Із хама пан

Образ християнської держави

У 30-х роках минулого століття до молодої Країни Рад завітала французька делегація і, побував­ши на одному з передових заводів, попросила перекласти фразу, що час від часу повторював робітник, не перестаючи працювати. Прозвучало таке: «Цей громадянин каже, що він вступив у статевий зв’язок з матір’ю свого шефа, матір’ю верстата й матір’ю деталі, яку обробляє».

— Ніякий то не громадянин, — не забарилося від нащадків Французької революції. Він просто раб дуже поганих звичок.

А так в Україні було не завжди.

У червні 1659 року зійшлися під Конотопом війська російські для бою з козацькими силами, які очолював гетьман Виговський. Вони не збиралися коритися ім­перській політиці Москви. Введений в оману військовою стратегією супротивника, князь Пожарський не відмовив собі в приємності «охарактеризувати» його тим словом, яке нині багато хто вживає «для зв’язки», навіть не надаючи тому значення. Обурені козаки вирвалися із засідки з та­кою енергією, що стерли ворогів на поpox, а самого Пожарського, як написано в історії Самійла Величка, «живцем взяли і до хана привели». Тодішні союзники українців — кримські татари — вкрай негативно ставилися до тих, хто лаявся «на сексуальні теми». Цар був такий наляка­ний цією поразкою, що наказав копати навколо Москви оборонні вали і сам пра­цював поряд з простолюдом, показуючи приклад трудової звитяги. З настанням незалежності ми зіткнулися з прикрим фактом, що світ України не знає й не дуже відрізняє її від Кенії. А так теж було не завжди!

Колись Європою бродила примара красивої утопії — християнської держа­ви, яка б, сповідуючи найвищі моральні ідеали, військовою силою захищала на­род від усіляких утисків. 1569 року Люб­лінська унія поклала край досить благо­получному «литовському періоду» нашої історії, і на Україну накотила хвиля шука­чів багатих земель та поживи. Польські магнати почали нав’язувати ук­раїнсько­му селянству свої уявлення про стосунки між холопом і паном, не беручи на себе відповідальності за долю посполи­тих; що ж до податків, то їх брали і за по­мел зерна, і за право тримати вулики та збирати жолуді, й навіть за народження дитини. Рятуючись від панської сваволі та дикого визиску, гноб­лені селяни та городяни починають масово тікати на малозаселені землі Подніпро­в’я, де шаблею обороняють рівність люд­ського права. Під гаслом «ні хлопа, ні па­на» формується козацька республіка, яка найближче підійшла до ідеалу християн­ської держави. Її засадами стають побу­това скромність, зневага до над­мірнос­тей у споживанні матеріальних благ, де­мократичність, опікування слабкими та душевнохворими, масова освіченість і виняткова чемність у поводженні.

Дуже серйозно сприймали наші пращури те місце Нагорної проповіді Ісуса Христа, якому сучасники значення не надають: «Ви чули, що було сказано давнім: Не вбивай, і коли хтось уб’є, той підпаде су­дові. А Я кажу вам, що кожний, хто гніва­ється на брата свого, підпаде судові. Хто ж скаже братові: Нікчема! — той підпаде Верховному Судові. А хто скаже: Дурень! — той підпаде під вогонь пекельний».

За «дурня» пекельний вогонь? Тут хіба ж таке сиплеться на голови колег з висо­ких владних трибун, а про ситуацію в транспорті й на вулиці казати годі... З’явилася навіть напівжартівлива сен­тенція, що «дурень» — це той, хто думає не так, як я. Що ж тут кривдного?

А проте християнство оцінює лайку безкомпромісно, від самого початку кла­дучи край всіляким спробам помірятися, хто кому більше грубощів наговорив, відтак і хто перед ким більше завинив.

