Як чесно поділити власність колишнього СРСР

Протягом тривалого часу Україна разом з іншими республіками колишнього Союзу наживала добро і всередині країни, і за його межами. Досі достовірно невідомо, скільки було побудовано за кордоном об’єктів — дипломатичних, торговельно-культурних (Росія не надає такого списку). Відомо лише, що це сотні одиниць і оціночна вартість їх становить мільярди доларів.

 Після розвалу Союзу Росія зуміла дотиснути своїх сусідів «по великій комунальній квартирі» і переписати всі борги і закордонну власність на себе — так званий договір «про нульовий варіант». На умови Білокам’яної не пішла тільки Україна і Грузія. І торг, що почався, між Києвом і Москвою 15 років тому, триває й досі. І коли завершиться — невідомо, оскільки Росія зайняла вкрай недоброзичливу позицію щодо України і відмовляється розглядати питання «вершків і корінців» закордонного майна з Україною правовими методами.

Час від часу між Києвом і Москвою спалахує «дипломатичне протистояння» з приводу закордонного майна, на частину якого на законних підставах може претендувати і наша держава. Ще 2003 року Верховна Рада України заявила про доцільність врегулювання питання заощаджень українців в Ощад­банку СРСР. Вітчизняні депутати бажали б повернути нашим співвітчизникам 125 млрд грн (приблизно $23 млрд). Годі було чекати, що Росія проявить доброту до нас і віддасть «шматочок» закордонної власності і заощадження наших громадян. Якщо ж Україні вдасться хоч щось «вирвати», точніше повернути, то це був би великий прогрес — так вважають деякі російські парламентарії. Але Дума не робить жодних кроків, щоб нормалізувати відносини зі своїм південним сусідом, навпаки — Білокам’яна прагне вирішити цю проблему без участі Києва. Нагадаємо. Влітку 2006 року Москва заявила про свою готовність погасити перед міжнарод­ними (до того ж без згоди України) кредиторами борг України в $13,3 млрд, хоча про цю ведмежу послугу наша країна не просила. Мета нашої північної сусідки зрозуміла — зробити себе єдиним правонаступником всієї радянської власності за кордоном після погашення величезного зовнішнього боргу. За останніми даними, Росії залишилося погасити небагато (нагадаємо, що Паризький клуб кредиторів скосив борг колишнього Союзу на 20%), чим допоміг Кремлю швидше розрахуватися із західними країнами.

Довгограюча платівка

Проблема нульового розділу активів і пасивів та значного «закордонного господарства» колишнього Союзу «висить у повітрі» з 4 грудня 1991 року. Нині питання про ратифікацію «нульового варіанта» від 1994 року вже не стоїть на порядку денному ні в Києві, ні в Москві. Схоже, документ відправили з мовчазної обопільної згоди в архів. Білокам’яна навіть «кепкувала» з цього приводу в 1991 — 1998 роках: мовляв, чим же мала намір Україна сплачувати зовнішні борги колишнього Союзу? Доки суть та справа, то Москва прагне у будь-який спосіб переписати на себе радянське майно, що знаходиться за кордоном. Наприклад, кілька років тому Росія мала намір перереєструвати закордонну власність колишнього Союзу у Великій Британії в суді. Києву вдалося загальмувати цей процес, надавши британській Феміді докази того, що Москва порушила обіцянки, забувши положення Дагомиської і Ялтинської угод про передачу Україні частини об’єктів за кордоном. До речі, Білокам’яна вдалася до таких юридичних штучок не тільки у Великій Британії, а й в інших країнах Старого Світу, до речі, в Данії, Австрії, але відповідні суди тих країн розсудили по-іншому. Так, 2005 року Верховний суд Австрії відмовив у задоволенні клопотання російської сторони про перегляд рішення Земельного суду Відня від 16.03.2004 р. і перереєстрації на Росію комплексу посольства колишнього Союзу і резиденції посла. А в Угорщині Москва 2001 року ініціювала судовий процес (він триває й донині) про належність їй Головного агентства Українського Дунайського пароплавства в Будапешті (логічно було б Росії без усяких судових спорів передати своїй сусідці цей об’єкт, оскільки Дунайське пароплавство територіально знаходиться в Україні, а не в Росії, однак таки російська сторона продовжує боротьбу за цей об’єкт), хоча суд Будапешта все ж таки визнав право за Україною володіти цією будівлею, про що було зроблено відповідний запис у реєстрі Земельного кодексу. Скажемо відверто, Україні доводиться воювати в багатьох країнах по спірних об’єктах, але Росія не здається. Останнім часом вона вирішила пом’якшити свою позицію, запропонувавши орендувати нам будови під українські потреби, а це щорічно коштуватиме Києву великих грошей. Отож дипломати двох країн наразі не вирішили цю проблему. Москві вигідніше, щоб вона була у замороженому стані: можливо, Київ з часом або під вагою економічних проблем забуде про свої претензії.

