Глас вопіющего в пустелі

Революційна нетерплячка

Після проголошення незалежності України практично не припиняється лихоманка безперервних системно не узгоджених «першочергових невідкладних заходів», що здійснюються в режимі «кавалерійської атаки» тепер уже не «на», а «за» капітал, — ленінської «революційної нетерплячки», за пролетарським гімном: «весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем…».

Ось лише деякі з «етапів великого шляху» чергового в українській історії «великого перелому», точніше чергової Руїни: ваучерна приватизація, зовнішньоекономічна лібералізація, ядерна демілітаризація, небачена в світі політреформізація. На черзі форсована «прихватизація» останнього стратегічного ресурсу країни — землі.

За перших спроб невдоволення   вкотре ошуканих людей кожним наступним «шоком без терапії» черговий «наш рульовий», тепер уже сучасна партія влади, діє все під тими ж сталінськими гаслами на кшталт: «нам нагорі видніше», «ми тут порадилися і вирішили», і починає розводитися — мовляв, народ ще не позбувся «совкового» мислення, сам не розуміє свого щастя і його потрібно «залізною рукою» затягти у «світле майбутнє». 

Така стара як світ стратегія антиреформ на практиці дає змогу в процесі здійснення диктатури зовсім не пролетаріату, і навіть не буржуазії, а саме люмпенпролетаріату, маргіналів, справжнє місце яких на маргінесі суспільного життя, вбити навіть не двох, а одразу кілька зайців. Зокрема, не дати оговтатися тим політичним силам, які намагаються обстоювати загальнонаціональні інтереси і хоч якось завадити кампанії загарбницької окупації власної країни.

Крім того, гранична авральність необхідна, щоб переконати громадян, що «стара система все одно не працює, тому жодної альтернативи реформам не може бути», і, досягаючи тим самим психологічного ефекту «незворотності ситуації», породити відчуття безпомічності і безнадії, змусити ошуканих змиритися, зламати їхню волю.

Нарешті, дія за принципом «спочатку відрізати, а потім подивитися, що саме» дає можливість, створивши враження вимушеної терміновості («іншого виходу не було»), до певної міри виправдати   цілковитий провал кожної наступної авантюри нагальністю і невідкладністю тих чи інших дій, щоб потім, вкотре розвівши руками, скаржитися: «Хотіли, як краще, а вийшло як завжди».

На цьому завершальному етапі чергової фази первинного накопичення кримінального капіталу здійснюється масована ідеологічна «операція прикриття», спрямована на відволікання уваги ошуканих людей від масштабів чергової соціальної економічної катастрофи, пропонуючи їй хибні шляхи поліпшення ситуації.

Наприклад, замість нарешті принципово змінити нинішню модель приватизації, спрямувавши її не на розпродаж похапцем залишків загальнонаціонального багатства, а на залучення інвестицій для реконструкції економіки і створення інноваційного фонду, одночасно заборонивши його використання для залатування дірок у бюджеті, нас переконують у можливості більш справедливого продажу того чи іншого стратегічного об’єкта і навіть влаштовують зразково-показовий процес повторного перепродажу тієї ж Криворіжсталі, з яким першою привітала нових іноземних власників та сама Тимошенко, яка обіцяла повернути до державної власності 30 тис. незаконно приватизованих об’єктів, акцентуючи увагу на фантастичності вирученої суми — більш як 20 млрд грн (велика частина яких, до речі, за свідченнями самих депутатів, так і не потрапила до бюджету). Ющенко, до речі, «заспокоїв» український народ, заявивши, що жодної реприватизації не буде. Насправді ж, аби створити ефективно працюючу, докорінно модернізовану й реструктуровану наукомістку економіку з мільйонами додаткових робочих місць, враховуючи загальну зношеність всієї інфраструктури народно-господарського комплексу, потрібні сотні мільярдів доларів, а не грвень, які можна залучити лише за умови збереження на етапі проведення реформи не просто державного, а загальнонаціонального контролю над економікою.

Або як зрозуміти заклики нашого Президента, який все ще залишається гарантом не тільки Конституції, а й Верховним головнокомандувачем Збройними Силами, розпочати якнайшвидший розпродаж землі, необхідність якого він обгрунтовує не тим, що завдяки цьому будуть отримані вкрай необхідні для справжньої реконструкції економіки сотні мільярдів доларів, а тим, що, мовляв, землю все одно розкрадають, незважаючи на заборону приватизації?!

Іншим типовим прикладом є відволікання уваги електорату від безпосередньої відповідальності нинішньої опозиції і персонально її лідерів Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко за відверте потурання впровадженню так званої політреформи, яку на певному етапі вони активно підтримали. Достатньо згадати підписані Ющенком з червоно-біло-блакитною коаліцією відповідні угоди — гарантію не скасовувати продавлені зміни Конституції і   «Універсал» як «дорожної карти» маршруту в нікуди.

