Знову про підробні дипломи

Пропонуємо читачеві третю, заключну, частину епопеї під назвою «Фальшиводипломники». У попередніх двох її частинах ми розповіли, виходячи з власної інформації та аналізу чинного законодавства, про головних дійових осіб схеми, що називається «виробництво документів про освіту». У заключній розповімо про найважливіший її інструмент — інформаційно-виробничу система «ОСВІТА».

21 листопада 1997 року між Методично-видавничим Центром Міністерства освіти і науки та «Асоціацією «Україно» було підписано Угоду «Про розробку автоматизованої системи з обліку та виготовлення документів». Цим документом було створено автоматизовану систему «Диплом», яка з часом стала базою для ІВС «ОСВІТА».

3 серпня 2000 року Мі­ні­стерство освіти і науки видало Наказ «Про проведення експерименту зі створення та впровадження системи «ОСВІТА». У ньому, зокрема, серед відповідальних за формування ІВС було названо і Державне підприємство Державний центр прикладних інформаційних технологій та ЗАТ НІЇ ПІТ.

Тоді ж, 3 серпня 2000 року, Наказом Міністерства освіти і науки було затверджено «Положення про порядок доступу до бази даних інформаційно-виробничої системи «ОСВІТА». Згідно з ним, створення та обслуговування інформаційних ресурсів системи здійснює ЗАТ НІЇ ПІТ. Хоча, відповідно до Наказу, відповідальним за функціонування ІВС є Департамент економіки та соціального розвитку.

10 грудня 2003 року приймається Наказ «Про затвердження Положення про ІВС «ОСВІТА» та Порядку замовлення, видачі та обліку документів про освіту державного зразка». Який, зокрема, покладає обов’язок забезпечення функціонування ІВС «ОСВІТА» на Державне підприємство Державний центр прикладних інформаційних технологій.

Це свого роду історія виникнення ІВС «ОСВІТА». Тепер що стосується її змісту.

Згідно з ПОЛОЖЕННЯМ про інформаційно-виробничу систему інформаційного та документального забезпечення установ та громадян України в галузі освіти (ІВС «ОСВІТА») від 10.12.2003, «Інформаційно-виробнича система «ОСВІТА» — це комплекс адміністративних, програмних та апаратних засобів, які на основі сучасних інформаційних технологій забезпечують створення єдиного інтегрованого інформаційного середовища України у галузі освіти. ІВС «ОСВІТА» дає змогу створити єдину інформаційну інфраструктуру щодо обробки даних про ос­віту, забезпечити їхню достовірність та цілісність, створити надійні механізми захисту інформації та обмеження доступу до неї». Словом, система — це свого роду довідник, де зібрано інформацію про навчальні заклади, рівні їхньої акредитації, перелік спеціальностей, кваліфікацій, кількість студентів та їхні персональні дані.

Згідно з «Положенням про порядок доступу до бази даних інформаційно-виробничої системи «ОСВІТА», існує сім рівнів доступу до бази. Найширший — перший. Він надає доступ до даних про освітні документи; статистичних даних про школярів та студентів (статистика — і регіональна теж — кількості студентів, зокрема іноземних); особисті дані про школярів та студентів (зокрема отримання даних про студентів-іноземців) тощо. Цим рівнем доступу володіє лише Міністерство освіти і науки України. Другий рівень від­різняється відсутністю доступу до даних про студентів-іноземців. Доступ до цих даних має Міністерство оборони та Міністерство внутрішніх справ.

Знайомлячись з переліком користувачів ІВС «ОСВІТА», постає питання: чому до конфіденційної інформації, якою є, особисті дані студентів, зокрема іноземців, та школярів, не має доступу Служба безпеки України? Адже захист конфіденційної інформації — одне із завдань цієї структури.

Як вже зазначалося, першим рівнем доступу до даних, які містяться в ІВС «ОСВІТА», володіє Міністерство освіти і науки України. Але, згідно з «Положенням про інформаційно-виробничу систему інформаційного та документального забезпечення установ та громадян України в галузі освіти», обробкою вторинних інформаційних ресурсів (тобто занесення даних до спе­ціальних програм) займається ЗАТ НІЇ ПІТ. Таким чином, вся конфіденційна інформація так чи інакше проходить через цю комерційну структуру, хоча офіційно сервер знаходиться у МОН. Володіння ЗАТ НІЇ ПІТ всією базою про студентів та навчальні заклади стає причиною відсутності систематичного державного контролю за якістю інформації, що подають навчальні заклади та її відповідності інформації, що міститься у готових дипломах. Це, своєю чергою, сприяє появі фальшивих дипломів. Адже той чи інший ВНЗ може перерахувати особисто пану Прокоф’єву певну суму за внесення до списків студентів осіб, які там ніколи і не навчалися. Ось вам і схема появи фальшивих дипломів.

Крім того, порушується чинна Конституція України та Закон «Про інформацію». Зокрема, у статті 32 головного документа України зазначено: «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

Своєю чергою, стаття 23 Закону «Про інформацію» розкриває зміст поняття «інформація про особу» — «це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу». І далі — «Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. Забороняється збирання відомостей про особу без її поперед­ньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї. Інформація про особу охороняється Законом».

Крім того, «Громадяни мають право: знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються» (ст.31 Закону України «Про інформацію»).

А позаяк у ІВС «ОСВІТА» міститься інформація про іноземних студентів, то володіння цими даними комерційною структурою порушує ще й міжнародні домовленості.

