Об’єднана Європа

У країнах Західної Європи віддавна була поширеною ідея створення «загальноєвропейського ринку». З цією метою у післявоєнні роки утворено низку міжнародних економічних організацій. Їхній досвід показував, що такий проект є економічно вигідним і має значні перспективи. Проте об’єднанню країн Західної Європи перешкоджали політичні амбіції деяких країн, насамперед Великої Британії.

Тенденції до поділу Європи з’явилися у червні 1955 р., коли представники шести країн-учасниць Європейського об’єднання вугілля та сталі зібралися в Мессіні (Італія), щоб вивчити можливості економічного об’єднання та визначити умови його створення. Було запрошено приєднатися Велику Британію, але вона відмовилася, побоюючись далекосяжних обов’язків, які могли б обмежити її привілейоване становище у Співдружності. Як метрополію імперії, як потужну морську державу Англію турбували її відносини не тільки з Європою, а й з іншими регіонами світу.

Свою позицію в цьому питанні правлячі англійські кола пояснювали тим, що Велика Британія є світовою державою, яка має значні інтереси в усьому світі, підтримує тісні зв’язки з країнами Співдружності, а британський фунт стерлінга посідає особливе у світовій торгівлі та міжнародних розрахунках. Тому Англія і не вважала за потрібне обмежувати свої інтереси якимось одним регіоном, хоч би яким важливим він був.

Проте коли проект договору про «Спільний ринок» почав набувати реальних обрисів, особливо після прийняття 1957 року Римських протоколів, Велика Британія забила на сполох. Англійці запропонували створити «зону вільної торгівлі», куди б увійшли всі країни Західної Європи без значного зниження митних тарифів.

У січні 1959 р. переговори між Великою Британією та краї­нами «малої Європи» було припинено. Останні остаточно відкинули всі англійські пропозиції щодо європейської інтеграції, а Велика Британія зробила низку кроків для об’єднання навколо себе країн, що не ввійшли до Спільного ринку, аби продемонструвати життєздатність зони вільної торгівлі та запобігти їх поступовому входженню до Спільного ринку. Проте її зусилля зупинити розширення ЄЕС і організувати широку зону вільної торгівлі зазнали невдачі (у червні 1959 р. Греція та Туреччина подали заявки на асоційоване членство в ЄЕС). У результаті переговорів, що велися на основі англо-шведського проекту, після певних поступок Великої Британії 4 січня 1960 р. було підписано Стокгольмську конвенцію про утворення Європейської Асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), що набула чинності 3 березня 1960 р. ЄАВТ. Крім Великої Британії, до неї входили шість країн: три країни Скандинавського півострова (Швеція, Норвегія, Данія), які вже мали з нею досить тісні стосунки; дві країни (Швейцарія, Австрія), які залишилися практично в повній ізоляції в результаті утворення Європейського економічного співробітництва та Португалія, яка мала традиційні зв’язки з Великою Британією. Що ж до Фінляндії, то вона отримала 27 березня 1961 р. асоційоване членство в ЄАВТ. Ірландія, хоча і не ввійшла до ЄАВТ, однак була по­в’язана з Великою Британією економічним та монетарним союзом. Новоутворена ЄАВТ таким чином являла собою угруповання держав, що були досить розсосе­реджені географічно. Велика Британія домінувала в Асоціації еко­номічно і політично, маючи половину загальної кількості населення на відміну від ЄЕС, країни якого були розташовані компактно і жодна не мала такої економічної переваги, як Англія.

Зміст Стокгольмської конвенції зводився до простого по­ступового скасування внутрішніх митних тарифів на промислові товари, не беручи до уваги сільськогосподарську продукцію та продукти моря, які мали важливе місце в торгівлі країн Скандинавського півострова. Однак деякі поступки в цих галузях Велика Британія зробила на основі дво­сторонніх угод з Данією та Норвегією, які експортували значну частину своєї продукції до Німеччини. ЄАВТ не була достатньо структурована і в інституційному сенсі принципово відрізнялася від ЄЕС. На відміну від Єв­ропейської комісії, яка була повністю незалежною від національних уря­дів, ЄАВТ мала нечисленний секретаріат, розташований в Женеві, який відігравав виключно технічну роль і був підконтрольний національним урядам. Рішення ухвалювалися одностайно Радою Міністрів.

