Русини Закарпаття

Нація (як етнічна спільнота) формується виключно на певних, чітко окреслених теренах. Територія, де етнічна спільнота сформувалася в націю, — для неї Батьківщина. Логічним і закономірним є прагнення нації мати власну державу, аби утримати цю територію в єдності та непо­дільності.

Звичайно, за тривалий час існування людства, внаслідок різноманітних процесів, нинішні кордони держав не завжди відповідають етнічним теренам народів, до складу яких вони входять. Одні, послуговуючись або економічними, або політичними міркуваннями, після утворення власних держав намагалися розширити території свого проживання, інші їх втрачали. (До речі, попри безліч міжнародних домовленостей, дехто й досі вдається до загарбань). Колись це чинилося силовими методами, але під сучасну пору винайдено чимало методів досягти бажаних результатів більш «цивілізовано». До послуг агресорів різноманітні псевдонаукові та псевдоісторичні «теорії» та «версії». Але мета, врешті-решт, одна. Або сформувати певну опінію в світовій громадськості, або утворити на цих теренах свою «п’яту колону». Кількасотлітня бездержавність українського народу ще довго ятритиме незагойною раною душу нації. Понад третина наших етнічних теренів не входить до складу нинішньої України, а належить її сусідам. Споглядаючи нинішній антинаціональний та безхребетний режим, більшість наших сусідів дедалі відвертіше починають висувати територіальні претензії до України та провадити діяльність, спрямовану на відторгнення від України окремих її регіонів. Донедавна це досить яскраво проявлялося на Закарпатті. Свого часу недолуга постколоніальна адміністрація (уряд України) створила в цьому регіоні так звану вільну економічну зону. Цим і скористалися деякі наші сусіди та геополітичні суперники. У хід пішла ще не стара (їй немає і ста років) ідея про те, що закарпатці — не українці, а окрема нація, ім’я якій — русини. Що ж таке «русини» і як це неприродне явище виникло?

На початку 20-х років минулого століття, після розподілу України між кількома окупантами, Закарпаття дісталося новоутвореній державі — Чехословаччині. Урядові чинники новопосталої держави суттєво відрізнялися більш демократичним ставленням до національних меншин, аніж шовіністичні режими Румунії та Польщі, але чехи також прагнули убезпечитися від «сепаратистських рухів». Саме їм, попри формально задекларовану рівність, належали всі чільні посади в урядових структурах. Словаки та українці в цій державі були суттєво обділеними у справі вирішення загальнодержавних питань. Празькі чільники усвідомлювали, що з часом словаки й українці зорганізуються й вимагатимуть суттєвих змін. Діючи на упередження, українців Закарпаття оглосили окремою нацією. Оскільки автохтони з давніх часів у побуті називали себе «русинами» (русин — це українець, але тутешній, із Закарпаття), то і в пошуках назви не довелося ламати собі голову. Таким чином чехи намагалися вбити двох зайців: по-перше, відвернути українців від спроби об’єднатися з рештою українських земель, задовольнивши їх бутафорною автономією, по-друге, відірвати від решти українських земель — так закарпатців легше буде асимілювати, а з часом, асимілювавши, використати їх, своєю чергою, для асиміляції словаків.

Спецслужби Чехословаччини створили «Руську Національну автономну партію», яку очолював Іштван (Степан) Фенцик. Коштом уряду почала видаватися газета «Карпаторусскій вєснік». Представники цієї партії навіть обиралися до чехословацького парламенту. І все ж підтримки серед етнічних українців ця партія (або подібні до неї, які також задовольнялися автономією Закарпаття у складі Чехословаччини) не мала.

Свідченням цього може бути такий факт: 1938 р. після окупації Чехії Гітлером та утворення нової держави Словаччина українці Закарпаття проголосили власну державність, яка так і називалася — Карпатська Україна. Президентом Карпатської України було обрано о. Августина Волошина.

Народні зібрання, мітинги та інші громадські або ініційовані урядом Карпатської України заходи свідчили про цілковиту підтримку місцевим населенням політики уряду о. Августина Волошина. Проти проголошення державності Карпатською Україною виступали лише місцеві словаки, які прагнули приєднатись до Словаччини, та мадяри, котрі прагнули приєднатися до Угорщини.

За часів Карпатської України русинський рух тут просто припинив своє існування. Та, на жаль, не надовго. Карпатська Україна як держава проіснувала лише кілька місяців. Наприкінці 1938 — початку 1939 року Угорщина окупувала Закарпаття.

Усвідомлюючи, що українці попри зміну окупанта й надалі змагатимуться за незалежність, уряд Угорщини (як і уряд Чехословаччини) шукав нагоди послабити тут український патріотичний рух й асимілювати українців. Колишні функціонери русинського руху, які за Карпатської України або принишкли, або взагалі виїхали за межі Закарпаття, повернулися, і вже коштом спецслужб Угорщини почали відновлювати тут партії, які у своїх програмових засадах проголошували, що добиваються лише культурної та частково політичної автономії. Але віднині «русини» на догоду мадярам називали себе «угроросами».