Порядки і чуйності лицарські

Утім, повернімося до історичної ситуації, що склалася колись на на­шій землі. Надзвичайну лю­б’яз­ність її населення відзначали всі інозем­ці, яких у XVI — XVIII століттях було над­звичайно багато, бо досвід побудови су­спіль­ного життя України тоді вивчала вся Європа. Так, у Ватикані зберігається рукопис такого собі італійця Гамберіні, датований 1584 роком, там слова про те, що «серед козаків служебних «реєст­рових» є всякого народу: поляки, німці, французи, іспанці, італійці, і всі вони на­лежать до оборонців волі та спра­ведли­вості». А 1599 року польський історик Папроцький писав, що «багато бездо­ганних молодих людей з Польщі ідуть ту­ди, щоб привчитися до лицарських діл — порядків і чуйностей лицарських. Від­так в Україну, де в кожному селі діяла школа для хлопчиків і дівчаток, одразу потрапляли найпередовіші знання: у нас не траплялося масових епідемій віспи через те, що було запроваджено її щеплення тоді, коли інші країни цього не знали. Французький дипломат Жан Бенуа Шерер (XVII ст.) у «Анналах Малоросії» писав, що коли ми не зрозуміємо зусиль українського народу до волі, то не пізна­ємо й ідей XVII століття. Він особливо відзначає спокійну вдачу козаків, їхню лицарську люб’язність та повагу до звичаїв інших народів. А німецький суспіль­ний діяч Ф.Вебер з подивом відзначає, що полковник Павло Апостол, «хоча ніколи не був за кордоном, проте говорить дуже добре латиною, французькою, італійською, німецькою, російською та польською, не кажучи вже про те, що чудово розуміється на фортечній інженерії». А далі: «Наприкінці XVI століття в Європі з’являється масова періодична преса, й вона починає приділяти велику увагу подіям в Україні та звичаям її населення. Матеріалів збереглося дуже багато. Король Людовик XVI, приймаючи Григорія Орлика, розглядає модель Запорозької Січі для можливого впровадження у Франції, представник французького класицизму Жан-Батіст Расін зби­рає матеріали про Україну, мріючи написати про неї книгу; козацтво стало предметом особливого зацікавлення відомої маркізи де Помпа­дур, яку називали «великим політи­ком у спідниці».

Італійський вчений Вердум залишив нам оповідь про те, як він, щось купу­ючи на київському базарі, був враже­ний тим, що проста крамарка сказала йому якусь люб’язність латиною, повів­шись як аристократка високого штибу. Останнім часом ми відновили дав­нє звертання: «пан, пані, панове». Але для наших пращурів то були не порожні слова. Гасло «ні хлопа, ні па­на» означало, що кожен, хто взяв відпо­відальність за власну долю, відмовив­шись миритися з приниженням людсь­кої гідності, повинен виховати в собі ду­ховний аристократизм. І то проявля­лося насамперед у поведінці. У наших піснях, наших думах навіть слово «во­рог» вживається з пестливим суфіксом — «згинуть наші воріженьки». «Пана» чітко відрізняли від «хама», якого неприхова­но зневажали. Особливо бридилися претензіями на якусь вищість у поєднан­ні з невмінням гідно поводитися: «То не біда, коли з пана пан, а от коли пан із ха­ма...» — застерігає народна приказка. Або: «Пани мої дрібнесенькі, a воші, як біб»; «Глянеш — то пан, а рота одкриє — хам».

Як же сталося, що, маючи такі тради­ції, ще й закладені в досить-таки грубі епохи, ми отак тепер зав’язли в обра­зах, лайці, найжахливіших взаємних звинуваченнях, які ніхто навіть не збира­ється обгрунтовувати, в прагненні роз­прави над братом без слідства і без су­ду, навіть у попранні норм Конституції, якою зовсім недавно так пишалися? На яких же засадах збираємося будувати державу, коли над усім бере гору прагнення хоч словом знищити опонента, якщо йо­го погляди чимось суперечать твоїм? Хі­ба не стали для Європи демократичним ідеалом слова Вольтера: «Я не поділяю ваші погляди, але я готовий життя відда­ти за те, щоб ви їх могли вільно вислов­лювати»? Тієї Європи, для якої кілька століть наші люди були зразком освіченості та духовного аристократизму... Отже, християнство при самих витоках кладе край грубощам — і то зрозуміло. Нам заповідано не су­дити інших, нам заповідано бо­ротися з гординею в собі, яка породжує найстрашніші гріхи. Жорсто­ко когось облаяти — це на­храпом задекларувати свою перевагу над кимось, «право сильного». Хіба це не замах на прерогативи Бога, який тільки один може судити? А тут же суд вершиться над живою людською душею навіть без можливості захиститися, бо той, хто вдається до лайки, ніколи не чує аргументів того, кому та лайка адресована. Так навіть питання для нього не стоїть! У хід йдуть найбрудніші вигадки, найчорніші наклепи, найнемилосердніші визначення. Дивно, але часто ті, які до­зволяють собі брутальні на­падки на гідність і душевний спокій інших, виявляють ди­вовижну вразливість: вони просто не припускають, що таке можуть почути на власну адресу. Комусь — мо­жна, а мені — ні, бо то буде порушенням справе­дливості. Це означає, що лю­дина відповідальність за вла­сну поведінку брати на себе не збирається.

