МЕНТАЛЬНИЙ МАЗОХІЗМ ЯК ЗАСІБ ПОДОЛАННЯ МАЗОХІЗМ КОМПЛЕКСУ МЕНШОВАРТОСТІ

Цей допис про психічну ущербність речників українофобства, про сублімацію як наслідок асоціальності ущербних людей, про війну з вітряками як прояв такої сублімації, а також про мазохізм після фіаско у війні з вітряками.

Знищено гранітну дошку «української сектантської церкви». Замість «символу українських колаборантів — жовто-блакитного прапора» над горою Говерла майорить стяг Євразійського союзу молоді. Гору Говерла «перейменовано на пік Сталіна». Замість «лімітрофного утворення» буде збудовано Велику Україну в складі Євразійської імперії…

Це витяги з повідомлення ЄСМ про акцію, проведену його активістами, на горі Говерла в середині жовтня.

«У меня желание скромное: хочу услышать скрип хохлятских зубов, и увидеть как они их сотрут в порошек в бессильной злобе. Хочу, чтоб из севаса изчез, как поганый сон, весь ж\б-ый бандеровский бред. Хочу, чтоб мой сын, когда будет принимать присягу, целовал флаг, а не фашистко-бандитский символ. Хочу, чтоб потомки мои гордились своей историей, а не заучивали фантастические сказания сумашедшего. Продолжать можно безконечно… и ни одного хочу в пользу бандеровского полотнища».

А це цитата одного з численних постів на Севастопольському форумі, надрукована мною без збереження структури тексту, натомість з усією пунктуацією та помилками.

Отже, спочатку про ущербність…

Зміст наведених вище повідомлень нагадує мені репліки шестирічного хлопчика, який в амплуа Спайдермена взяв на себе відповідальність за долю Всесвіту і, перебуваючи в уявному оточенні ворогів, намагається здолати ефемерні, тільки йому відомі темні сили. З однією суттєвою різницею: у хлопчика так відбувається один з етапів дорослішання, в авторів повідомлень у такий спосіб, ймовірно, дається взнаки колишня психічна травма і, як наслідок, болюча асоціальність.

Якщо на етапі дорослішання бракувало вітамінів і необхідних мінералів, — організм приречений на перманентну хворобливість. На те саме приречений він у разі, якщо становлення особистості відбувається в атмосфері духовного вакууму, апріорного невдоволення та безсилої заздрості.

Банальна істина: першопричини набутої хворобливості слід шукати в середовищі, в якому зростають українофоби. І не важливо, де саме це відбувається: в Російській Федерації чи Севастополі. Російська Федерація, перебуваючи в полоні створеної Петром І експансієцентричної моделі розвитку держави, самим цим фактом невимушено прищеплює своїм громадянам почуття ущербності. Причиною цього почуття є три чинники російської державної ідеологічної доктрини:

— пансовєтський міф про те, що «всє ми рускіє»;

— ігнорування об’єктивно сформованої презумпції того, що «все найкраще було створене за совєтських часів і ліпше вже ніколи не буде»;

— культивація «споживацького суспільства» як останнього важелю впливу на постсовєтських теренах.

Саме ці три чинники створили атмосферу, яка з перших секунд дозрівання психіки та соціалізації особи нищить паростки самодостатності нового росіянина.

Громадяни Російської Федерації, які пережили розпад Совєтського Союзу в зрілому, але відносно молодому віці, ностальгують за втраченим. Панівна ідея про те, що всі народи Совєтського Союзу є «рускімі» і повинні жити в одній державі, зненацька дуже боляче вдарила по самолюбству росіян, адже вони втратили те, що без тіні сумніву вважали своїм. Росіяни досі так і не збагнули, як колишні «сестри та брати» могли так підступно зрадити, залишивши їх на самоті із совєтським минулим у суцільному вакуумі цінностей. Можу припустити (без будь-яких додаткових асоціацій), що схожі відчуття переживає домашня тварина, яку кидає напризволяще господар. І це, без іронії, справді дуже боляче й прикро. Пафос ситуації в тому, що росіяни ні для кого ніколи братами чи сестрами не були, просто добрих 70 з гаком років всі сумлінно мовчали, чекаючи на момент. Міф про «єдіний рускій народ» більше подіяв не на того, на кого він був розрахований, а на правонаступників тих, хто його створив. Він виявився таким цупким до російського світосприйняття, що «розгвинтити» його, оговтуючись від постсовєтського хаосу, Російська Федерація досі не в змозі. І почуття втрати, як невидимий хробак, точить пересічного адепта совєтської міфології.

