Коба, він же — Сталін

ХХ століття виявилося своєрідним полігоном для втілення в життя всіх мислимих теорій, задумів та ідей — від остаточного підкорення підводного та повітряного просторів до випробовування атомної бомби на японських містах, від створення першої у світі комуністичної держави до створення також перших у світі концентраційних таборів.

Саме в ХХ столітті вперше було запущено людину в космос і саме ХХ століття відзначилося досі небаченими геноцидами — і проти окремих етнічних, класових чи релігійних груп, і проти цілих народів, ба країн. У ХХ столітті було найбільше воєн та військових конфліктів за всю історію людства. Власне, протягом цих бурхливих ста років військові дії ні на мить не припинялися, пос­тійно збираючи свої криваві дивіденди, а відлуння їх тривають і досі.

Диктаторів було зовсім небагато, але всі вони залишили вельми помітний слід в історії людства. Диктатори продемонстрували, на що здатне людство та окремі його представники, що всі минулі тисячоліття з їхнім кривавим варварством і беззаконням нікуди не поділися, а такі поняття, як державний устрій, юридично-правова система — не більш ніж просто слова, які за певних обставин нічого не варті. Диктатори стояли на самому вершечку ієрархічної піраміди, яку являла собою держава, і звідти провадили своєрідне керування нею, намагаючись будь-якою ціною втриматися на тих позиціях. Але диктатори також були людьми, звичайними людьми, в руках яких долі мільйонів.

Як таке могло статися? Які події, які такі пекельні завихрення історії могли призвести до такого стану речей? Чому марення однієї людини сприймалося як наказ мільйонам, які втілювати те марення у реальність, на роки й десятиліття занапащуючи себе і країну? Однозначних відповідей на ці запитання немає, проте є можливість наблизитися до них. Варто лише пильніше придивитися до самих диктаторів — цих кривавих та безпринципних негідників, у яких була лише одна жага в житті — цілковита і необмежена влада.

1878 року в маленькому грузинському містечку Горі народився один з найкривавіших, найхитріших та наймогутніших диктаторів ХХ століття — Сталін. Але тоді його звали Йосиф Джугашвілі. Мати його називала Сосо.

Квартал, де стояв їхній будиночок, називали «російським», бо неподалік було розміщено російські казарми. Тож мешканців будиночка називали росіянами — людьми з росій­ського кварталу. Це назавжди залишиться в його підсвідомості. Ніколи в ньому не прокинеться почуття грузинського націоналізму. Лише перший напівдитячий революційний псевдонім буде пов’язаний з Грузією. Коли Сосо стане професійним революціонером, то в підпіллі матиме лише російські імена. І про свою батьківщину колись відгукнеться доволі глузливо: «Маленька територія Росії, яка називає себе Грузією».

Батько частенько зазирав до чарки, та й вдачі був похмурої та жорстокої — справжній арієць. Тож Сосо змалку бачив насилля. Поступово Бесо спивається, безкарно катує дружину і сина. Однак дружина виявилася сильніша за чоботаря-невдаху, і той, не витримавши такого «приниження», йде з сім’ї. Мати і син залишаються вдвох. Сосо успадкував багато батьківських рис — він схожий на нього не лише обличчям, а й злою вдачею. Жахливе родинне життя озлобило Сосо. Він був грубою і впертою дитиною. Але саме негаразди дитинства, приниження матері, постійне недоїдання породили у хворобливо самолюбивому хлопчику ту холодну ненависть, яку пізніше побачить увесь світ.

1888 року збувається давня мрія матері: син вступає до Горійського духовного училища. Хворобливо честолюбний і надзвичайно грубий, Сосо, проте, виявився здібним семінаристом.

На численних картинах Сталін часто зображувався з люлькою у лівій, трохи зігнутій руці. Ця знаменита люлька, яка стала його незмінним атрибутом, насправді мала приховувати його покалічену ліву руку. Надії Алілуєвій, своїй другій дружині, він пояснював, що в дитинстві в нього врізався фаетон і, оскільки грошей на лікаря не було, рана загноїлася і рука деформувалася.

1894 року Сосо блискуче закінчив училище і вступив до першого класу тифліської духовної семінарії. У ті роки в повітрі витали новітні ідеї марксизму, і сотні молодих людей, зазвичай із заможних родин, взяли собі фіктивні імена, дістали фальшиві паспорти і почали закликати народ до бунту. Тепер Сосо — постійний слухач усіх марксистських диспутів і для бідного гордого хлопчика дедалі привабливіше звучить обіцянка революції: «Хто був нічим — той стане всім». Пізніше він напише: «В революційний рух вступив у 15 років». Тоді й з’явилося його нове ім’я. Сосо в ті часи цікавився не лише революцією, а й поезією, як і багато його однолітків. Як і личить поетові, він захоплювався літературними персонажами. Коба — ім’я героя його улюбленого твору юності, який написав письменник Казбегі Коба — грузинський варіант Робін Гуда, який безстрашно грабував багатих і роздавав награбоване бідним.

