Міносвіти: безперервна нестабільність

У виступах на міжнародних та всеукраїнських конференціях, у пресі я не раз порушував питання організації навчального процесу у вищій школі. На жаль, жодної відповіді від керівників Міністерства освіти і науки так і не отримав. Однак організація вивчення наук гуманітарного циклу, зокрема історії України, не залишає мене байдужим.

Загальновідомо, що однією з основних гуманітарних навчальних дисциплін, яка безпосередньо впливає на виховання національної свідомості, почуття патріотизму, відданості своєму народові, є історія Батьківщини. Неупереджене, науково обгрунтоване знання історії — це той фундамент, на якому зростає любов до свого народу, повага до його минулого. На жаль, нам дісталася дуже спаплюжена спадщина. Нашу історію намагалися підпорядкувати інтересам різних сусідніх держав, у складі яких у різні часи перебували українські землі.

За часи Незалежності плідна робота науковців НАН України, її Інституту історії, викладачів ВНЗ, середніх навчальних закладів, української інтелігенції зумовила значною мірою правдиве відтворення багатьох сторінок нашої історії. Це створило умови для підготовки і видання підручників та посібників для освітніх закладів усіх рівнів. Отже, склалися об’єктивні умови для виховання нашої молоді в дусі патріотизму. На цьому наголошували у своїх виступах Президент, політичні діячі, міністри освіти і науки... Останні наголошували, що у нас успішно здійснюється гуманітаризація освіти, а історія України є однією з базових засад розбудови незалежної держави. Саме під таким кутом зору розглянемо реалії сьогодення.

Особливо важливо не розривати вивчення історії і загальну організацію навчального процесу у ВНЗ. Якщо послухати нинішнього міністра освіти і науки С.Ніколаєнка, то ми успішно долаємо різницю в організації вищої освіти між нами і провідними країнами Європи. Мовляв, зростає кількість студентів на 10 тисяч населення, нас уже приймає Європа — значну роль у цьому відіграє втягування ВНЗ у Болонський процес тощо.

Успіхи в організації освіти, на мою думку, значно перебільшено. Вагомі здобутки у підготовці висококваліфікованих спеціалістів можливі лише за умови надання учням глибоких знань у середніх освітніх закладах, які є фундаментом вищої школи.

Середня школа перейшла на оцінювання знань за 12-бальною системою. Сьогодні майже всі школярі отримують атестат про середню освіту, зокрема й ті, хто має з окремих предметів три бали. Студентами стають ті, які за своєю загальноосвітньою підготовкою не здобули основ для навчання у вищій школі.

Штучному збільшенню числа студентів у ВНЗ сприяє й те, що новим «реформаторським» заходом Міносвіти є поділ вищих навчальних закладів на чотири рівні. Своїм рішенням Міністерство безпідставно включило до ВНЗ нижчого рівня деякі технікуми. Це теж збільшило кількість студентів.

Цікавою новацією стало збільшення ВНЗ. Раніше у нас було три їх види — інститут, академія, університет. А зараз? Особливо пощастило університету. У нас з’явилися університети національні, державні, міжнародні, європейські, аграрні…

Усі університети прагнуть домогтися ступеня найвищого рівня — національного. Це розширює самостійність ВНЗ, надає йому певні пільги, як от Київському університету ім. Т.Г. Шевченка чи Київському політехнічному інституту. Скажіть, що це дало вищій освіті?

Навіщо нам така кількість ВНЗ? Адже для них не маємо відповідної бази і кількості висококваліфікованих викладачів.

Штучне збільшення кількості студентів ВНЗ нам потрібне для того, щоб Міносвіти рапортувало про скорочення відстані до провідних країн Європи. Але нам потрібні не лише кількість, а і якість спеціалістів. Держава і батьки витрачають величезні кошти для здобуття своїми дітьми вищої освіти, а вони після закінчення ВНЗ поповнюють лави безробітних, працюють на ринках, не за профілем.