Почуття втрати найбільше стосується тих, хто на початку 90-х років минулого століття не знайшов свого місця в державі з новим ладом. Опинившись на узбіччі, аутсайдери не змогли оборонитися від наступу жорстокої системи. Це змусило їх звернутися до християнської моралі: якщо ненависть до системи безперспективна — систему слід полюбити. Так у Російській Федерації з комуністів-атеїстів постали квазіхристияни-конформісти, прихильні до совка, але й лояльні до новітніх умов буття. Християнами вони так і не стали, бо комунізм сумлінно й назавжди витиснув притаманну канонічному православ’ю набожність (втім, якщо хтось бачив двадцятирічного росіянина, який біля кожної церкви щоразу щиро та безупинно хреститься, як це скрізь можна бачити на Галичині, — обов’язково повідомте), штучно набути її неможливо, натомість можна чудово імітувати, відвідуючи церкву лишень тоді, коли в Бога треба щось попросити.

На руїнах совка у «руского чєловєка» не знайшлося «матеріалу» (насамперед генетичного та історико-культурного) для вироблення нових життєвих обріїв. Такий «матеріал» довелося буквально по шматках збирати з «умовно позитивного совєтського» і «номінально позитивного, але невідомого й не випробуваного чужого»… і жодного патичка свого, рідного. Результати пошуку «свого» зводилися до натхненних спроб фанатичної віри (виглядало навіть по-справжньому: темні часи бездуховності змінюються поверненням до церкви), однак у цих спробах яскраво простежувалася імітація. Коли ж пошук зазнав поразки, довелося опановувати йогу, бразильські серіали. Передивляючись сучасне російське кіно, важко однозначно сказати, хто тримає першість у просуванні американської кінематографічної традиції: самі американці чи росіяни.

Це типова практика «втрачених поколінь», що жили в епохи радикальних змін, яка притаманна багатьом цивілізаціям. Однак не ці покоління є умовним героєм допису. Вони, переймаючись почуттям зради, втрати, спустошення, знецінення всього, чим жили, не є ущербними. Бо свого часу їм таки довелося скуштувати смак самодостатності: совєтська система, перетворивши їх на аморфну масу, спромоглася мінімізувати їхні потреби до рівня їжі, житла, одягу, гарантованої роботи та хибного відчуття безпеки (це відчуття було засноване на інформаційному вакуумі), а потім ті самі потреби задовольнити. І їм було досить для щастя… Героями допису є «рускіє», які вже не встигли відчути смаку довершеного совєтського життя й змушені були зростати в атмосфері іманентних суперечностей, дозрівати на знецінених стереотипах і догмах.

Найвище державне керівництво Російської Федерації принаймні могло припустити, чим окупована суспільна свідомість громадян на початку 90-х років минулого століття. Так само у держави були важелі її скорегувати (за совєтських часів це робилося успішно). Однак Російська Федерація обміняла свою мовчазну згоду на повернення совка у всьому розмаїтті проявів, на лояльність населення до всіх негараздів посткомуністичної реальності.

На цьому тлі російське суспільство генерувало й стрімко поширило думку про те, що добробут населення сягнув свого апогею за часів совєтського ладу і, ймовірно, ніколи вдруге такого не буде. З цієї позиції було миттєво виправдано абсолютно все, що армією сателітів супроводжувало уявне благополуччя, з терором і репресіями включно. Почали лунати гасла на кшталт «поверніть Сталіна», совєтське минуле стало взірцем турботи про людину.

Згодом Російська Федерація чудесним чином використала те, на що колись заплющила очі.