Поступово революційна боротьба повністю захоплює Кобу і в нього вже не залишається ні часу ні бажання на теологічне пізнання світу. 1899 року його виключають із семінарії. «Витурили із семінарії за пропаганду марксизму» — так надалі пояснюватиме він. Але... Насправді Коба позбувся семінарії набагато безпечнішим шляхом. Як свідчить виписка із журналу загального зібрання правління духовної семінарії, його виключили через те, що не з’явився на іспит». Як і завжди, він діяв дуже обережно.

Почалося життя професійного революціонера. Фальшиві документи, безкінечні явочні квартири, підвали, де ховають підпільні типографії... Таєм­не товариство молодих людей, яке називається «Тифліський комітет РСДРП»... Це був час людей від 18 до 30 років. Революціонерів, старших цього віку, налічувалося одиниці. Слова «комітет», «партія» були ще новими, овіяні свіжістю і звучали у вухах молодиків привабливою мелодією. Той, хто вступав до організації, знав, що через кілька місяців його чекають тюрми і заслання. Честолюбство полягало в тому, щоб протриматися якомога довше до арешту і впевнено триматися перед жандармами. «Брудна блуза, нечищене взуття були загальною ознакою революціонерів, особливо у провінції», — із сарказмом писав Троцький. Так, наївний юнак Коба намагається бути схожим на справжнього революціонера. Все як має бути: носить брудну блузу і ходить в робітничі гуртки пояснювати пролетарям вчення Карла Маркса. Тут виробляється його вбогий стиль мовлення, дуже добре зрозумілий напівграмотним слухачам. Стиль, який потім принесе йому перемогу над блискучим оратором Троцьким.

Кобі вдається протриматися цілий місяць. Згодом його обирають до Всекавказького комітету РСДРП. Потім чергове зібрання революціонерів. Однак тут не обійшлося без провокатора. Будинок оточила поліція. Кобу заарештовують. Невдовзі, як і в училищі, а потім у семі­нарії і Комітеті, Коба швидко завойовує прихильність в’язнів. Злочинців підкорила та дивна сила, яка струмувала від цього дивного темного чоловіка з лютими жовтими очима. У тюрмі Коба встановив для себе залізний порядок: вранці він займався гімнастикою, потім — вивченням німецької мови (справжні революціонери мають читати Маркса в оригіналі). Мови він так і не вивчив, проте у нього були інші успіхи — цілковита й необмежена влада. Всякий, хто не визнавав його влади, ставав жертвою жорстоких побоїв. Розправу чинили його нові друзі — карні злочинці. Ленін завжди цінував його вміння знайти спільну мову зі злочинцями. Під час громадянської війни, коли частини, створені із колишніх арештантів та напівп’яних солдат, бунтували, Ленін пропонував: «А чи не послати нам туди товариша Сталіна — він вміє з такими людьми розмовляти».

5 січня 1904 року Коба втікає із заслання. До речі, обставини втечі видаються дивними: він їхав до Тифліса через всю Росію з документами на ім’я російського селянина — і це з його грузинським обличчям та акцентом! Далі він проживає в Тифлісі — і це теж дивно. Троцький писав: «Революціонери зрідка поверталися на батьківщину, де були надто помітні». Повернувшись, нелегал потрапляв у поле зору поліції і його одразу заарештовували. А Коба протримався на нелегальному становищі цілих чотири роки — із січня 1904 до березня 1908-го! Тифліські стражі порядку були не в змозі його заарештувати! Щось тут не так.

Революції потрібні були гроші, і революціонери їх діставали. Частіше — розбійними нападами. Є версія, що насправді свою ліву руку Коба покалічив у більш зрілому віці — під час такого походу за грошима у Тифлісі. Він був одним з тих, хто нападав на екіпаж. Але Коба ніколи не забував партійних рішень про заборону терористичної діяльності. Вождю партії і країни не личило бути грабіжником. Ось чому, ставши Сталіним, він ретельно приховуватиме діяльність Коби. Минуле Коби його завжди турбуватиме, і багато його товаришів по розбійних нападах закінчать життя у сталінських тюрмах. І головний його соратник — Камо — піде з життя раніш за всіх.

Це сталося одразу після підвищення Коби, коли він став генеральним секретарем партії. 15 липня 1922 року Камо їхав Тифлісом на велосипеді, і на безлюдній дорозі на нього наїхав автомобіль — надзвичайна рідкість у тодішньому грузинському місті.