Скажіть, навіщо нам готувати стільки юристів, економістів та деяких інших фахівців? Жоден ВНЗ не має права відкрити у себе підготовку кадрів з нової спеціальності без дозволу Міносвіти. Останнім часом Міносвіти наводить дані про скорочення приватних ВНЗ та їхніх філій. А хто давав дозвіл на їх відкриття?

Сьогодні Міністерство освіти і науки примушує ВНЗ переходити на організацію навчання за Болонською системою.

Ніхто не заперечує — вона має позитиви. Проте запропонований Міносвіти шлях приєднання до Болонського процесу лише погіршить знання студентів.

Міністерство вважає проведення лекцій, семінарів застарілою формою навчання, мовляв, їх кількість треба скорочувати, більше часу відводячи на самостійну роботу студентів. Міністр С.Ніколаєнко про це прямо заявив на засіданні колегії. Вже кілька років поспіль у нас скорочуються аудиторні заняття. Років шість-сім тому робочий тиждень студента становив 36 годин аудиторних занять. Його скоротили до 30 — 32 годин, і надалі пропонують зменшити до 28 годин. У листі МОН України «Про початок 2004/2005 навчального року» пропонувалося передбачити у робочих навчальних планах денної форми навчання з 2005/2006 навчального року тижневе аудиторне навантаження: на першому курсі — 24 — 26 годин, на другому — четвертому курсах — не більш як 28, на п’ятому — 24 для кваліфікаційного рівня «спеціаліст» і 18 — для рівня «магістр». І це коли чисельність студентів однієї академгрупи становить 15 — 35 осіб (для денної форми навчання) і близько 50 осіб (для заочної форми навчання).

Невже таке скорочення аудиторних занять за кількості студентів до 35 осіб в академгрупах підвищить рівень підготовки спеціалістів? Шановні чиновники напевне не проводили заняття в академгрупі, де було 35 чоловік.

Слід також звернути увагу на вкрай низький в Україні рівень комп’ютеризації навчального процесу у ВНЗ, обмежені можливості користування матеріалами інтернету. За даними міжнародної компанії Marketer, яка займається вивченням інтернет-бізнесу, 2005 р. у світі користувалися матеріалами інтернету 1 млрд, осіб, тобто майже 16% населення. У США відповідно — 175 млн (59%), у країнах ЄС — 233 млн осіб (50%). У Китаї інтернетом користується майже кожний десятий — 111 млн осіб (9%). Лідерами динаміки зростання стали країни Латинської Америки — за рік кількість користувачів інтернету зросла на 70% і становила 70 млн осіб. За даними ж Держкомстату України, рівень користування інтернетом жителів України на 1 січня 2006 р. становив лише 711 тис. осіб — 1,5% населення.

А що відбувається з гуманітарною освітою у ВНЗ? Декілька років тому у вищих навчальних закладах читали окремі курси з історії України, української та зарубіжної культури. Попередній міністр освіти В.Кремінь своїм наказом ліквідував курс української та зарубіжної культури, замість них запровадивши курс культурології. Останній — здебільшого філософський, його можна читати лише на базі грунтовних знань з української і зарубіжної культури та філософії. Оскільки середня школа таких знань не дає, то цей курс студенти засвоюють погано. Тоді навіщо було його запроваджувати?

Хіба можна бути освіченою людиною, не знаючи основ світової культури — Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю, часів античності, доби Відродження, Просвітництва, ХІХ — ХХ століть? Увесь світ вивчає здобутки культури Російської імперії XIX ст. Загальноосвітня школа, на жаль, не дає грунтовних знань навіть з української культури.

А який стан організації навчального процесу у ВНЗ з дисциплінами гуманітарного циклу, зокрема з історією України (як відомо, за радянські роки вона постраждала чи не найбільше з усіх гуманітарних дисциплін)?