Хамство — це прояв духовного й інтелектуального убозтва. Людина, котра опускається до ньо­го, деградує катастрофічно, бо знімає з себе необхідність мислити, логічно щось аналі­зувати, продумувати аргуме­нти. Вона, як їй здається, до­сягає мети — знищення опонента — найпростішим шляхом. Насправді ж вона знищує себе, свою душу.

Вниз до охлократії

Наша мова багата, у ній є слова, які виражають тонкі відтінки одного й того самого явища. «Облуда», «об­ман», «помилка», «не те», «не так» — наші сучасники всі ці поняття, що дають простір для мирної тактовної диску­сії, примудряються заміняти найгрубішим: «Брешеш!» Хі­ба не вчувається в цьому слові й гарчання звіра, й свист бича, агресію закодо­вано в самому поєднанні зву­ків. У процесі самоорганізації суспільство вистраждало пе­вні норми взаємної поведінки, яких чекає від державних достойників. Чи можна ска­зати, що наші законотворці шанують їх, послуговуючись «парламентськими вислова­ми»? На жаль, ні. І як можна почуватися патріотом, ігно­руючи традиції чемності, яки­ми славилася колись наша земля? І що можна чекати від політиків, коли першою їхньою жер­твою стала культура взаємин між людьми? Не шануючи людської гідності опонента, вони не шанують і самих себе.

Не треба втішатися тим, що постійні лайки зі сторінок преси та телеекранів — це, мовляв, емоції, яким не треба надавати значення. Там, де такі про­яви «почуттів», розум відклю­чається, а вся демократія, як про це писав ще Аристотель, скочується до охлократії, вла­ди натовпу, якому вміло лес­тять нечистиві політики. Є й гірше: схильність до чвар, коли суспільство дуже скоро розчаровується в про­відниках, бо гаразд не знає, чого від них вимагати, а про­відники скаржаться на зазд­рісність суспільства, на його небажання сліпо перед ними гнутися. І те, й інше однаково є проявом дріб’язкового его­їзму та приземленого особи­стого інтересу, і те, й інше є відбитком минулих століть, коли ми не мали власної держави. Нині точиться багато розмов про вростання в Європу, про те, хто нас туди приведе. Але в тому омріяному місці ми вже були, викликаючи до себе загаль­ний інтерес. Були з готовніс­тю опікуватися психічно хво­рими, коли в інших країнах їх палили на вогнищі, з Консти­туцією Пилипа Орлика, де чі­тко задекларовано засади держави, яку тепер назива­ють соціальною, з волелюбством, з почуттям відповідально­сті за власну долю, зі шляхет­ністю у поводженні й тонким умінням вести дискусії, не опускаючись до взаємних звинувачень. Із тим особли­вим демократизмом, який піднімав хлопа до пана, ари­стократичного в поведінці.

Кожна нація дорога світу тим неповторним, що вона вносить у спільну скарбницю, а все нове — це, як відомо, добре забуте старе. Наші пращури були панами тому, що боролися з хамством у самих собі і не принижували людської гідності ні в кому, навіть у ворогах.

Грубим словом убивають, грубим словом розпалюють війни. Не доводиться відкла­дати «вогонь пекельний» на потойбіччя — він і в цьому світі нуртує, знищуючи люд­ські душі.