 А заяви Тимошенко у повній одностайності з Морозом про те, що інститут президентства в Україні себе не виправдав? А недавня підтримка фракцією БЮТ Закону «Про Кабінет Міністрів України», який вкотре змінює форму політичного правління в країні, фактично незаконно   корегуючи в режи­мі ухвалення звичайного закону Закон Основний?

Те саме стосується і майже одностайного голосування фракції «Нашої України» за ті конституційні зміни, проти яких вони зараз начебто провадять відчайдушну боротьбу, пояснюючи свою попередню позицію бажанням здійснити черговий експеримент над українським народом, тобто подивитися, чи раптом неконституційні поправки до Конституції будуть ефективними (за своїми потенційними наслідками ця «проба пера» нагадує «плановий експеримент» операторів четвертого енергоблоку ЧАЕС).

Зараз же, відволікаючи увагу громадян від всіх згаданих вище фактів, «гарант Конституції»   і члени його команди пропонують, начебто задля підсилення відповідальності «слуг народу», скасувати на рівні місцевої і Верховної Ради депутатський імунітет. Насправді ж ліквідацію депутатського недоторканності пропонував ще Кучма, навіть включав пункт про її зняття до одного з питань так званого референдуму, «організованого» 1999 року. Але, нагадаю, сам Президент за абсолютно декоративною процедурою імпічменту користується практично повною недоторканністю, хоча його повноваження зараз суттєво зменшилися й за духом і буквою європейської демократії механізм притягнення глави держави до політичної відповідальності також мав би спроститися.

Насправді головна мета депутатського імунітету, — захистити беззахисних, тих небагатьох справді народних обранців, які не мають фінансових і кримінально-силових ресурсів, що дають змогу за будь-яких обставин залишатися недоторканними для правосуддя.

Насправді ж проблема політичної безвідповідальності влади, що так хвилює громадян, далеко не вирішується позбавленням окремого депутата недоторканності; навіть з метою його подальшого притягнення до кримінальної відповідальності. В ідеалі такі депутати просто не повинні потрапляти до органів верховної влади, для цього теоретично існує достатньо механізмів, які сьогодні у нас просто не працюють. Зокрема, надзвичайно важливим способом запобігання криміналізацїї законодавчого органу є виборча система, що застосовується під час виборів до законодавчого органу.

На жаль, ту напіванонімну пропорційну систему виборів, за якої більшість кандидатів від партій були «котом у мішку», активно підтримали і нинішні опозиційні партії «Наша Україна» і БЮТ, які ще 2003 року укладали щодо підтримки пропорційної системи виборів угоду з соціалістами і комуністами; тими ж нашими начебто «лівими», які зараз бідкаються про засилля олігархів, які якраз і проскочили до законодавчого органу в закритій частині списків.

Прямим наслідком прийняття цієї системи є те, що і з «Нашої України», і з «БЮТ» також пройшли практично всі псевдонаціоналістичні, мало не пожиттєві «слуги народу» і все ті ж правофлангові кримінального накопичення капіталу, які у політичну рулетку зробили ставку на ці політичні сили, а тепер багато хто з цих «депутанів» під своєрідно переосмисленим українським гаслом «свій до свого по своє» вчиняє масовий відплив до ще недавно протилежного політичного берега. (Звідсіля і прагнення будь-що запровадити імперативний мандат, який на конституційному рівні заборонено всіма демократичними європейськими країнами як форму тіньового кланового тиску на депутата, покликаного відстоювати загальнонаціональні інтереси.) 

Здавалося б, якщо ми вже перейшли до так званої парламентсько-президентської республіки, то однією з головних прерогатив нинішнього «арбітра» має бути право розпуску неефективно діючої або такої, що не відповідає електоральному вибору, Верховної Ради (в наших ЗМІ вже неодноразово проголошувалося, що нинішня «коаліційна більшість» насправді представляє меншість тих, хто голосував за ідеали Майдану). Але, знову ж таки, Президент, який сам дозволив обкарнати свої повноваження згодою на псевдореформу, зараз практично позбавлений дієвого конституційного інструмента розпуску Верховної Ради, що якраз і зробило б її максимально політично безвідповідальною перед народом. Тому всі заклики негайного переобрання Верховної Ради без з’ясування фатальних помилок, що їх зробили помаранчеві лідери, як і чіткої стратегії їхніх подальших дій — це шлях у нікуди.

Між молотом Сходу і ковадлом Заходу

Класичним прикладом антиреформаторства з усіма згаданими вище складниками, є недавня кампанія з продавлювання невідкладного вступу України до НАТО. Очевидно, цього разу вона була пов’язана з появою офіційної інформації про плани розміщення у недалекому майбутньому в Чехії і Польщі американської системи протиракетної оборони, на що тут вкрай жорстко відреагувала Росія. 

