2005 року, перед розглядом у апеляційному суді Києва скарги адвоката Колесникова на постанову про арешт, у Вишгородське райуправління міліції надходить телефонний дзвінок з погрозами — мовляв, якщо Колесникова не випустять на волю, греблю буде висаджено в повітря, а Київ затопить повінь з водосховища. СБУшники спрацювали оперативно. «Телефонними терористами» виявилися працівники лінійного відділу міліції Південно-Західної залізниці. А вказівку зробити такий дзвінок своїм підлеглим дав Вася Зарубенко — тодішній начальник міліції на Південно-Західній залізниці, якого злочинний режим Кучми вигнав з попередньої посади за хабарництво й міліцейську бездарність і якого народний режим Ющенка поновив в правоохоронних лавах. Тож Зарубенко й вислужувався, виконуючи брудні замовлення. Після викриття «телефонних терористів», Луценко, якщо він вважає себе чесною людиною, мав сам піти з посади міністра, незалежно від того, причетний він був до того дзвінка, чи ні. До речі, знаєш, кому належала ідея «замінувати» дамбу?

— І кому?

— Гелетею. Цей провокатор ні на що інше не здатний. До речі, пам’ятаєш історію із «замахом» на Сивковича в 2004 році?

— Це коли біля дачі Сивковича було знайдено міну?

— Авжеж. Тільки вибухнути та міна не могла, навіть випадково — «мінери» її перед закладкою знешкодили. Так ось, заклали цю міну також на пропозицію Гелетея, а безпосередньо керував «мінуванням» дачі тодішній начальник УБОЗ у Білій Церкві Чепченко. За Луценка він працював у апараті МВС, здається, помічником у Поречкіної. Найцікавіше, що дзвінок у Вишгородському райуправлінні пролунав через день після моєї бесіди з Геннадієм Москалем, коли я, лаючись, пояснював заступникові міністра, що через таких, як Шевців Колесникова доведеться з вибаченнями випускати. Було це 11 квітня. Колесникову вже вибрали запобіжний захід, але в Апеляційний суд надійшла скарга адвокатів, до того ж цілком обгрунтована. Містом ширилися чутки, що за звільнення Колесникова суддям готові заплатити 50 млн доларів. А для суддів задовольнити обгрунтовану скаргу, винести законне рішення та ще й грошенят на цьому підзаробити — це ж подарунок долі.

— Сума серйозна.

— Гадаю, це перебільшення. Луценку за те ж саме пропонували тільки 8 млн дол.

— Хто?

— Ахметов на квартирі Богатирьової. Вона — сусідка Луценка, тільки живе поверхом вище. Але Юра розмовляти не став — розвернувся й пішов додому.

А 11 квітня телефонує мені Москаль: треба зустрітися. До того ми, до речі, знайомі не були й ніколи раніше не бачилися. Приїхав я на Богомольця, 10, заходжу в кабінет заступника міністра й з порога: «Що, Геннадію Геннадійовичу, на ... вєртєлі ви з Колесниковим? На ... його затримували, та ще й незаконно? А якщо Апеляційний суд випустить Колесникова з-під варти, міліція зможе на нього вдягнути наручники ще раз? У вас є бодай якийсь реальний епізод, окрім як белькотіння Пенчука?» Москаль тільки руками розвів.

— А як Москаль на тебе вийшов?

— У нього на столі лежала газета «Свобода» з моєю статтею, де я перераховував епізоди з життя Бориса Вікторовича, за якими йому можна висувати обвинувачення. Словом, через 40 хвилин я заводив у кабінет Москаля Костянтина Воробйова, колишнього виконавчого директора Фонду «Золотий Скіф».

— Але ж ти кажеш, що міліції не були потрібні послуги Пенчука, оскільки матеріалів на Колесникова там і так вистачало?

— У тім то й річ. Користь від Пенчука була лише в тому, що він «здав» схему готівкого обігу «Білого Лебедя». Коли він прибіг у міліцію із заявою на Колесникова і йому пояснили, що цієї заяви недостатньо для порушення кримінальної справи, Пенчук розкрив всю фінансову кухню «Білого Лебедя» — він же сам її колись і налагодив.

— Але ж Ар’єв нещодавно заявив, що Пенчука в міліцію привів Воробйов.