Усвідомлюючи втрату контролю над постсовєтським простором, Російська Федерація опинилася перед кризою експансії. Її зазіхання дивним чином не досягали бажаного успіху, коефіцієнт корисної дії російських можновладців у відповідній царині був безпрецедентно низьким. Водночас завдяки титанічним зусиллям у галузі тотального розпродажу стратегічних ресурсів перед Російською Федерацією зажеврів промінь у кінці тунелю «посткомуністичного хаосу». Держава обміняла свої скарби на гроші, роздала їх населенню і, попри пропорційне зростання вартості життя, на весь світ заявила: рівень життя росіянина сягнув життєвого рівня європейця. За доказ було взято розміри зарплат. Усвідомлюючи, що завоювати прихильність населення колишніх совєтських республік у інший спосіб не вдасться, Російська Федерація почала піарити на постсовєтських теренах добробут свого населення.

«П’ята колона» російських спецслужб блискуче просуває ідею «поліпшення життя вже сьогодні» за рахунок підвищення розміру пенсій та зарплат, підвищення рівня соціальних гарантій тощо. Не варто, на мій погляд, у межах цього допису аналізувати зміст цих гасел, бо цікавим є самий факт: на противагу національному відродженню українця, яке, треба визнати, все ж таки відбувається, хоч і повільно (далі про це буде), Російська Федерація пропонує останній козир — «споживацький світогляд». «Шлункове мислення» з незмінними атрибутами на кшталт «дайош калбасу по 20 копєєк» завжди було притаманне совку і, як я вже казав, через брак іншого, було успадковане новим росіянином.

Російська Федерація, знаючи про ієрархію потреб нормальної людини, і через це усвідомлюючи, що вирощує на своїх теренах не що інше як біомасу, поклала цей неприємний факт (адже те, чого не бачить біомаса, як на долоні подано на позір світовому інтелекту) на вівтар експансії. Слід визнати, що ставка на поширення «споживацького світогляду» Російською Федерацією є цілком обгрунтованою: експеримент на власному населенні мав блискучий успіх, а соціально-економічне підгрунтя в інших постсовєтських країнах давало неабиякі приводи для оптимізму.

І ось поразка: на вимучених позачергових виборах в Україні, напередодні чергових виборів у Російській Федерації українець впевнено заявив, що краще житиме з власним лайном, але залишаючись українцем, замість пропонованого ситого життя худоби. Долю ситої худоби обирає дедалі менша кількість населення (можна проаналізувати результати всіх виборів з 2004 р. до 2007 р.). І головне, що зараз йдеться не про політичні сили, які, крім однієї, нічим не відрізняються, а про ті маскарадні костюми, які кожна з сил на себе натягла.

У Російській Федерації, де й надалі «народ і партія» «єдіни», дуже легко за поведінкою населення визначити «таємний» зміст кожного державного вчинку, і навпаки, спрогнозувати поведінку населення, спровоковану державними подіями. Тому така вже доля «рускіх» — перебирати на себе всі негативні наслідки провальних ініціатив державного керівництва.

«Рускій» із совєтським минулим, який ніколи це минуле не бачив і не знає, як смакує ковбаса за 20 копійок, змушений апріорі вірити в те, що справді «добрі були совєтські часи».

Його товариства ввічливо, але наполегливо намагаються позбутися ті, кого він щиро вважає такими самими «рускімі». Наостанок йому неоднозначно пропонують бути месією «шлункового мислення», і він змушений це робити, хоча в глибині душі мріє осягти ті цінності, якими живуть суб’єкти його пропаганди. І, не осягнувши, спрямовує всю свою лють і ненависть на непізнане.

Я казав, щодо щербності немає особливого значення, де сформувалися українофоби — в Російській Федерації чи в Севастополі. Не менш прозаїчна ситуація, ніж у постсовєтській Російській Федерації, з українофобами в Україні.

Справа в тому, що деякі (не всі!) жителі України, переважно Криму, особливо Севастополя, заздалегідь свідомо себе поставили в становище ізгоїв. Вони самі побудували умовний бар’єр між собою і українцями. Екстериторіальна резервація неодмінно спричиняє асоціальність: навколишній світ сприймається крізь призму власноруч створених квазіпринципів. Чернець-українофоб змушений постійно, як антивірусна програма, сканувати навколишнє середовище на предмет наявності в ньому флюїдів, несумісних з його квазіпринципами, словом, атрибутів українськості. Позаяк атрибутів українськості в навколишньому середовищі більш ніж достатньо, така особа змушена постійно генерувати антитіла, необхідні для відновлення власної внутрішньої гармонії. І якби була можливість завжди і вчасно ці антитіла застосувати, у дописі можна було б поставити крапку, обмежившись визначенням причин ущербності.