У відносинах між Європейсьиим Економічним Союзом та Європейською Асоціацією вільної торгівлі в першій половині 60х можна виділити кілька етапів, які відображають якісні зміни в розвитку процесів інтеграції.

Перший етап (1960 — 1961 рр.) — створення Європейської Асоціації вільної торгівлі та закріплення економічного розколу Західної Європи на два конкуруючі блоки.

Другий етап (1961 — 1962 рр.) — капітуляція «сімки» в боротьбі з сильнішим конкурентом і спроби Англії та її партнерів колективно ввійти в Спільний ринок.

Третій етап (1963 — 1966 рр.) — перша Брюссельська криза, викликана відмовою де Голля прийняти Велику Британію в ЄЕС. Консолідація сил ЄАВТ поряд з пошуком шліхів зближення двох угруповань. Проте ЄАВТ доволі швидко досягла своєї мети. Попри досить громізд­кий механізм сертифікації, який мав компенсувати відсутність спільних зов­нішніх тарифів, до 1 липня 1967 р. було проведено повну лібералізацію торгі­влі промисловими товарами. Однак більш глобальні завдання, які Велика Британія ставила перед ЄАВТ, не було виконано. Їй так і не вдалося здійснити тиск на країни Спільного ринку, щоб їх залучити до зони вільної торгівлі. І хоча ЄАВТ якоюсь мірою залучила свої країни до антипротекціоністської політики, підготувавши їх до майбутнього членства в ЄЕС, на той час во­на значно ускладнила відносини Великої Британії та країн ЄЕС.

Досить швидко Велика Британія опинилася в ситуації, коли перед нею постало завдання необхідності розглянути можливість інтеграції до ЄЕС, зумовлене цілою низкою економічних та політичних причин.

З березня 1960 р. Співтовариство прискорило процес формування Спільного ринку, перейшовши від регіонального підходу в зовнішньо-торгових відносинах з третіми країнами (ЄЕС-ЄАВТ) до загальних умов ГАТТ, що ставило країни ЄАВТ в однакові умови з іншими промислово роз­виненими країнами. Крім того, застій у торгових відносинах Великої Британії з країнами Співдружності та зростання торгових обсягів з країнами ЄЕС, що перевершували навіть торгівлю з країнами ЄАВТ, реальна загроза переорієнтації американських інвестицій у промисловість країн «малої Єв­ропи», чия економічна експансія на світовий ринок ставала дедалі активнішою порівняно з англійським експортом, постійна загроза дефіциту торгового балансу змушували Велику Британію розглядати можливість вступу до Спільного ринку задля стимулювання своєї промисловості. Поряд з економічними мотивами, важливу роль відігравали і моти­ви політичні. Велика Британія не могла дозволити формування континен­тального блоку держав, в якому вона не брала участі і першим етапом яко­го було франко-німецьке зближення. При цьому дві традиційні опори її по­літики поступово слабшали. Відносини з країнами Співдружності втрачали своє значення в міру розширення останнього за рахунок азійських та аф­риканських країн та зближення «білої Співдружності» із США в питаннях зов­нішньої торгівлі та оборони. Після Суецької кризи 1956 р. значно акти­ві­зував­ся процес деколонізації. Що ж до особливих відносин Великої Британії зі США, то значення їх дедалі зменшувалося, оскільки Вашингтон схилявся до підтримки європейських інтефаційних процесів у ЄЕС. До того ж після візиту прем’єр-міністра Великої Британії Гарольда Макміллана до Москви та безрезультатного завершення зустрічі у верхах у Парижі 16 травня 1961 р. стало зрозумілим, що значення Великої Британії як посеред­ника між Сходом та Заходом у сфері розрядки також зменшилося.