— Ар’єв помиляється. Воробйов не міг привести Пенчука хоча б тому, що Воробйов сам опинився в полі зору міліції, вже коли Колесников перебував за гратами. І Воробйова в МВС привів я. Що ж до фінансової кухні. Офіційний прибуток від діяльності «Білого Лебедя» був мізерним, станом на 2005 рік цей торговельний центр власною торгівлею майже не займався — всі закутки здавалися в оренду приватним підприємцям та іншим торговельним закладам. Вартість оренди була пристойною — все ж таки центр міста, найбільший в Україні універмаг. Але офіційно орендарі сплачували копійки, а решту грошей передавали готівкою. Після того, як Пенчук все це розповів, міліція й вирішила «накрити» власників «Білого Лебедя» на розподілі цієї готівки. Ідея полягала в тому, щоб через міліцейську агентуру в середовищі орендарів запустити купюри, мічені нешкідливими радіоактивними мітками, а потім прослідкувати, як ці купюри переходитимуть з рук у руки. Блискучий задум був зірваний безглуздим затриманням Колесникова, через що операцію не довели до завершення. Пізніше, у травні 2005 року, вдалося висунути обвинувачення лише фінансовому директору «Білого Лебедя» Ірині Ігольниковій.

— Ось для чого в Колесникова вдома обшук робили...

— Звісно. Шукали ті гроші. Але вони до Колесникова дійти не встигли. До речі, ще невідомо, чи дійшли б — Колесников не був власником «Білого Лебедя». 2002 року він свої акції продав Ігорю Ахметову. Так що гроші треба було шукати у брата Рината Леонідовича та ще одного акціонера — Мішані Косого.

— Ти думаєш, такі шановні люди тримають вдома готівку?

— Мішаня Косой точно тримає. Ти будеш сміятися, але це справді так — Мішаня як гаманець використовує дитячу труну, яка стоїть у нього в підвалі. Труна забита готівкою. Коли Мішані потрібні гроші, обслуга урочисто заносить труну до нього в кімнату, зсуває вічко, Мішаня набирає, скільки йому треба, труну закривають й виносять у підвал. Можеш спитати в Білозуба.

До речі, попри гучні заяви про незаконність кримінальної справи стосовно Колесникова, ніхто з донецьких можновладців чомусь не захищав Ігольникову, яка відсиділа в СІЗО по повній програмі. Бо обвинувачення стосовно неї було реальним і підкріплювалося солідною доказовою базою. Якби не поспіх із затриманням Колесникова, він також пішов би під суд з «залізним» обвинуваченням. Але то ж якби.

— І що ж Москаль?

— Поспілкувалися ми з Геннадієм Геннадійовичем і дійшли спільної думки, що треба негайно активізувати роботу по інших епізодах, передусім — по «Золотому Скіфу». Після того я завів до нього потерпілого від Колесникова Костянтина Воробйова. Ну а потім Москаль викликав до себе підлеглих і пообіцяв — він це вміє — веселе життя за непрофесіоналізм. А підлеглі замість рити землю, влаштували провокацію — щоб натиснути на Апеляційний суд, організували телефонний дзвінок від уявних прибічників Колесникова про начебто заміновану греблю Київського водосховища. Я ж тобі кажу, такі як Гелетей працювати не можуть у принципі — лише провокаціями займаються. Слухай, а я тобі розповідав, як цього року, напередодні Дня Конституції, Гелетей викрив замах на Президента і тримав зловмисника в ІТТ?

— Ні. А що, й таке було?

— Було. Йому тепер, мабуть, медальку за це дадуть. До Пенчука ця історія стосунку немає, то ж я потім якось розповім. Загалом це непогана ідея — робити стенограми редак­ційних засідань. Давай вже закінчимо про Пенчука та інших аферистів, а наступного разу бери диктофон. Пам’ятаєш, були такі «Усні оповідання» Іраклія Андроникова, у радянські часи по телебаченню. Треба й на ОРД щось подібне запровадити. Я розповідатиму, а ти записуватимеш, а народ читатиме й тішитиметься інтелектуальним рівнем наших керманичів. Ага... про Пенчука та Колесникова. Ну я невдовзі поїхав до Донецька — і у своїх справах, і щоб віднайти докази злочинів Колесникова.

— Вдалося?

— Аякже. Розповім лише про один епізод, бо інакше ми до ранку прозасідаємо. Був у Донецьку такий собі Фонд «Золотий Скіф» задля рекламування чеснот донецьких вождів. Очолював Фонд особисто пан Янукович, а всю роботу тягнув колишній віце-президент Футбольного клубу «Шахтар» Костянтин Воробйов. Це Костя придумав «пальму Мерцалова» і герб Донеччини. Я з цього фонду стьобався регулярно — бо кухарки, вони й у Африці кухарки. Тільки чорні.

