НАТО і активний нейтралітет України

(Початок у попередньому номері газети)

У Росії віце-президент Колегії військових експер­тів генерал-майор Олександр Владіміров визначає: «Основні виклики національній безпеці Росії зовнішнього характеру пов’язані з двома глобальними тенденціями: загальною глобалізацією усіх сфер планетарного буття і з «дифузією етносів і рас». Перша з цих глобальних тенденцій смертельно загрозлива через можливість остаточної втрати Росією власної ідентичності і національного суверенітету, друга — через можливість остаточної втрати російським суперетносом свого історичного місця розвитку. У цьому сенсі важливо визначити сутність стратегічних відносин Росії та її головних геополітичних партнерів-супротивників. Аналіз цих відносин дає змогу констатувати таке. Відносини Росії із США є односторонніми, тобто вони творять, а ми — реагуємо. Відносини із Захід­ною Європою — односторонні, позаяк вони нас вчать, судять і «розширюються», а ми вже навіть не вишкірюємося. Відносини з Китаєм також односторонні — ми їм «вливаємо» наші технології і зброю, а вони нам дякують, заселяючи наші далекосхідні простори. Відносини з мусульманським світом односторонні — ми обороняємося, страждаємо і терпимо, а вони наповнюють нашу європейську частину і наші міста, перероджують наш російський правовірний іслам, вичавлюють наш російський суперетнос з його економіч­ної ніші і його місця розвитку, а також залякують наше населення і владу терором. Ми впевнені, що така радикальна зміна зовнішньої геостратегічної ситуації потребує формування нових цілей і завдань Росії у зовнішній сфері, а також принципово нового вирішення питань силового забезпечення її зовнішнього суверенітету, геоекономічних і геополітичних спрямувань. А це і є абсолютно доктринні питання, які мають бути відображені у новій Воєнній доктрині Росії» («Российские вести», 16.10.06).

Отже, якщо Росія і розглядає Китай як стратегічного партнера, то тільки тимчасового. У стратегічному майбутньому бачить його як потенційну загрозу. Це ще раз свідчить, що нинішні реалії зовсім інші і треба мислити жорстко, прагматично і на майбутнє.

А що ж Україна? Доволі просте й однозначне визначення на кшталт: «Всі нас, а ми — самі себе…». Одну з найбільших небезпек для цілісності країни становить її так звана політична еліта. Саме за таких умов, коли країна втяг­нена у внутрішні розбірки, вона не спроможна комплексно підходити до оцін­ки геополітичної ситуації і визнати, що характер викликів сьогодення потребує перегляду воєнної доктрини та інших визначень щодо стратегії національної безпеки. Проте на світ з’являється інша «Стратегія національної безпеки України», відповідна до ангажованої з-за океану політики.

На підтвердження. Український Президент, оголосивши «Стратегію національної безпеки України», де зазначається, що Україна «розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українським народом свого невід’ємного права на самовизначення», об’єднавши підпорядкований НСНУ з БЮТ, відряджає свою нову-давню подругу і соратника Юлію Тимошенко до Сполучених Штатів для обговорення ними ж створеної конституційної кризи та започаткованої за часів її ж урядування проблеми енергопостачання України. На іншому континенті представник об’єднаної опозиції говорить у заданому руслі про страх перед Росією, що зазіхає на незалежність України. Отже, за океаном визначаємося (і призначаємося?), а народом лише прикриваємося.

Один штрих. У «Стратегії…», оголошеній Президентом, визначається, що «правоохоронні органи України в їхньому нинішньому стані неспроможні здійснювати надійний захист прав і свобод людини і громадянина, ефективну боротьбу зі злочинністю, зокрема організованою, криміналізацією економіки, корупцією». Тим часом фахівець з цієї розрухи — екс-міністр МВС Юрій Луценко — обіймає посаду радника Президен­та і започатковує псевдорух під назвою «Громадянська самооборона»… Отже, самі політики в Україні створюють загрозу національній безпеці, до того ж на догоду третім силам.

Російський генерал Владіміров говорить, що «для гарантованого вирішення завдань національного виживання Росія має ресурс історичного часу приблизно 15 — 30 років на всі заходи державної військової реформи і всі інші національні проекти». В України вже немає часу. Проблема визначення більш ніж нагальна.