У перші роки Незалежності у вищих навчальних закладах ліквідували курс історії КПРС і запровадили замість нього курс політичної історії XX ст. Це було природно. Адже у нас просто забракло б викладачів історії України. Після здобуття Незалежності в Україні проводиться значна робота з підготовки і перепідготовки викладачів історії нашої країни для середньої школи та ВНЗ. Наслідком її стало запровадження за наказом Міносвіти від 19 лютого 1994 р. курсу історії України у вищих навчальних закладах, на який відводилося 108 годин. В одному з документів Міністерства вищої освіти (тоді воно мало таку назву) ВНЗ надавалося право скорочувати кількість аудиторних занять від 1/3 до 1/2, тобто на них відводили вже 72 — 54 години. Проте у залікових книжках студентів ставилася цифра 108 годин, залишок — 26 — 54 години — відводився на самостійну роботу, а чи невідомо на що (роз’яснень з цього приводу не було). Тобто перед нами чисте окозамилювання.

Нещодавно дисципліни, які читають у ВНЗ, поділили на такі, що визначені як базові (обов’язкові), та ті, які студент має право обирати сам. Історія України належала до базових дисциплін. А чому б Міністерству не визначити кількість обов’язкових аудиторних годин з курсу історії України для технічних та технологічних ВНЗ і спеціальностей? На жаль, сьогодні у вищих навчальних закладах повний безлад. Кількість годин з історії Батьківщини навіть в одному ВНЗ на різних спеціальностях різна — від 36 — 54 годин до 72. Хто це визначає? Профілююча кафедра, деканат, а потім затверджує вчена рада ВНЗ. Отже, історію України читають поспіхом, лише протягом одного семестру — від первісної доби до сьогодення. Зусиллями колишнього і нинішнього міністрів освіти ВНЗ змушені приєднуватися до Болонського процесу. А це відбивається на організації вивчення історії України вкрай негативно.

У деяких вищих навчальних закладах курс історії України скорочується і навіть ліквідовується. Його замінено на курси українознавства, історії держави та права тощо. До того ж Міносвіти не розуміє, що програма з історії України, як і математики, фізики, хімії тощо, має передбачати різні рівні знань у школі і ВНЗ. Воно затвердило для середньої школи та ВНЗ програми, які суттєво не різняться. Середня школа має дати початкові знання, тоді як програма ВНЗ повинна передбачити вивчення складних суспільно-політичних, соціально-економічних та інших процесів, місце і роль, значення окремих подій, явищ, постатей тощо в історії України, чого школярі просто не можуть опанувати.

Таке становище в організації освіти у ВНЗ призводить до того, що сьогодні рівень і професійних, і загальноосвітніх знань поступово знижується. Щоб запобігти цьому, треба визначити загальну кількість годин на аудиторні заняття з історії України у ВНЗ, відновити курс української та зарубіжної культури, щоб наша майбутня інтелігенція була ще й загальнокультурною.

Наведені факти свідчать, що наше Міністерство освіти та науки не є організуючим науково-методичним центром, і піднесення освіти після поступового її руйнування потрібно починати насамперед з реформування самого міністерства. Про що можна говорити, якщо в центрі Києва, у столичному університеті, гуртожитки передаються у користування приватним фірмам, банкам, навіть ресторану «Чорне море», де відкривається казино? Шановний міністре, адже Вам це відомо. Де реалізація Ваших заяв, що з ректорами таких ВНЗ міністерство розриватиме контракти?

Міністр освіти — це міністр сьогодення й майбутнього. Тому ми й повинні так ставитися до керівництва освітою. Навіть ще зовсім недавно вищою освітою керували відомі науковці — академіки, доктори наук. На чолі освіти має стояти міністр не за квотою партії, а людина, підготовлена для цієї посади. На жаль, дворічна діяльність нинішнього міністра С.Ніколаєнка призвела до подальшого зниження рівня загальної і вищої освіти, зниження рівня інтелектуального потенціалу майбутньої інтелігенції. Останні два роки — це безперервний шлях нестабільності, освітні установи весь час «на марші».

В.РОМАНЦОВ,
доктор історичних наук