Грошей у того Фонду було неміряно. Ще б пак, президент фонду сам Янукович. Яке підприємство насмілилося б відмовити такому прохачеві в спонсорській допомозі? Отже, до літа 2003-го Фонд влаштовував оперні змагання та польоти на повітряних кулях, випускав книжки й розсаджував по земній кулі сталеві пальми Мерцалова, тішачи любителів гумору й сатири черговим безглуздям. А потім щось перемкнулося в кучерявій голові Бориса Вікторовича й він вирішив той Фонд приборкати. Не маючи до нього жодного стосунку. Викликав Колесников Воробйова і, зі слів останнього, став погрожувати: мовляв, дружину всім колективом трахнемо, а дітей в Азовському морі втопимо, якщо не віддаси печатку Фонду. Воробйов теж пацан не промах і відправив Колесникова в пішу еротичну екскурсію. Тоді голова облради не вигадав нічого кращого, як виготовити фальшивий протокол засідання правління Фонду, яким Воробйов звільнявся з посади, а на його місце призначався ставленик Колесникова такий собі пан Бублей. А позаяк Борис Вікторович навіть гадки не мав, хто ж входить у правління Фонду, він записав туди перших-ліпших знайомих, поставив свій підпис та ще й примусив підписати липовий протокол народного депутата України Володимира Рибака, колишнього донецького мера. За фальшивим протоколом поміняли зразки підписів у банку і Бублей скачав з рахунка «Золотого Скіфа» всі гроші. Воробйов став дибки й влаштував скандал. Колесников став йому погрожувати, вже публічно. Зазначу, що Ринат у бійку своїх підданих не втручався — це були суто пацанячі розбірки всередині донецького серпантарію. Колесников і Воробйов — битва титанів. На боці Колесникова — губернатор Близнюк і начальник обласної міліції Малишев. На боці Воробйова — рекламна фірма «Кардинал» з її запасом креативу.

Розповідати всі безумства, що їх вчинив тоді Колесников, — до ранку часу не вистачить. То вже були часи, коли Борис Вікторович втратив відчуття реальності і дозволяв собі дуріти без обмежень. Один лишень факт. Колесников чомусь вирішив, що на балансі фірми «Кардинал», яка належить Воробйову, перебуває експонат донецького Музею історії промисловості — дореволюційний паротяг «Зозуля». Цей паротяг експонувався в центрі міста на відкритому майданчику. Тоді Колесников разом з Малишевим замислили сфабрикувати кримінальну справу й обвинуватити Воробйова у знищенні музейної реліквії. Підігнали вони серед дня кран, завантажили на платформу ту «Зозулю», відправили в Ясинувату й порізали на брухт. Транспортування паротягу забезпечувала Державтоінспекція Донецька. Уявляєш, який був облом, коли в міліції порушили кримінальну справу за фактом зникнення паротяга й з’ясували, що Воробйов до «Зозулі» стосунку не має?

Все це смішно, але за кожну таку дію Колесникова можна було цілком законно притягнути до кримінальної відповідальності. Як не крути, а підроблення протоколу, вчинене службовою особою, є злочином з тяжкими наслідками. Одна біда — протокол існував лише у ксерокопіях і жодна експертиза не могла б довести, що його підписував саме Колесников. Треба було розшукати оригінал.

Приїхавши в Донецьк, я почав з дозвільної системи. Оскільки Бублей замовляв нову печатку Фонду (стара залишилася у Воробйова), він мав надати докази своїх повноважень. Тобто протокол. Але в дозвільній системі взагалі нічого не було — все зникло. Тоді я почав шерстити книжки реєстрації злочинів і правопорушень, що їх ведуть у райвідділах. Логіка підказувала, що Бублей, подаючи заяву про виготовлення нової печатки, мав вказати причину. Зазвичай пишуть, що попередню печатку вкрадено. Але в такому випадку треба підкласти довідку про те, що заявник вже звертався в міліцію з приводу крадіжки. І справді, знайшовся запис про те, що Бублей таку заяву робив. Далі я встановив, що документи, які мене цікавили, передано до міськуправління МВС, а вже там сліди губилися.

Тоді я пішов до начальника Управління МВС в Донецькій області Михайла Клюєва й розповів ситуацію. Клюєв викликав двох оперів і наказав їм здійснити трус у приміщенні міськуправління. Результат не забарився. В одному із столів знайшовся той самий протокол з оригінальним підписом Колесникова, вже підготовлений до знищення. Того ж дня документи спеців’язок передав до Києва. До речі, Стасе, пам’ятаєш, як у травні 2005 року ЗМІ повідомляли про допити в Генеральній прокуратурі Януковича?

— Було таке.