Свого часу Верховна Рада запровадила штрафи за несанкціонований доступ до інформації, що належить до конфіденційної та є власністю держави. Крім того, було розширено повноваження Служби безпеки з охорони державної таємниці, згідно з якими їй було надано право складати адміністративні протоколи про осіб, які порушують режим збереження та використання конфіденційної інформації. Наскільки нам відомо, жодного працівника МОН або ЗАТ НІЇ ПІТ не було покарано за грубі порушення чинного законодавства у сфері захисту конфіденційної інформації.

МОН, порушуючи чинне законодавство та сприяючи збільшенню кількос­ті фальшивих дипломів, водночас і надалі переслідує деякі приватні навчальні заклади. Мініс­терст­во звинувачує їх у перевищені ліцензійних обсягів і, як наслідок, відмовляє у видачі дипломів. Як приклад, наведемо ситуацію навколо МАУП

Ось вже близько року Міжрегіональна Академія управління персоналом має судову тяганину з Міністерством освіти і науки за видачу 4 655 студен­там, які закінчили Академію, документів про освіту. Нарешті справа зрушилася з мертвої точки.

18 квітня 2007 року Господарський суд Києва продовжив слухання за позовом Міжрегіональної Академії управління персоналом до Міністерства освіти і науки про зобов’язання міністерству видати 4 655 дипломів. Як ми вже неодноразово повідомляли, відомство протягом багатьох місяців уникало розгляду цієї справи, безпідставно не направляючи свого представника або мотивуючи його відсутність якимись поважними причинами. Нарешті 18 квітня Господарський суд зміг розпочати розгляд справи по суті.

Міністерство освіти і науки у суді представляв І.Сидоров. За нашою інформацією, він є людиною Василя Тація, ректора Харківської юридичної академії. Чомусь він дуже зацікавлений у тому, щоб Академія не виграла суд проти МОН. Можливо, причиною тому є конкуренція, а можливо, приятельство пана Тація з міністром Ніколаєнком, що й спонукали його виступити на стороні МОН. Що зовсім не личить йому як ректорові державного навчального закладу юридичного профілю та Президентові Академії правових наук України. Враховуючи це, Василю Тацію слід щонайменше зайняти нейтральну позицію у спорі між недержавним вищим навчальним закладом та Міністерством освіти.

Уже неодноразово повідомлялося, що вимоги МАУП є законними, набір студентів здійснювався відповідно до чинного законодавства. Заяви міністерства про нібито перевищення Академією лі­цен­зійного обсягу не мають жодного нормативного підтвердження.

За нашою думкою, якби Міністерство освіти і науки очолювала менш заангажована особа, позитивне рішення уже було б прийнято. Адже є рішення державних екзаменаційних комісій (голови яких призначені міністерством), згідно з якими всі 4 655 студентів навчалися у МАУП та належним чином здали випускні іспити.

Під час судового засідання представник Міністерства освіти поставив цілу низку безглуздих з погляду юриспруденції та здорового глузду запитань. Наприклад, Сидоров запропонував долучити до справи 4 655 студентів, які не отримали дипломи, для підтвердження факту їхнього вступу, навчання та закінчення Академії. Представники МАУП на це відреагували цілком законно — було поставлено питання про відмову в задоволенні клопотання, студенти або випускники не є сторонами господарського судочинства, адже замовлення та видачу дипломів здійснює Академія. Ця вимога представника МОН свідчить про бажання затягти розгляд справи.

Наступне клопотання — долучення до справи як третьої особи на боці Міністерства освіти і науки Державного підприємства Державний центр прикладних інформаційних технологій, якому безпосередньо направляють підтвердження про закінчення студентом навчального закладу, на підставі яких, своєю чергою, і видаються дипломи. МАУП проти цього не заперечувала. Але представник МОН намагався виключити міністерство як відповідача у справі, аргументуючи тим, що воно не є безпосереднім виконавцем робіт з виробництва дипломів. Суд відмовив у задоволенні і цього клопотання на підставі зауваження представників Академії. Відповідно до виданого самим же міністерством наказу, саме воно відповідальне за оформлення та видачу документів про освіту через уповноважений ним орган, тобто — Державне підприємство Державний центр прикладних технологій, яке підпорядковується Міністерству освіти і науки України. Таким чином, воно не може бути сторонньою структурою. В обгрунтуванні представників Академії було поставлено питання так — якщо Міністерство освіти і науки не має стосунку до видачі документів про освіту, то на яких підставах Державна акредитаційна комісія відмовила МАУП у видачі 4 655 дипломів, а МОН ви­дло відповідний наказ? На це представник міністерства відповів, що у територіальних представництв МАУП немає сертифікатів про акредитацію. Але ця інформація не відповідає дійсності. Ми не знаємо, чи то представник МОН свідомо вводив суд в оману, чи то просто він не володів достатньою мірою знання проблеми.

Крім того, Ігор Сидоров надав довідку ДП ДЦ ПІТ про те, що МАУП нібито не замовляв 4 655 дипломів. У відповідь представники Академії надали документальне підтвердження про те, що замовлення у відповідній формі було направлено і до Державного центру, і до Міністерства освіти і науки. З цього можна зробити висновок про те, що і міністерство, і Станіслав Ніколаєнко особисто, виходячи з особистих причин чи під тиском сторонніх структур, не хочуть виконувати своїх безпосередніх функцій.

Окрім ведення судового спору у Вищому господарському суді, МАУП направила листи Кабінету Міністрів України, в яких викладено стан справ не лише щодо невиданих раніше дипломів, а й щодо поточної видачі документів про освіту.

Нині суд закінчив приймати документи. Наступний етап засідання відбудеться найближчим часом. Непослідовна і необгрунтована позиція представника МОН вкотре засвідчує незаконність дій МОН і обгрунтованість вимог Академії та її випускників.