Кожному з нас часом не вдається висловити своє негативне ставлення до того, що хвилює, внаслідок чого виникає почуття внутрішньої дисгармонії. Кажуть, негативну енергію не варто тримати всередині, тим більше накопичувати. Однак саме це відбувається з українофобами: різні обставини (страх залишитися незрозумілим, незручність перед співрозмовниками, страх почути у відповідь від опонента більш вагомі аргументи, врешті-решт, страх за своє майбутнє) змушують їх здебільшого тримати в собі думки, які повсякчас отруюють свідомість.

Ситуація має два наслідки: прагнення до формування гетто (оскільки місцева громада навіть у Севастополі, зазвичай, аморфна й байдужа до радикальних проявів українофобства) та пошук цільової аудиторії для висловлення думок. Особа сідає за комп’ютер, знаходить на форумах таких самих ущербних однодумців, які, ховаючись від реальної буденності, занурюються в надра мережі, й вигадує собі абстрактний світ «Євразійської імперії» з власними героями та чудовиськами в особі Малоросії. Незадіяна потенціальна енергія сублімується на збочену творчість. Вважається, що сублімується виключно невикористана сексуальна енергія… Важко говорити про наявність чи відсутність сексуальних проблем мешканців мережних гетто. Однак, якщо взяти до уваги час, який вони витрачають для своїх «священних війн» у мережі, то цілком можна припустити, що на особисте життя часу не залишається. Я зрідка відвідую форуми різної спрямованості, зокрема українофобські. Але дивним чином у ті поодинокі випадки моєї присутності на них я зустрічаю одних і тих самих відвідувачів. Гадаю, це не звичайний збіг. Що цікаво, «прайм-тайм» (вечори вихідних днів), який можна використати з користю для особистого життя, вирізняється найбільшою присутністю відвідувачів. Факт промовистий…

Хоч би як там було, однак на увагу заслуговує думка про те, що прагнення людини до спілкування є прихованим прагненням відновити свою самодостатність. Витрачання на спілкування забагато часу може свідчити про наявність певних комплексів, заниженої самооцінки тощо. Витрачання забагато часу на спілкування в мережі може говорити про наявність проблем зі спілкуванням у реальному світі.

Зазвичай енергія афективного потягу використовується у творчості. Проявом творчої діяльності українофобів є війни з вітряками.

Я не дарма, говорячи про сублімацію, посилався лиш на форуми. Річ у тім, що діяльність українофобів виражено тільки в мережі, й ніде не об’єктивізовано, хоч би як ЗМІ намагалися нав’язати протилежне. Випадки на кшталт спаплюження державного знаку України на Говерлі все одно набувають ознак події лише після роздмухування теми в інтернеті. Безумовно, прикро, однак… По-перше, росіяни готуються до виборів. Хто пам’ятає події навколо о. Тузла, тому зрозуміло, що бої молодих когутів-дуполизів є характерною рисою російської передвиборної кампанії, метою якої є заробляння бонусів в очах Путіна. По-друге, свідомій частині населення зрозуміло, що злочин скоїли «наші», тобто громадяни України, хоч і на замовлення. Показова в цьому контексті інформація однієї з українських кишеньково-маргінальних структур про те, що вона, ця структура, після подій на Говерлі розірвала зв’язок з ЄСМ. Дитинка, поцупивши шоколадну цукерку, дивлячись щирими очима, все одно каже «то не я», хоча її підступно видають шоколад на губах. По-третє, варто визначити, чого досягли українофоби акцією на Говерлі. Дати відповідь на це питання я не можу, оскільки не бачу значущих наслідків. Мій тризуб — у моєму серці, його не зламаєш. Саме тому мені здається, що значущість акції дещо перебільшено, хоча, безумовно, має рацію й А. Іллєнко, розцінюючи її як виклик.