Під час Другої світової війни чимало закарпатців-українців змушені були служити у словацькій або угорській арміях. У той час Сталін та його оточення не полишали мрій про «світову революцію». Прагнучи створити враження, що всі народи тільки й мріють про те, аби скинути свої уряди та поставити при владі комуністів, НКВД почало створювати національні військові з’єднання з народів, чиї уряди воювали на боці Німеччини. Зокрема, була спроба створити так званий Чехословацький корпус ім. Людвіга Слободи. Серед військовополонених словацької та угорської армій чекісти повели шалену агітацію, змушуючи, в основному силовими методами, словаків та українців йти до них на службу. Факти свідчать, що переважна більшість вояків «чехословацького корпусу» були етнічними українцями. Побоюючись, аби це військове з’єднання не стало першим українським військовим відділом, НКВД також почало нав’язувати тут «русинську ідею». Спеціально для «чехословацького корпусу» видавався журнал «Наше військо в СРСР». В одному з номерів цього журналу було надруковано статтю «Одвічна боротьба підкарпатського народу за свободу». Ось які думки намагалися нав’язати чекісти читачам журналу: «Підкарпатська Русь від самих початків своєї історії розвивалася у своїх власних економічних умовах, які дуже відрізнялися від тих, що були за Карпатами». Ось ще цитати з цієї статті: «… зовсім інше і прагнення в її населення. Ми маємо свій власний народний характер, який протягом століть розвивався окремо, самостійно, без зовнішнього впливу. Ми маємо свої власні народні інтереси, за які з давніх-давен воювали». Але попри комуністичні побрехеньки, результати опитування засвідчили, що в Бузулуці, де стояла частина армії ім. Людвіга Слободи, 1740 осіб назвали себе українцями, 56 — русинами, 9 — росіянами, і один — підкарпаторосом.

Попри цілковиту окупацію Чехії Німеччиною та проголошення Словаччиною незалежності, емігрантський уряд Чехословаччини на чолі з президентом Бенешом не полишав мрій про відродження держави в межах кордонів 1938 р. Великі сподівання Бенеш покладав на підтримку Англії, Америки та Канади. Були спроби організувати цілі підрозділи у складі англійської армії винятково з «русинів». Коштом урядовців Америки та Канади почали видаватися «русинські газети», які розповсюджували у цих же країнах серед українців — вихідців із Закарпаття. Але історія розпорядилася інакше. Випестувана західними альянсами більшовицька армія випередила їх, окупувавши всю колишню Чехословаччину. Сталін, аби збільшити територію СРСР, приєднав Закарпаття до окупованої більшовиками України. Само собою, потреба в «русинському русі» відпала. І він знову припинив своє існування на Закарпатті. Але комуністичні уряди СРСР, Польщі, Угорщини, Румунії та Чехословаччини, які поділили між собою західні терени України, усвідомлювали, яку небезпеку для них становить численна й організована українська діаспора у США, Канаді, Західній Європі та Австралії. Після розпаду СРСР ми дізналися, якими методами діяли КГБ та інші спецслужби комуністичних країн, як вони штучно вносили розлад в українські громади в цих країнах. Одним з методів розколу українських середовищ на еміграції було нав’язування серед вихідців із Закарпатті думки про те, що вони є окремою нацією. Ось один цікавий факт: після повалення комуністичного режиму в Чехословаччині було опубліковано довжелезний список осіб, які співпрацювали з чехословацькою розвідкою. У тім списку є ім’я Роберта (Павла) Магочі. Роберт Магочі — громадянин Канади, завідувач відділу кафедри україністики при Торонтському університеті, нині чи не найголовніший ідеолог та теоретик «русинського руху». Дивно: уряд Канади знає, що Магочі — колишній агент комуністичної розвідки, проте він донині спокійно живе в Канаді і викладає в університеті. Уряду України відомо, що Магочі виступає за територіальний поділ Ук­раїни, але колишні комуністи з Академії наук запрошують його в Україну як науковця для виступу з лекціями перед чималими аудиторіями. От­же, досі є сили, які задля досягнення своїх політичних амбіцій намагаються використати «русинський рух».

Звісно, з часом стануть відомі нові факти та імена. Але логіка підказує: Угорщина хоча і не висловлює вголос територіальні претензії до України, все ж активно підтримує сепаратистські настрої серед мадяр, які живуть в Україні, та окремих активістів «русинського руху», розуміючи, що, виступаючи за відокремлення Закарпаття від України, вони тим самим вносять безлад в українське життя та підривають державні устої. Ті ж самі настрої сповідують і в Словаччині. Тут взагалі державним коштом видається «русинський» журнал «Дукля». І, на жаль, чимала кількість українців Пряшівщини піддалася пропаганді офіційної Братислави. Та, певно, найорганізованішими і найнебезпечнішими є ті представники «русинського руху», яких фінансують різні фонди та спецслужби Канади, Америки, Москви. Логіка проста. Варто лише згадати події, що відбулися кілька років тому. Одразу після розпаду СРСР почали зміщуватися геополітичні центри. На світову арену почала виходити нова світова надпотуга — Україна. І вчорашні вороги — Росія та Америка — об’єднали свої зусилля, аби зробити Україну без’ядерною, аби не пустити українську економіку на світовий ринок. Офіційний Вашингтон та Москва усвідомлюють: попри тимчасові негаразди Україна володіє достатнім потенціалом, щоб посісти чільне місце в п’ятірці наймогутніших держав планети. Поступатися Україні ні Америка, ні Москва не мають бажання. А отже, потрібні чинники, якими можна було б шантажувати офіційний Київ. І не треба дивуватися, що почасти в Україні виникають все нові й нові сепаратистські рухи. Щоб зупинити їх, потрібне лише бажання. Прикро, але нинішнє керівництво України його, очевидно, не має.