Історія проблеми

Проблема врегулювання зовнішньої заборгованості і поділу зовнішніх активів і пасивів колишнього Союзу між Україною і Росією стала притчею. Одинадцять років тому вона мало не стала приводом для дипломатичного протистояння двох держав, оскільки Україна хотіла тоді отримати частину посольського комплексу неіснуючого Союзу в Римі. Проблему швидко вирішила італійська влада, яка заявили, що не допустить поділу між Москвою і Києвом вілли «Абамалек» — історичної і культурної цінності, вартістю в $20 млн. Як відомо, частку зовнішніх активів і пасивів України, виходячи з обсягів ВВП України в загальносоюзному казані, було визначено в 16,37%. Передбачувані фінансові активи колишнього Союзу (це в основному заборгованість країн третього світу) становили приблизно $61,9 млрд. Це означає, що Україна могла б претендувати на $12,1 млрд. Москва з 1991 року створює штучні проблеми з поділу золота та інших дорогоцінних металів. До речі, 2000 року просочилася інформація про те, що Кремль не вимагає від західних держав повернути йому 3 600 тонн золота на суму $100 млрд, яке з різних причин опинилося по той бік радянської межі (зате Росія брала під високі відсотки міжнародні транші в МВФ). А збільшити наш золотий запас нам не завадило б.

Що ж до зовнішніх боргів колишнього Союзу, то вони за величиною приблизно такі ж, як і зовнішні активи. Отже, заборгованість України перед іншими державами становила б приблизно $13,3 млрд. У середині 90-х років минулого століття фінансово ослаблений Київ навряд чи зміг би розрахуватися із зовнішніми кредиторами. Мати тоді «корінці» означало б зіткнутися з міжнародними фінансовими акулами, які зажадали б від України повернення боргів. На початку ХХІ століття економічна ситуація змінилася до кращого і наша держава цілком могла б узяти на себе зобов’язання з обслуговування зовнішніх боргів колишнього Союзу. Можливо, частину заборгованості вдалося б списати або реструктуризувати, як Росії. Зате перед нами відкривалася б перспектива отримати частину зарубіжного майна, вартість якого навмисне приховувала наша північна сусідка, і примусити Росію визнати за нами право на свою частку в 16 — 37%. Білокам’яну можна зрозуміти — ділитися зі своїми партнерами по СНД якось не хочеться, жаба душить. До речі, Україна не претендує на ту частину закордонного майна, яка належала Росії до 1917 року. Наприклад, в Ізраїлі ( Єрусалим), Греції (Афон), Франції та Італії, до того ж на пристойну суму — більш як $3 млрд.

Обіцянки Москви

Не чекаючи можливих викриттів з приводу вартості майна за кордоном, Москва вирішила навести лад у цій сфері, тож 2000 року видала президентський указ «Про заходи з поліпшення використання розташованого за межами РФ федерального нерухомого майна», відповідно до якого при Управлінні справами поділу держави було створено унітарне підприємство з управління закордонною власністю (за даними, що надійшли з Москви, роботу Управління практично згорнули).

До речі, в документі немає чіткого визначення: чи може бути застосоване поняття «власність за межами РФ» до країн — членів СНД, чи то положення документа стосується тільки майна в далекому зарубіжжі. Російські аналітики стверджують, що указ Путіна не узгоджується з міжнародним законодавством, зокрема з Європейською конвенцією 1972 року про державний імунітет нерухомості, та і з російським, оскільки Дума з 1994 року тримає країну в підвішеному стані, не приймаючи закон про захист і управління федеральної закордонною власністю.