 Одночасно ми почули від самого Президента України і його речників, що встановлення американських ПРО біля кордону з Україною не становить жодної загрози, а вступ до НАТО є вкрай нагальним і першочерговим завданням і цілковито відповідає не тільки завданню зміцнення обороноздатності нашої країни, а й економічним інтересам більшості її громадян, оскільки передбачає обов’язкове створення нових робочих місць і залучення нових додаткових інвестицій в нашу вкрай знесилену і гранично розбалансовану економіку.

Знову пролунали у повному сенсі розмінні фрази про те, що «всі прагнуть до НАТО і ще ніхто не попросився назад», а тому, мовляв, немає жодної потреби у проведенні всеукраїнського референдуму для остаточного вирішення цього питання.

 Щоправда, як завжди, громадяни України не почули нічого конкретного щодо термінів, обсягів і умов пільгового західного кредитування української економіки у разі нашого входження до НАТО. Хоча, здавалося б, така інформація є дуже виграшним козирем, яким за цієї ситуації використання цієї теми як розмінної карти у політичній грі між конфліктуючими політичними силами в країні допомогла б Віктору Ющенку, який ризикує стати своєрідним королем Ліром української політики, нарешті підняти свій рейтинг   глави держави.

Вельми показово й те, що різноманітні західні радники з військових питань, які обіцяють приїхати до України, аби пояснити нам, що встановлення систем протиракетного захисту не загрожує ані Україні, ані Росії, а має на меті перехоплення якихось вельми міфічних, захоплених терористами або випущених з території близькосхідних країн, що належать до так званої осі зла, не зробили цього до офіційного оголошення про свої плани розміщення біля наших кордонів ПРО.    

Що ж до ще одного аргументу про те, що пріоритетний вступ до НАТО також прискорить наше входження до ЄС, то стає дедалі очевиднішим, що нинішній статус Євросоюзу дуже далекий від декларованого. У галузі економіки, нагадаю: його головною метою було проголошено створення не просто «спільного», «єдиного», а саме однорідного, уніфікованого економічного простору, що насправді є дуже складним, тривалим і фінансово витратним процесом, тому «за визначенням» не може відбуватися такими воістину більшовицькими темпами «великих стрибків», якими зараз розширюється ЄС.

А це, своє чергою, може означати лише одне: подібно до сучасного світового економічного простору, поділеного, згідно з концепцією американського вченого Емануеля Валлерстайна, на світосиcтемне ядро і приречену животіти периферію, сам Старий Світ (у якому, до речі, стрімко наростають економічні й демографічні проблеми, а також спостерігається глибока світоглядна криза) вже знову розділився на власне євросистемне ядро і покликану його ресурсно — зокрема й демографічно -обслуговувати східноєвропейську провінцію, до якої входимо ми — радше як обслуга, а не як рівноправні партнери. 

Що ж до політичної структури ЄС, то жіскардестенівський ліберальний проект Євроконституції провалено не випадково- — насправді він не відповідає принципам зміцнення державних суверенітетів країн — членів політичної організації ЄС, що її проголошено 1992 року Маастрійською угодою.

Залишається незрозумілим, як представлені в Єропарламенті партії, маючи загальноєвропейський статус, можуть одночасно співвідносити свої інтереси у наддержавному законодавчому органі з економічними інтересами національних держав, громадянами яких залишаються члени цих партій. Експерти зазначають неухильне зниження інтересу до загальноєвропейських виборів і представництво у Європарламенті «вторинних», відносно національних політичних еліт, політиків і партій.

Також хотілося б сподіватися, що пропоноване конституційним проектом значне розширення повноважень величезного практично некерованого Європарламенту не є небезпечним свідченням бажання приховати за вивіскою численного представницького колегіального органу, схожого на колишній абсолютно некерований радянський з’їзд Рад, діяльність потужних тіньових олігархічних структур, які реально керуватимуть економікою Євросоюзу (хоч як дивно, українська політреформа з її екзальтованою декларацією необхідності зростання ролі парламентаризму в мініатюрі віддзеркалює ті ж самі контрпродуктивні з точки зору реальних інтересів українських виборців прагнення ).                

Нарешті, не можна не враховувати зовнішньополітичного аспекту проблеми: чи насправді сприятиме зміцненню нашої національної безпеки термінове входження до НАТО, а отже, і підтримка американської ініціативи розміщення ПРО, за ситуації коли Росія і США — ядерні держави, що в межах тристоронньої угоди виступили гарантом національної безпеки України, обмінюються взаємними звинуваченнями у наростаючому агресивному гегемонізмі, з одного боку, і рецидивах тоталітаризму — з другого; тим часом російські високопосадовці прямо заявляють, що розглядають погодження України надати свою територію для натовських військ як гранично недружній крок, обіцяючи знайти «асиметричну відповідь», на розміщення системи ПРО, яка для нас може обернутися зростанням потенційних загроз, а то й новими несподіваними проблемами.

Матеріал було підготовлено до того, як Президент В.Ющенко оголосив про підписання указу про дострокове припинення повноважень ВР. Але, на думку автора статті, це лише посилює важливість сформульованих в них положень.

Олександр Шморгун