Ні Сполучені Штати, ні Росія сьогодні не бачать Україну самостійною і нейтральною країною, адже кон’юнктурна політика так званої української політичної еліти, яка переважно не є національною, оскільки її спрямування жодним чином не відповідає національним інтересам. Понад те, її дії з цілковитою відповідальністю можна назвати зрадою. На відміну від планів вступу Грузії до НАТО, що вельми не подобається Росії, проте з якими вона все ж таки готова змиритися, плани входження України до блоку зустрічатимуть активний спротив Кремля. Приєднання до Північноатлантичного альянсу Грузії означає для США втягування в етнічний грузинсько-абхазький конфлікт на боці однієї із сторін, іншу з яких активно підтримуватиме Росія. Відповідно, ситуація довкола Грузії стане розмінною монетою у російсько-американських відносинах.

Ситуація зі вступом України до НАТО вельми неоднозначна. Геополі­тич­не значення контролю над Україною не можна переоцінити. І справа тут не тільки в географічному положенні України і перспективі здобуття можливості впливу на країни Причорномор’я та Південно-Східної Європи, — проблема в площині контролю Україною нафто- і газопроводів, через які прокачується нафта і газ до Західної Європи, головного споживача енергоносіїв — фундаментальних складників російського бюджету. Для Росії це не тільки проблема військової безпеки і необхідність відтворення заново системи оборони країни і відповідної інфраструктури. Сьогодні на зміну панівним, які існують ще за інерцією, імперським забобонам, коли переважна частина російської політичної еліти помилково вважала, що її розбіжності з елітами пострадянського простору, зокрема з українською, впливають на всіх, окрім самої Росії, приходить розуміння, що поза історією Київської Русі і без Києва Росії загрожує духов­но-психологічна і культурна мутація. Росія може знайти ідентичність і морально-психологічну опору лише у Києві, у лоні Печерської лаври, у стінах Софійського собору.

Для України інтеграція в НАТО не входить до нагальних питань. По-перше, проти приєднання до Північно-Атлантичного альянсу більшість українців. І справа не тільки в панівних стереотипах, а й у небажанні стати «гарматним м’ясом» для утвердження інтересів США на світовій арені. По-друге, є острах стати плацдармом для бойових дій, коли над головами українців з’ясовуватимуть стосунки протиборчі табори. Сьогодні проблема загострилася у зв’язку із заявами про розгортання елементів протиракетної оборони США у Польщі і Чехії, що потенційно загрожуватиме щонайменше падінням уламків ракет з фрагментами ядерних, біологічних чи хімічних набоїв. По-третє, дуже реальним бачиться загострення відносин між США і Росією, яка нині поновлює свій світовий статус, — нехай і Московією, проте спорідненою з Україною історично і духов­но. Отже, стосовно України, як на наш погляд, маємо міркувати про нейтралітет, проте не прирівняний до ізоляціонізму, а про активний нейтралітет, коли Україна, за словами Януковича, «повинна стати стабільною територією, передбачуваним партнером і відігравати роль надійного мосту між Європейським Союзом і Росією», ставши до того ж «воротами» трансконтинентального «євразійського мосту».

Інтереси США і Росії щодо розширення НАТО на Схід не збігаються. Відповідно, ключовим питанням для України постає її позиція у трикутнику «США — Україна — Росія» у сенсі ставлення до НАТО. Час багатовекторності минув. На нашу думку, позиція України повинно не тільки збігатися з інтересами Росії — максимальна співпраця з Північно-Атлантичним альянсом поза вступом і членством України у ньому, — а й відповідати рівню взаємодії з Росією.

Геостратегічне мислення України має, без винятків, бути спрямованим на відтворення ролі Росії як одного з основних «акторів» у світі.

Винятково важливим і для України, і для Росії є стратегічне партнерство, яке повинно бути підтвер­джено, скажімо, Декларацією «ПРО СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО». Найважливішим чинником змістовного наповнення Декларації має стати і місце підписання, а саме — Київ, для набуття нею сигніфікативного значення (від лат. significatium — позначуване) — «Київська декларація».

Єдина узгоджена позиція співробітництва України і Росії з країнами — членами НАТО сприятиме трансформації альянсу в якісно іншу структуру, разом із закріпленням позицій України і Росії посилюватиметься вплив європейських країн всередині НАТО, зростатиме роль Європейського Союзу й інших світових центрів — Китаю, Індії, Індонезії, Ірану, Бразилії, Південно-Африканської Республіки та ін., що, безперечно, врівноважить взаємовиключні тенденції світового роз­вит­ку.