Владна «неупередженість»

Давньоримське прислів’я вчить: «Краще поганий мир, аніж гарна війна».

Справді, силові методи вирішення спірних питань і конфліктних ситуацій — ознака непритаманної європейцям малоцивілізованості. Посередництвом залучення третьої, незацікавленої сторони, людство навчилося зупиняти безглузде взаємопоборення й уникати зайвого кровопролиття. Ця метода ви­правдала себе в міждержавних та міжкорпоративних конфліктах, однак у нашому розмаїтому світі є чимало винятків з правил. Пошук «золотої середини» між жертвою і насильником, грабіжником і пограбованим, окупантом (навіть учорашнім) і поневоленим, є нічим іншим як узаконенням аморальної несправедливості. Безкар­ність породжує викривлене сприйняття дійсності й провокує до подальшої злочинної діяльності.

Нинішні політичні (па­р­­­ламентські, вуличні та довколопрезидентські) протистояння більшість контрольованих найрізноманітнішими політичними структурами засобів ін­формації намагається зобразити як «міжкланову боротьбу за владу та теплі місця». Погоджуючись з фактом існування цього ганебного явища, маю безліч підстав стверджувати, що ця теза є свідомим замовчуванням й ігноруванням глибших причин наявних конф­ліктів.
Йде­ть­­ся не про висунення обвинувачень котрійсь із сторін, і не про зайве нагадування чиїхось помилок або злочинів. Факти свідчать на користь того, що в патріотично-ідеалістичному середовищі вже формується когорта принципових й незв’язаних обіцянками з політиканами. Їх жодним чином не цікавлять «сучасні реалії», «міжнародна ситуація», й причини, які спонукають владну верхівку загравати з чужинцями. Критерієм кожного вчинку є чітке усвідомлення того чи та дія є корисною нації, чи вона їй шкодить. Недолугі псе­вдобатьки нації мають червоніти від сорому перед пращурами, сучасниками й нащадками, оскільки, позірно «вболіваючи» за економічний розквіт та безугавно переконуючи виборців у безмежній любові до Батьківщини, вони толерують діяльність самозакоханих горлопанів, олігархів і політичних середовищ, які заперечують загальновідоме й цілком природне, ставлять під сумнів факт існування українців як нації і відверто закликають до зміни обраного українським народом шляху. Їхнє існування жодним чином не є свідченням демократичності нашого суспільства. Найімовірніше, це ознака слабкості політичної еліти, її залежності від зовнішніх чинників і неспроможності належним чином проти­стояти зов­нішній агресії та вну­тріш­нім деструктивним елементам. Водночас це свідчить і про невпевненість претендентів на роль виразників народних інтересів у власних силах та їхнє побоювання спертися на існуючі патріотичні середовища. Звідки ця недовіра?

Фальшивість беззміс­товних монологів та заяв нинішніх можновладців ятрить душу кожної порядної людини. У них все нещире. Від порцелянової посмішки — до показової побожності. Їхня Україна — це багатющі поклади й ще нерозпродана земля, божевільний вертеп постокупаційної адміністрації на якій перетворився на ганебний театр абсурду. З їхньої вини в ядучій атмосфері брехні й всезагальної апатії гине багатомільйонна нація. Захлинаючись інформаційним брудом, і водночас відчуваючи брак щирості й належного інформаційного забезпечення, загалові дедалі важче відшукати кордон між брехнею й правдою. Збочення проголошують нормою, цноту таврують, а запопадливе плазування перейменували в «політичну далекогляд­ність».