Чому не об’єктивізовано діяльність українофобів? Бо ніхто з них не готовий боронити свої цінності. Хтось бачив бодай кількох молодиків на українофобських заходах (скажімо, 4 чи 7 листопада)? Публіка незмінна: пенсіонери. Звісно, легко сидіти перед комп’ютером і займатися мастурбацією (хоча б і ментальною), маючи на робочому столі фотографію новоствореної в Одесі Єкатєріни Второй. А от вийти і захистити цю «цінність» від «фашистів-бандерівців» ніхто не наважується. Чому? Бо не впевнені, що вона для них становить цінність. А на форумах писати можна що завгодно, так само, як виводити на мітинги своїх дідів-прадідів, спостерігаючи все це з екранів і змагаючись зі своїми однодумцями, хто більший українофоб. Війна з вітряками. До того ж вітряки, хоч як парадоксально, перемагають…

Своєрідною оборонною тактикою у цій війні можна вважати те, що мені жодного разу не вдалося конструктивно подискутувати з відвідувачами українофобських форумів. Після опублікування своєї статті «Московські міфи, або Реквієм по Росії», адміністрація прочитавши її до кінця, просто видалила текст. Що ж, правила є правила, тому я особливо не нарікаю. Ситуація вкотре підтверджує основну причину ущербності — страх перед адекватним зовнішнім світом. Показово на цьому тлі, що абсолютно безглузді пости (повністю зліплені з нецензурної лексики) адміністрація навмисне залишає на форумі — мовляв, погляньте на справжнє лице так званих свідомих українців. Натомість, як всім зрозуміло, доля цього допису заздалегідь відома: його не можна залишити на українофобському форумі.

Поразка у війні з власноруч створеним ворогом забезпечена з огляду на те, що самі вояки ворога чітко не визначили: чи то українська влада (тоді як бути з «п’ятою колоною» Януковича), чи то українці в цілому (тоді як свого ворога можна долучати до «єдіного вєлікого руского народа»), чи то західна частина України (про яку навіть уявлення немає), чи то українізація в самому собі, що, зрештою, більше схоже на правду.

Програш, який не пригнічує амбіцій переможеного, створює передумови для реваншу. Оскільки реванш неможливий з огляду на те, що війна як така відбувалася лише в ущербній свідомості, програш створює передумови для мазохізму.

Ось один з прикладів.

4 листопада 2007 р. російська влада вперше дозволила правим силам здійснити заходи під гаслами «Росія для росіян». Можливо, не таким планувалося свято національної єдності, коли проект лише розроблявся, однак його на озброєння взяли саме російські націоналістичні сили, хоч і під гаслом українського націоналіста Міхновського (очевидно, через брак власної націоналістичної традиції). Націоналістів у Російській Федерації цілком прогнозовано ліві назвали фашистами.

Гасло «Росія для росіян», чи то для «рускіх» (хоч важко визначити межу між «рускім» та «нерускім» у сучасному русифікованому світі), недвозначно натякає на спрямованість заходу проти юдеїв, кавказьких народностей, негрів і, цілком можна припустити, українців, що перебувають на тих чи інших підставах (чи взагалі без них) у Російській Федерації.

На підтримку російських «рускіх» вирішили провести аналогічні заходи й українські «рускії», зокрема в Севастополі, Сімферополі та Києві. Позаяк у Севастополі захід заборонили, з російськими прапорами вийшла тільки та публіка, яка пережила дві світові війни, тобто літня (жодна телекамера не зафіксувала молодих облич: хто ж ризикуватиме, якщо захід не санкціонований владою — краще воювати на форумі). У Києві взагалі захід пройшов успішно: кількість учасників реально підтвердила відсоток «рускіх» у населенні України, шкода тільки, що з нечисленними раритетними експонатами не дуже чемно обійшлися представники титульної нації.

А ось пафос! Пенсіонери, які, підтримуючи ліві гасла, на знак солідарності з російськими «рускімі» вийшли на вулиці 4 листопада, так і не збагнули, що російські «рускіє» виступали і проти них, лівих. Ось так невігластво перетворює подію, яка мала б слугувати приводом для гордості, на фарс.

Прикладів мазохізму можна навести безліч: встановлення пам’ятника Єкатєрінє Второй, реєстрація комуністами у Верховній Раді України законопроекту про надання 7 листопада статусу державного свята, розповсюдження триколірних стрічок у Севастополі тощо. Який результат всього цього, крім цілеспрямованого знущання над власним ego?

