Всиновлення. Чого ми боїмося?

У когоcь з ваших знайомих живуть у родині всиновлені діти? Ні? Ну, можливо, у знайомих ваших знайомих є співробітниця на роботі, яка наважилася колись на такий крок. І вона по секрету розповіла про це співробітниці, а та так само, по секрету, — вашій знайомій, ну, а ваша знайома поділилася з вами неординарним вчинком тієї жінки.

Спробуймо замислитися над нашим ставленням до тих, хто всиновив дітей. Чому в нашому суспільстві всиновлення є героїчним вчинком? Чому в нас поняття «таємниця всиновлення» таке значуще? Які причини змушують шептатися по закутках про те, про що можна було б говорити відкрито і спокійно?

Невеличке соцопитування

Мені не потрібно було чіплятися до перехожих — розпитав сусідів по дачі. Перше запитання: як ви ставитеся до людей, які всиновили дитину?

Відповіді: «героїчні люди; відчайдухи; шкода їх; ох, на таке зважилися…»

Відповіді різні, однак респонденти зійшлися на одному: всиновлення — крок неординарний, гідний медалі, ордену. Наступне моє запитання стосувалося таємниці всиновлення. Усі відповіли, що це потрібно. Чому? Якщо людина, яка всиновила, для нас є героєм, то навіщо ж ця таємниця всиновлення?

Потрібно зважитися на таке, попри пересуди

Таке ставлення до проблеми поширене у сільській місцевості. Але селяни, останніми роками штурмуючи мегаполіси, вносять туди певні традиції. І традиції ті приживаються, пускають коріння.

Як називається син, який росте без батька? Байстрюк. Чули коли-небудь шепіт у спину матері-одиначки? Як вам саме визначення «мати-одиначка»? На ярлик схоже, чи не так? А якщо є чоловік, але немає дітей — отже, «догулялася до жіночої проблеми». А якщо від другого чоловіка немає дітей, а з першим були діти — «чоловік у неї «інвалід». А «ще краще» — «каліка». А якщо всиновили — «справа зовсім кепська».

Але найгірше, коли під прес не дуже розумних людей та їхніх нащадків, у яких культивуються такі погляди на життя, потрапляє всиновлена дитина.

Ось одна із серйозних причин, які змушують жінок відмовлятися від радості материнства та виховання маленької людини, нехай і нерідної. Думка суспільства. Шепіт у спину.

«Та там одне генетичне сміття!»

Це сказала жінка, яка сидить у кабінеті одного міністерства. Жінка, яка мала б піклуватися про дітей. Сказала таке і бридливо поморщилася: «Та там же всі вони хворі…» Ось друга причина, яка зупиняє людей, які хотіли б дати чужій дитині сім’ю. Нині побутує думка, що в дитячих будинках якісь «дивні діти». Здавалося б, логіка в тому є. Загалом діти сиротинців мали нещастя народитися у проблемних сім’ях. Звісно, є винятки (одна «мати» пояснила відмову від дитини… написанням кандидатської дисертації — мовляв, дитина буде заважати, як напишу — заберу), однак їх небагато.

Чимало немовлят віддають молоді дівчата, які забувають у пориві першої пристрасті про контрацепцію. Вогонь миттєво затухає, варто лиш хлюпнути на нього льодяної води у вигляді «неочікуваної» вагітності. Біжать дівчата до лікарів, аби з юних років взяти на душу тяжкий гріх, та лікарі розводять руками — пізно. Ось і народжують вчорашні школярки, аби потім відмовитися від своєї рідної кровинки.

Але частіш за все діти у сиротинцях — від неблагополучних батьків. Отож питання генетики набагато важливіше, ніж може здатися на перший погляд. Проте одна справа, коли йдеться про малюків, які народилися зі страшним діагнозом наркозалежності (хоча і тут все не так безнадійно!), а інша — коли у алкоголіків або наркоманів народжується здорова дитина, яку вони здають у сиротинець.

Що ж вкладається в поняття «здорова дитина»? Якими були здорові діти у 60-ті роки минулого століття? І які діти вважаються здоровими сьогодні? Я вивчав таку статистику. Згідно з нею, здорових дітей в Україні вже давно немає. Не народжуються вони на наших теренах через нашу незадовільну екологію. Загалом діти, які живуть у сиротинцях, мають такі ж показники здоров’я, як і діти, які живуть у сім’ях.

Що ж до генів… Ви знаєте своє генеалогічне древо? Можливо, у вашій сім’ї хтось був злочинцем? Кривавим вбивцею? Ким стали нащадки знаменитих вбивць? Морган, жахливий пірат, подарував Америці банкірів та політиків. Онуки відомих мафіозі займаються живописом, стають архітекторами та поетами. А скільки майбутніх наркоманів народжується у досить благополучних сім’ях? «Яблуко від яблуні» у цьому випадку — міф.

Ми часто бачимо рекламні ролики, які закликають нас брати із сиротинців дітей. Давайте уважно розберемося у своїх почуттях від перегляду цих сюжетів.