Суцільною загадкою для широкого загалу є поведінка «помаранчевого» Президента. Лукаво виправдовуючи власну недолугість «потребою об’єднати націю», він нахабно ігнорує потреби народу. Мені незрозуміло: хто і з ким мусить об’єднуватись? Що спільного між людьми, котрі брутально зневажають все українське, і патріотами? Кількасотлітня бездержавність українців, нинішня перевага смертності над народжуваністю, безцеремонне втручання зовнішніх потуг у наші внутрішні справи, формальне зрівняння (а фактичне вивищення) чужинців над автохтонами, потребують від багатьох тверезого сприйняття дійсності, й принципового обстоювання справедливості. Соромно визнавати, але боротьбу незгідних за відновлення справедливості класифікували як ксенофобію, й конститу­ційно позбавили права навіть подавати голос протесту.

Кілька слів до абсурду розрекламованої «першочергової необхід­ністі розвитку економіки». Саме цією тезою влада намагається змусити нас від­мо­витись від активної участі в протестних акціях, конституційного права надавати власну оцінку поді­ям, вимогах оприлюднити геть не секретну інформацію, і в дієвих спробах змінити нинішній ненормальний стан речей. Нас на кожному кроці переконують в необхідності поліп­шення показників продуктивності праці. Мовляв, зростання економіки поліпшить наш добробут, тому необхідно засукавши рукави наполегливо продукувати «мате­ріальні здобутки». Знайомі заклики горбачовського періоду загнивання комунізму. Речникам цієї цинічної тези варто зрозуміти, що народ — це не тупа й бездумна маса. Хто скористається нашими здобутками? Згідно з логікою так заклопотаних потребами народу можновладців — геть усі мешканці України, насправді — чужинці, ос­кільки українців помирає більше, ніж народжується. Пробачте, але я не хочу бути дешевим «тяглом, у поїздах їх бистроїздних».

Спостерігаючи за поведінкою деяких «демократичних реформаторів» («сліпих поводирів отари»), мав нагоду переконатися навіть у їхній заздрості до тих, кого, згідно з їхньою політичною термінологією, охрестили «радикалами». Дійсно, в націоналістичному середовищі не прийнято лукавити. Принципова непримиренність до зла, карність та відповідаль­ність, нестримне бажання повсякчасної дії, а головне чітке усвідомлення причин власної діяльності й знання кінцевої мети, змушують багатьох паразитуючих на патріотичній ідеї заробітчан, заздрити, і навіть поборювати непідконтрольних їм патріотів. Тож нехай не дивують вас істерично-викривальні заяви помаранчевих та колопомаранчевих політиканів.

Уважні й спостережливі неодноразово мали нагоду переконатися: діяльність сіоністських, москво- або американо­фільських середовищ планується поза межами України, і рядові виконавці іноді навіть не знають кінцевої мети старанно відпрацьованих замовникам вчинків. Для них це одна з форм заробітку та самовияву хворобливої нарцистичної самозакоханості, а для «грантодавців»– нагода заявити про наявність в Україні «широкого кола» прихильників цієї ідеї й підстава для тиску на державні чинники задля прийняття тих чи інших (вигідних виключно зовнішнім чинникам) законодавчих актів. Влада, знаючи реальний стан речей, вважає за доцільне не інформувати загал про дійсні причини наших негараздів. Але наслідки владної «неупередженості» — трагічні для всього нашого народу в цілому, і для кожного патріота зокрема. Прикладів більше ніж достатньо. 4 листопада москвинсько-шовіністичні глобалісти азійського покрою, планували влаштувати в Києві «імперський марш». Чи дозволить держава, яка вважає себе цивілізованою, таку зневагу стосовно себе? Навряд. А в Україні україноненависникам дозволили вільно «висловити власну думку». Чи це не є наругою над пам’яттю мільйонів закатованих москвинськими імперіалістами? Соромно, але влада аж ніяк не відреагувала на українофобську вакханалію. Більше того, за­триманих в Києві патріотів з-поміж учасників патріотично-протестної акції звинуватили в правопорушеннях, які вони не чинили, й піддали кількадобовому арешту. Супроти одного з них навіть порушено кримінальну справу. Невже цей і без того недосконалий світ позбавлений навіть найменших ознак справедливості?