Цікаво, що, за даними Міністерства майна Росії, вартість закордонного майна становить дрібницю — не більш як $3 млрд, хоча самі ж російські експерти стверджують, що реальна вартість може бути у кілька разів більшою, але наразі її важко визначити в доларовому еквіваленті. Доречно зауважити, що жодне з міністерств і відомств (передусім Мін’юст Росії), яким було доручено здійснити інвентаризацію нерухомості за кордоном, не спромоглося підготувати відповідний реєстр. Як потім виявилося, ніхто з них навіть не збирався виконувати розпорядження московського Білого дому. Плутанина в коридорах кремлівської влади, некомпетентність, а більшою мірою небажання, московських чиновників управляти закордонною власністю призвело до того, що чималу її частину швидко розтягли колишні зовнішньоторговельні об’єднання на кшталт «Общемашэкспорт», «Разноимпорт», «Технострой­экспорт» та інші, які під час акціонування привласнили собі і закордонне майно. Розрахунки ж відомої юридичної компанії «Рinkerton» не залишають каменя на камені, м’яко кажучи, смішні дані, що їх надали росіяни. Англійці стверджують, що вся власність за межами Росії оцінюється в нечувану суму — в $400 млрд (для порівняння: ВВП Росії 2005 року становив лише $700 млрд за ППС (паритет купівельної спроможності), з яких $300 млрд припадає тільки на нерухомість (наголосимо, що доходи від експлуатації кілька років тому становили всього $11 млн). До речі, недбайливим використанням власності колишнього Союзу вирішили скористатися закордонні акули капіталізму, запропонувавши Москві реалізувати її за помірною ціною, на що Кремль відповів твердою відмовою: «Народне, тобто колишнє радянське, добро не продається».

Спустити проблему на гальмах

Про претензії України і Росії в Білокам’яній вважають за краще згадувати нечасто. Навіть про 16 — 20 закордонних об’єктів нерухомості (з кількох сотень), запропонованих Україні кілька років тому (документи на їх передачу досі не оформлено). Хоча, за даними російських експертів, багато об’єктів за кордоном використовується неефективно: одну частину здано «наліво» (і Москва практично нічого не отримує за їх оренду), а другу частину, головним чином, далеко від гострозорих очей Кремля — в Африці і Латинській Америці, кинуто напризволяще. За деякими даними, ось таке нічийне добро нібито і мала намір Росія віддати Україні.

Якщо виходити з нашої частки в зовнішніх пасивах і активах колишнього Союзу (16,37%), то північній сусідці слід «відписати» Україні закордонної власності на суму більш як $65 млрд. І за це варто поборотися. Ця частка закордонного майна не буде зайвою в нашому господарстві. Але головне питання — це як примусити Росію надати точні дані з інвентаризації закордонного майна колишнього Союзу. За російськими розрахунками, це 20 найдорожчих закордонних об’єктів колишнього Союзу у Франції (Париж), Фінляндії (Гельсінкі), США (Вашингтон і Нью-Йорк), Великій Британії (Лондон), Японії (Осака), Болгарії (Софія), Румунії (Бухарест), Сирії (Дамаск), Чехії (Прага), Єгипті (Каїр), Домініканській Республіці, які тільки за балансовою вар­тістю «тягнуть» на більш як 200 тис. інвалютних рублів, до того ж велика частина цих будов являють собою архітектурну цінність, тож їхня продажна ціна на ринку нерухомості згаданих вище країн дуже висока.

Насамкінець хотілося б наголосити, що МЗС і Міністерство фінансів України продовжують битву з Москвою за право володіння закордонним майном, але не так старанно, як три роки тому. Президент В.Ющенко залишив це питання на пізніше, після рішення головного — газового.

Р.S. Нині в 80 країнах працюють 122 диплома-тич-ні і консульські установи України. Створена за останні 15 років інфраструктура закордонних представництв налічує 153 об’єкти, з яких 50 — власність нашої держави, а інші використовуються на правах оренди. Переважну більшість з придбаних у власність будинків становлять службові приміщення посольств. За свідченням керівництва МЗС України, придбання кожного такого об’єкта в Парижі, Будапешті або Вашингтоні — це значні вкладення в іноземній валюті для розширення дипломатичної інфраструктури країни за кордоном. Україна має намір придбати приміщення Посольства України в Румунії. Разом з купівлею нерухомості під дипломатичного представництва Україна провадить будівництво своїх місій, зокрема посольського комплексу в Грузії і житлового будинку в Москві. Наголосимо: щорічно наша країна витрачає на оренду службових і житлових приміщень для дипломатів за кордоном $21-24 млн.