А результат говорить про те, що потугами українофобів у загальнодержавному масштабі можна нехтувати. На Севастопольському форумі пишуть: «ну што, гаспада украносци, льод тронулся» (про прагнення севастопольців об’єднатися з Російською Федерацією), «сівастопальци, всєм вийті із сумрака українізациі», «Расія там, гдє я!» тощо.

Я не можу не навести в цьому дописі думку однієї своєї знайомої. На початку 90-х років минулого століття в Україні постало питання так званого галицького сепаратизму, причиною якого стало обрання Президентом України не В. Чорновола, а Л.Кравчука. Власне сепаратистські настрої яскраво простежувалися у трьох галицьких областях і на Волині. Саме в цих регіонах рівень самоідентифікації населення як українців був і залишається найвищим. Сепаратистські настрої стихли до 2004 р. Через якихось 12 років сепаратистські гасла знову пролунали, але… з Донбасу, і як відголосо — з Криму. За 12 років рівень самоідентифікації населення як українців просунувся зі швидкістю звуку із Заходу на Схід: українців стало більше, Центр вперше проявив єдність із Заходом. Весь Південний Схід, крім названих регіонів, незалежно від того, за кого голосував, не підтримав сепаратистські гасла. І головне: хоч би як влада знущалася з нації, остання їй довела: нині українців в Україні щонайменше 50% + 1, і ця кількість зростає.

Саме це я мав на увазі, говорячи про повільний, але поступовий рух вперед у питаннях відродження нації. Що тут казати, справді «льод тронулся».

Можна також ігнорувати дані досліджень (їх оприлюднено представницею «Нашої України» під час однієї з передач «Свобода слова» на телеканалі ICTV), за якими з усієї України лише на Донбасі та в Криму меншість населення вважає себе українцями, а в решті регіонів українців абсолютна більшість. Але! Не слід тішити себе надією, що на Донбасі чи в Криму населення вважає себе росіянами… Росіянами себе вважає ще менша кількість, ніж українцями. Люди ідентифікують себе як донеччани, кримчани чи просто «совєтські».

27.10.2007 р. я їздив у туристичну подорож по Південному берегу Криму. Екскурсовод у мене був із Севастополя. Для мене не було дивним, що ми з нею легко зійшлися на тому (хоч і різними мовами), що українська мова посідає друге місце серед решти мов за мелодійністю. Ось тільки у нас точилася запекла дискусія на предмет того, яка мова посіла перше місце: вона казала, що іранська (перська), а я наполягав на італійській.

Після того я не здивувався, коли почув у Севастополі через гучномовець пропозицію прогулятися на катері… українською мовою, як і те, що у МакДональдз зі мною продавець намагався поговорити українською.

Я не тішу себе думкою про те, що в Севастополі незабаром заговорять українською. Просто сам факт того, що її знають і розуміють, хоч нею і не послуговуються, свідчить про те, що мова вже не створює незручності, а отже, вже не ворожа. Мої запитання нікого не дратували й не ставили в незручне становище, а на мої «дякую» з усмішкою відповідали «пожалуста». Таких людей, погодьтеся, важко назвати ущербними.

Слід визнати, що Крим уже ніколи не буде російським. Так, можна говорити, що це хибна думка, але факт залишається фактом: юдеї чекають на месію 2,5 тисячі років, християни чекають другого з’явлення Христа 2 тисячі й, імовірно, чекатимуть ще стільки ж. Саме тому будь-які гетто шкодять насамперед тим, хто навмисне туди себе заганяє. І саме тому всі вчинки українофобів бачаться не більше як агонія перед ще далеким, але неминучим занепадом російської «п’ятої колони» в Україні.

Більшість з тих, про кого йшлося у цьому дописі, перебувають за межами України, навіть на Севастопольському форумі севастопольців меншість (принаймні так підписуються). Але головне те, що й з Російської Федерації не так багато відвідувачів, натомість частенько можна побачити активістів з Кіпру, Ізраїлю, США... Мої друзі-українці виборюють свою Україну, тому знають за що їм розбивають голови під час акцій протесту проти встановлення пам’ятника Єкатєрінє Второй. Бо вони знають, що саме їм належить Говерла, Київ, Донецьк, Одеса, Крим.

Сашко Кремезний
м. Запоріжжя