Камера «наїжджає» на дитину згори. Вона дивиться в об’єктив знизу-вгору, що створює ефект «печальних очей». Далі — іграшки під рукою, віршики, сумні одкровення на кшталт «я люблю малювати…». Кінець сюжету завжди у чорно-білому. Різкі, тривожні акорди, чорно-біла заставка.

Не знаю, в кого як, але в мене ці короткі сюжети завжди викликають стійке бажання клацнути пультом телевізора. Тяжко на це дивитися. Телевізійний пульт рятує від страшної дійсності.

Як знімають такі ролики росіян? Зйомочна група кілька днів проводить у сиротинці. Діти звикають до операторів. Якщо любиш малювати — малюй. Але не позірно, а по-справжньому. Твори! А ми тебе будемо знімати у цей момент. Якщо любиш футбол — бігай з м’ячем! І у кліпах розчервонілі від біганини футбольним полем діти весело сміються у камеру. Здорово?!

Продивившись такі сюжети, зрозумієш, що в сиротинцях звичайні діти. У них лише є проблема, яку ми з вами можемо легко вирішити. Отож коефіцієнт корисної дії соціальних сюжетів на російському телебаченні не можна зрівняти з коефіцієнтом корисної дії від аналогічних українських сюжетів…

Коли вони дізнаються?

Що трапиться, коли дитина зрозуміє, що її всиновили багато років тому?

А чи відомо вам, що в більшості розвинених країн немає поняття «таємниця усиновлення»? І не треба змінювати місце проживання, не треба відмовлятися від свого кола спілкування, від людей, які можуть «бовкнути зайве». Хтось, можливо, скаже: «Вам легко говорити, адже ви не усиновлювали дитину». Теж правильно.

Якось я зустрівся із Світланою Дяченко, молодою жінкою, головою Наглядової ради Всеукраїнської громадської організації «Суспільство рівних можливостей», яка усиновила трьох (!) дітей. Коли діти підросли, вона розповіла їм, що їх усиновлено. «Деякі діти з’являються з маминого животика, деякі — із садка. Я побачила сон. Там був ти. Я приїхала в садок і знайшла тебе». Вона пояснювала їм причину появи в них мами, яка їх любить і про них дбає. Розповідала м’яко, дохідливо. Як казку. І діти зрозуміли! Нехай тепер хтось «розкриє їм страшну таємницю усиновлення». Та вони розсміються в обличчя такому «доброзичливцю»! У цих дітей імунітет на такі «таємниці». Їх люблять, і вони люблять. Що ще потрібно? Це звичайні діти. Красиві, розумні. «Найфантастичніше — вони вже стають схожими на мене!» — Світлана протягує мені фотознімки. І справді, діти дуже схожі на матір! Понад те, вони схожі між собою. Схожість вражаюча.

То навіщо ж робити таємницю з усиновлення? Навіщо жити роками в напруженні? Коли дитина в 13-14 років дізнається, що вона не є біологічним сином (дочкою), це буде для неї шоком. Вона зрозуміє, що її все життя дурили. До того ж ті, кому вона довіряла більше всього на світі. Як вчинить у цьому віці дитина, роздавлена жахливою звісткою, — невідомо. Задумайтеся над цим.

Існує безліч міфів з приводу усиновлення. Це і «черги на усиновлення» (їх просто немає), і «стоси документів», необхідних для усиновлення («стоси» документів аналогічні тим, що ми збираємо для отримання прав водіїв плюс довідка з місця роботи і виїзд за місцем проживання експерта з оцінювання умов проживання), і палиці в колеса від держустанов, створених для вирішення таких проблем.

Останнє, на жаль, не міф. Просто люди, які прилипли до шкіряних крісел у високих кабінетах, як мені здається, забули про те, навіщо вони там сидять. Отож є такий нонсенс — у країні, де тисячі дітей живуть у сиротинцях, держчиновники поводяться, як продавці залежалої ковбаси в радянських магазинах.

«Нас має бути 50 млн!» Це гасло, взяте на озброєння Україною. Якщо буде впроваджено в життя програму зі збільшення народжуваності, за якою за першу дитину виплачуватимуть 8 000 грн, за другу — 15 000 грн, а за третю — 25 000 грн, то цілком можливо, що нас справді невдовзі стане 50 мільйонів. Але скільки мільйонів у такому разі одразу після народження опиниться в сиротинцях — невідомо. А скільком дітям вже сьогодні ми зможемо подарувати сім’ю? Скільки жінок не можуть з причини здоров’я мати дітей, але мріють наповнити свої будинки сміхом і радістю малюків? Головне — захотіти. Захотіти подарувати дитині нове життя, подарувати собі щастя материнства (батьківства). І наплювати на дурні міфи і забобони, пов’язані з усиновленням, які заважають зробити звичайний, цілком нормальний, абсолютно «негероїчний» крок — усиновити дитину.

Анатолій Шарій,
журнал «My jane»