У цій ситуації британські правлячі кола були змушені здійснити переоцінку пріоритетів своєї зовнішньополітичної стратегії. У по­літичних та наукових колах країни визнання факту скорочення ролі Великої Британії у світі знайшло своє відображення в поступовому переході від док­трини «трьох кіл» до концепції «зони зосере­дження». Запропонована прем’єр-міністром Великої Британії В.Черчіллем у жовтні 1948 р. на конференції Консервативної партії концепція «трьох сфер впливу», яка розглядала особливий характер англо-американських відно­син, керівну роль Великої Британії в Співдружності націй та її лідируючі позиції в Західній Європі як три складники англійської політики на світовій аре­ні, вже не відповідала дійсності. На початку 60-х р. достатньо виразно виявилася нездатність Великої Британії зберігати рівновагу між трьома сферами. Це знайшло своє втілення в її поступовій (до кінця 60-х р.) зміні пріоритетів у напрямку активізації політичного співробітництва з країнами ЄЕС. У доповіді Данкена, своєрідному програмному державному документі, підготовленому 1969 р., відверто говорилося про необхідність перегляду зовнішньополітичних пріоритетів задля вирішення завдань першочерго­вого значення. Отримавши в доповіді назву «зони зосередження», ці пріори­тети передусім передбачали захист британських інтересів у країнах Західної Європи та Північної Америки.

Еволюції позиції Великої Британії сприяли і деякі зміни у підходах Франції до ідеї європейської інтеграції, пов’язані з приходом до влади де Голля. На відміну від керівників Четвертої республіки, де Голль виступав проти наднаціонального характеру європейського співробітництва, що знайшло своє відображення в запропонованій 5 вересня 1960 р. концепції «Європи держав». Такий підхід фактично збігався з британською позицією міждер­жавного співробітництва в політичній, економічній та військових сферах. Крім того, малі країни ЄЕС, такі як Голландія, продовжували прихильно стави­тися до участі Великої Британії в європейській інтеграції. В Боннській декла­рації ЄЕС у липні 1961 р. підтверджувалася можливість «вступу до Євро­пейських співтовариств інших європейських держав».

Переорієнтація позиції Великої Британії збіглася з приходом до влади 1959 р. консерваторів на чолі з Г.Макмілланом. Кабінет Макміллана розгор­нув активну внутрішню та зовнішньополітичну роботу, аби домогтися входження Великої Британії до ЄЕС до 1 січня 1963 р., тобто до наступних загальних виборів. В уряді важливі посади в липні 1960 р. обіймали прихильники зближення з ЄЕС, так звані «європеїсти»: Едвард Хіт — уповноважений в європейських справах; Дункан Сендіс — міністр Спів­дружності; Крістофер Соемс — міністр сільського господарства. Під час візи­ту до Вашингтона в квітні 1961 р. Г.Макміллан отримав підтримку президен­та Джона Кеннеді щодо своєї європейської політики. На тлі дедалі незалежнішої політики Франції де Голля Вашингтон розглядав Велику Британію як чинник посилення свого впливу на ЄЕС та гарантію розвитку справжнього євроатлантичного співробітництва. Заручившись підтримкою США, Г.Макміллану вдалося переконати в необхідності такого кроку і країни Співдружності, і країни ЄАВТ. Він пообіцяв останнім на зустрічі Ради Міністрів 27 — 29 червня 1961 р. у Лондоні врахувати їхні інтереси під час переговорів з ЄЕС та домогтися, тією чи іншою мірою, участі всіх країн — членів ЄЕАТ у Спільному ринку.

31 липня 1961 р. у Палаті громад Г.Макміллан уперше офіційно оголо­сив про рішення уряду розпочати переговори з країнами «малої Європи» про вступ Великої Британії до Європейських співтовариств, згідно зі ст. 237 Римських угод. Пообіцявши зберегти за Великою Британією її специфічні інтереси в сільському господарстві та у відносинах з країнами Співдружно­сті та ЄАВТ, уряду Г.Макміллана вдалося домогтися ухвали своєї пропози­ції, попри опозицію правого крила Консервативної партії та лейбо­ристів, які надавали перевагу посиленню Співдружності націй замість входження до ЄЕС та трансформування її зсередини. Офіцій­но заявка на вступ Великої Британії до ЄЕС оформлено 9 серпня 1961 р. Аналогічну заяву зроблено щодо ЄОВС та Євроатому 28 люто­го 1962 р. Проте надії на швидкий вступ були марними і цього разу.