Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Cтаре» й «нове» у світогляді

«Як є щось, про що кажуть: «Глянь: ось нове!» — то воно вже давно було у віках, які були перед нами» (кн. Проповідник 1:10). Тим, хто спробує сперечатися з цією біблійною істиною, відповім народним прислів’ям: «Не тратьте, куме, сили — лягайте на дно».

Кількасотлітнє буття змусило людство витворити чимало найрізноманітніших форм світосприйняття (ідеологій), які так чи інакше впливали на його існування та розвиток. Об’єктивні обставини, пов’язані з трагічним минулим українського народу, спричинилися до суттєвого ослаблення касти провідників (згідно з термінологією Дмитра Донцова — провідної верстви). Зазначу, що вона формується з тих, хто власним трибом життя виборов собі право бути таким. Трагічність нинішньої ситуації в тому, що всі владні важелі належать зграї самозакоханих хамів.

Нині переважна більшість політиків, істориків, діячів майже всіх галузей суспільного життя не вміють (а, можливо, й не бажають) по-справжньому досліджувати історію та проводити паралелі між подіями минулого та сучасного. Свій особистий успіх, або успіх того середовища, чиї програмові чи то світоглядні засади вони (коли свідомо, а коли й ні) відстоюють, бачиться їм у тому, аби запропонувати загалові щось «нове», яке, за їхнім твердженням, ще не скомпрометоване або належить до свого часу «несприйнятих» тим самим загалом з якихось «об’єктивних», на їхню думку, причин. Насправді такі заяви та претензії — лише данина власному (або груповому) егоїзму й недолугості. Але ці настрої таять в собі небезпеку, оскільки руйнують у свідомості та пам’яті певної частини суспільства повагу до надбання попередніх поколінь. Усвідомлюючи, що досвід — головне джерело людських знань, логічно доходимо висновку про те, що це негативне явище необхідно поборювати.

Будь-яка спільнота людей (нація, суспільний клас, громадяни однієї держави, населення певного регіону, члени однієї політичної партії чи громадської організації) має притаманний лише їй світогляд. Цей світогляд зароджувався або в момент виникнення цієї спільноти, або формувався її піонерами. Їхні спадкоємці переважно приписують цьому світо-сприй-няттю всі атрибути загальності, оскільки для них він є «стабілізованим». В їхньому розумінні він «природний», «непорушний», «всенаціональний», «вселюдський», «всеобов’язковий», присутній «в крові людини». Той факт, що будь-яке світосприйняття (а також суспільний устрій, завдяки якому воно виникає) не є вічним та незмінним, більшість усвідомлює не одразу.

Досвід людської цивілізації свідчить, що сприйняття та трактування подій окремими спільнотами або й особами може бути досконалішим, правильнішим (або принаймні таким, що відповідає потребам сьогодення чи майбутньо-го), аніж світогляд решти. Але навіть такі «досконалі» світогляди потребують з часом ще грунтовнішого удосконалення, а отже — змін та оновлення. Якщо спільнота (або принаймні її провідна верства) усвідомлює, що будь-яке явище у світі (зокрема й світосприйняття та ідеології) задля удосконалення потребує безупинного оновлення (це жодним чином не означає відмову від базового або його зміну) та поповнення досвідом інших, — їхнє світосприйняття приречене на «закостеніння» та крах, позаяк не відповідає часу. Водночас усвідомлення реалій жодним чином не має спричиняти нігілізм.

«Старе» — це те, що глибоко увійшло у свідомість, асимілювало співзвучні елементи попереднього світогляду, повністю витіснило та скомпрометувало його основу. Для декого воно навіть із світогляду перетворилося на реальність.

Але час не стоїть на місці. Одні процеси в суспільстві уповільнюються й відходять на задній план, інші навпаки — з малопомітних стають вагомими й бурхливо розвиваються. Всі вони мають своїх прихильників, антагоністів, байдужих споглядачів і тих, хто бажає якось використати ці процеси задля досягнення власної егоїстичної мети. Рано чи пізно всі суспільні зміни торкаються й середовищ або спільнот, які мають власне «стабілізоване» світосприйняття. Звісно, прихильники «стабілізованого» світосприйняття не поспішають «здавати позиції», а це призводить до конфлікту між «старим» (тобто «стабілізованим») та «новим» світосприйняттями. Прихильники «старого» незрідка (хоча, на щастя, не завжди) починають претендувати на непомильність, що призводить до диктатури. Але в конфлікті між «новим» та «старим» прихильники «старого» не повинні забувати, що їхнє «стабілізоване світосприйняття» саме свого часу постало як «нове».

Їхні опоненти мусять пам’ятати, що з «нічого», з «пустоти» постає лише «ніщо», «пустота». Тому, зазвичай, «нове» світо-сприйняття вже (можливо, в іншій формі) існувало в історії. Окрім того, вказуючи «старому» на його помилку або відсталість, «нове» часто змушує його до оновлення, в результаті чого «старе» певною мірою «починає йти в ногу з часом», що, своєю чергою, призводить до зменшення діапазону змагу.

Прихильникам «нового» варто не забувати, що їхнє світосприйняття має майбутнє лише за умови якісної й органічної вищості. Безглузде заперечення всього «старого» є звичайнісінькою руйнацією. Тому якщо «нове» є справді якісно й органічно досконалішим, воно повинно перемагати не через заперечення «старого», а через утвердженням «нового». «А що передавнене й застаріле, те близько зникнення». (Євреям 8 : 13).

Підсумовуючи ці роздуми, доходимо висновку, що змаг (чи конфлікт) між «старим» і «новим» — це боротьба за збереження існуючого стану речей, або його зміну.

Олесь Вахній
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com