Першою дружиною Коби стала Катерина Сванідзе. Портрет Коби в ті роки змальовує Ф.Кнунянц: «Маленький, якийсь ущербний, вдягнений в косоворотку з чужого плеча, на голові смішна турецька феска». Але Катерина, вочевидь, побачила його іншим... У ньому була привабливість улюбленого в Грузії романтичного злочинця, що грабував багатих задля бідних. А ще — відчуття влади над людьми.

Їхнє вінчання було таєм­ним, і не лише для по­ліції — церковний шлюб ганебний для революціонера. Майже не було випадку, щоб революціонер одружувався з віруючою. Невдовзі Катерина народжує Кобі сина — Якова. З немовлям на руках, вона заледве зводить кінці з кінцями. Великі гроші, здобуті чоловіком, призначені для товариша Леніна. До того ж Коба зневажає їх. Для нього вони — частина світу, який він збирався зруйнувати. Коли у нього все ж з’являються вільні гроші, він легко роздає їх друзям. Невдовзі Катерина помирає, залишаючи немовля на руках рідної сестри. В її родині Яків зустріне революцію і житиме там до 1921 року. І лише тоді Коба, уже Сталін, забере сина до Москви.

Після смерті дружини Коба зі ще більшою озлобленістю організовує вбивства князів, священиків, буржуа. Водночас ширяться чутки: безстрашний Коба, якому увесь час вдавалося втікати від переслідувань, насправді провокатор, засланий полі­цією в революційний рух.

Проте невдовзі, наче у відповідь на підозри, Кобу знову заарештовують і висилають. Знову безкінечні сірі холодні роки. Коба тікає. Його знову заарештовують. І він знову тікає. Загалом його заарештовували п’ять разів (шостий арешт і втечу він, уже будучи Сталіним, викреслює з офіційної біографії). Дивно те, що поліція не зважає на часті втечі небезпечного революційного терориста Коби, що дивиться на все це крізь пальці.

І під час заслань, і вже після них, Коба працював над власною теорією нового світу. Він писав, що в ньому переможе інтернаціоналізм, що не буде народів і націй — лише єдиний світ пролетарія-переможця. Ленін, у якого Коба був на доброму рахунку, відредагував ту його працю. «У нас є один чудовий грузин. Засів і пише велику статтю», — казав він Горькому. Під цією роботою Коба поставив вже нове партійне ім’я — «Сталін». Тобто — людина зі сталі.

Напередодні Жовтневої революції Сталіну разом з іншими членами політбюро довелося потіснитися — на прохання Леніна до Росії повернувся Троцький. Він був меншовиком і багато критикував більшовиків. Потім пішов і від меншовиків. Цей «вільний художник революції», чудовий журналіст і оратор постійно сперечався з Леніним. «Диктатор», «майбутній Робесп’єр» — так він називав Леніна. А той його — «Іудушкою». Але тоді, після лютневих подій у Росії, їхні погляди були близькими. Ленін виголошував давню мрію Троцького — курс на «безперервну революцію». Їх, колись непримиренних ворогів, єднали й бунтарські лозунги — «Вся влада Радам!» та «Геть Тимчасовий уряд!». Саме з того часу Сталін затаїв ревниву злість на Троцького, який навіть не помічав маленького кульгавого грузина. Через багато років Сталін, який ніколи нічого не забував, таки дістане Троцього — аж на іншому кінці світу.

У ті передреволюційні часи Сталін жив на квартирі Алілуєвих. У маленькій квартирі розігралася вічна історія: немолодий Отелло розповідав про звитяги й страждання маленькій Дездемоні — шістнадцятирічній Алілуєвій, його майбутній другій дружині. Вона все запам’ятала і добре описала Сталіна тих часів у книзі своїх спогадів. Але ні вона, ні видавці її книжки не завважили: Сталін не любив згадувати про життя Коби. Бідна жінка одразу потрапила до в’язниці як ворог народу.

Потім ще одна революція, на цей раз дійсно пролетарська, і Ленін ще сильніше наближує до себе хитрого грузина. Той заглядає до рота своєму хазяїну і вчиться, постійно вчиться у нього. Сталін наскільки добре засвоїв основні ленінські уроки, що в невдовзі легко позбувся всіх своїх опонентів у кривавій та безпощадній боротьбі за владу, що постійно точилася поміж більшовицькою верхівкою. До кінця двадцятих років минулого сторіччя вся влада над Країною Рад була зосереджена в руках однієї людини — Сталіна. І влада ця була практично необ­межена. Великий Гросмейстер розпочав свою нову партію пекельної гри, де замість фігур на шахову дошку було поставлено життя всіх без винятку громадян Радян­ської імперії.