— Моя робота. То його через той протокол тягали — Янукович був головою правління Фонду й ніяк не міг пояснити, який до цього Фонду мав стосунок Колесников. Це все треба було бачити: як Янукович, Рибак та інші донецькі провідники валили все один на одного, прикидалися слабкими на пам’ять і проклинали Колесникова з його безумними затіями. Щоправда, обвинувачення по цьому епізоду Колесникову висунути не встигли. На Банковій змінили концепцію і в червні 2005-го Ющенко з Порошенком зненацька стали найкращими друзями Ахметова. Давай вип’ємо кави, а я тобі розповім, як закривали справу проти Колесникова.

— Володю, але тоді поясни: кримінальна справа стосовно Колесникова — політична
помста чи справді боротьба нової влади з криміналітетом? А якщо, як ти кажеш, Колесникова відправили за грати лише для того, щоб Порошенко заволодів його активами чи акціями телеканалів, то навіщо ти встрявав у цю історію?

— Яка там боротьба... Давай на хвилинку уявимо, що Борис Вікторович проявив би політичну далекоглядність та між другим і третім турами президентських виборів, у грудні 2004 року, оголосив себе прихильником Віктора Ющенка. Як ти думаєш, його хтось би чіпляв? Колесникова ж не за акції «Білого Лебедя» переслідували, а за те, що він вчасно не зорієнтувався. Моя ж позиція проста. Я народився й майже все життя прожив у Донецьку. Що там робилося до грудня 2003 року (саме тоді я перебрався до Києва), знаю не з чужих вуст. Оскільки мені було зрозуміло, що поняття «законність і правопорядок» для нової влади — це порожній звук, а всі ці ющенки, порошенки та балоги нічим не кращі від попередників (хіба тільки дурніші), я лише користувався політичною ситуацією й у межах своїх скромних можливостей все ж таки намагався навести хоч якийсь лад на батьківщині. Пам’ятаєш мій серіал про Геннадія Васильєва та прокурорську сімейку Кузьміних?

— «В краю непуганых прокуроров?» Так, здається, називалося твоє оповідання про ринок у Донецьку?

— Оповідання кажеш... То цілий роман про те, як у бутність Васильєва прокурором Донецької області він разом зі своїми архаровцями на кшталт Рафіка Кузьміна — двоюрідного брата нинішнього заступника Генпрокурора — спорудив церкву. А під церковними стінами — ринок. Експлуатувала ринок ТОВ «Компанія «Свята Діва Марія», а гроші на будівництво — 600 тисяч доларів — прокурори шахрайським способом виманили в донецьких підприємців. З гордістю доповідаю, що з моєї подачі генеральний директор компанії пан Борлов відбув два місяці в Лук’янівському СІЗО. Навіть після призначення Медведька Генеральним прокурором кримінальну справу не наважувалися закривати. Розвалювати її почали лише в суді. Я, до речі, більше року власним коштом мотався у Донецьк, де представляв у суді (абсолютно безплатно) інтереси потерпілих. Зараз воюю у Верховному Суді України. Так що не можна говорити про якесь моє особливо погане ставлення саме до Бориса Вікторовича. Я їх, сучар, всіх «люблю». Понад те, пам’ятаю Бориса Колесникова іншим — мудрою людиною, стратегом. І він таким справді був. Але безкарність розбещує. Після того, як Колесников влаштував у Донецьку масові заворушення, розганяючи з’їзд «Нашої України» в жовтні 2003 року, я зрозумів, що перебувати на свободі йому не можна. І справа тут не в моїх якихось теплих почуттях до партії Ющенка, а втому, що Колесников тоді вивів на вулиці малолітніх бандюків з каменюками. А потім був Сєвєродонецьк і його заклик розчленувати Україну та створити нову державу на базі кількох східних областей. Ну і хто він після цього?..

— Так все ж таки, навіщо Луценко з трибуни Верховної Ради розповідав про «відірвані ноги» та інші жахи стосовно Колесникова?

— Виправдовувати Юрія Віталійовича я не збираюся. Нема виправдання таким заявам. Зазначу лише, що цю інформацію йому підсунули. Луценко справу Колесникова не читав і читати, звісно, не міг. Але її напевно читав начальник відділу нагляду Генеральної прокуратури пан Антонов, який представляв Генпрокуратуру в Печерському суді під час розгляду питання про обрання Колесникову запобіжного заходу. Вимагаючи арешту Колесникова, Антонов також запевняв суд, що в матеріалах справи є факти про «відірвані ноги та автоматні черги». Тож укотре кажу — спочатку треба розібратися з Шокіним та його покровителем Порошенком. Саме до них тягнуться ниточки цієї провокації.

Розмовляв
Станіслав Речинський,
«ОРД»

(Далі буде.)