Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

РОЗДУМИ ПРО ДНІПРО-ПЕТРОВСЬКИЙ ЮВІЛЕЙ: КУЧМІЗМ І НОН-ПАТРІОТИЗМ

Світ без розмірів людської пам’яті.
Володимир Буряк

Феєрверки, концерти, дегустації, презентації, ярмарки... Місто Дніпропетровськ святкує своє 230-річчя. «Місто на трьох пагорбах» — як іноді називають столицю Придніпров’я історики — зустріло мене асфальтовою задухою, політичною байдужістю, стомленою природою і новим пам’ятником Катерині ІІ. Загальне враження від міста змусило взятися до пера.

Про Кучму

Дніпропетровськ, колись описаний Віктором Петровим-Домонтовичем в одному з його романів, освячений постатями Яворницького й Гончара, тепер плекає інших кумирів — Кучму та Катерину, Лазаренка та Кобзона, Рабиновича й Путіна. Недавній візит незабутнього Леоніда Даниловича був пройнятий любов’ю міщуків до свого спів­вітчизника. Хочеться навести таку сценку. Я відвідав кафедру, на якій колись працював. У розпал поїдання цукерок і розпиття кави до кімнати увірвався декан і розпачливим голосом патетично заявив: «Завтра Данилич приїздить. Він хоч і колишній, але зустріти ми його маємо як нинішнього президента». Ми розгублено мовчали. «Президент — це таке звання, яке назавжди, — додав декан. — Не буває колишніх президентів». Певно, шановному освітянинові було відоме щось неприступне для звичайних смертних. Адже, наскільки пам’ятаю, на стіні його кабінету висіла світлина, де він, щиро усміхнений, за ручку з не менш щиро усміхненим «гарантом». (До речі, тепер на протилежній стінці в тому ж кабінеті — іконостас з Ющенком. Пасічник у всіх ймовірних і неймовірних позах.)

«Ну, то хто йде? — вів своє далі декан. — Треба по дві особи з кафедри. Давайте, дівчатка! Зал має бути вщерть заповнений... Але так, щоб точно! Там буде під паспорт». Мені одразу пригадалися «золоті часи» кучмозою. Обов’язкові походи «на Литвина», «на Януковича», «на Табачника». Перекриття шляхів у центрі міста, коли я три години провів у заторі, так і не потрапивши до студентів. Вибори, під час яких треба було дивитися в очі студентам — чи немає у тих очах бажання проголосувати за Ющенка...

Такий ось місцевий дніпропетровський колорит. У міській раді — двоє Лазаренків (брат і син), обидва комплекцією дуже схожі на свого панамського родича. Та ж тілобудова навіює недобрі підозри щодо їхніх апетитів. Звісно, свого часу Паша збудував метро, як кажуть, давав людям пожити нормально в агрофірмі «Науковій», своєчасно платив стипендії і зарплати… Але! Цей Паша вкрав у держави мільярди доларів — доведений факт. Тим не менше, Пашу в Дніпропетровську поважають. Такий собі кримінально-поняттєвий менталітет. Мовляв — так, крав, але й другим давав. Так само тепер ставляться і до тих «рук, які нічого не крали». Пригадую помаранчевий Майдан і майора СБУ біля мене. Він при цих словах мало не перевернувся зо сміху. Коли я його запитав, чого сміється, відповів — сам давав у ці руки... Але головне — маска. Якщо маска у політика годяща — хай собі краде. Так думають у Дніпропетровську. Ця ментальність не менш згубна для України, ніж донецька «зона».

З одного боку, від­мінність між загально­україн­ськими й дніпропетровськими рейтингами популярності політиків — це добре, адже свідчить про плюралізм думок у державі. З другого — чесноти тих, що на «топі», викликають принаймні сум­нів. Важко не погодитися, що симпатії до таких добродіїв, як Кучма, Вітренко й Лазаренко не розділяють ніде більше, тільки в Дніпропетровську.

Леонід Кучма, приміром, цілком може обпертися об цей регіон і, поєднавши зусилля з аутсайдерами минулих парламентських перегонів, знову тріумфально в’їхати у велику політику, від якої він останнім часом старанно дистанціонується. Одна з цілей очолюваного ним благодійного фонду власного імені — «створення непартійного (!) громадянського форуму, який дав би змогу залучити до активної політичної полеміки представників сил, які залишилися за облавком новообраного парламенту» (за сайтом «Кореспондент»). Нині Кучма в українському політикумі — як тінь батька Гамлета. Як сумне нагадування про відомий вираз: «історія, мовляв, розсудить».

Хотілося б порадити пасічникові, його підпаскам і «данєцкім пацанам» — зверніть особливу увагу на Дніпропетровщину, будьте обережні, хлопці. Те, що готується тут, змете вас з владного Олімпу в одну хвилину — і оком не зморгнете.

Про історію

Є й інший бік Дніпропетровська — російсько-імперський. Тут уже докір націонал-патріотам, які абсолютно не займаються регіоном. Якщо й займаються, то цього не помітно. Чому саме 230 років? Від чого рахуємо? Від царської волі німецько-пітерської хвойди-тиранки? А як же ще дев’ять століть історії міста? Мені заперечать — усе це легенди й вигадки, які важко перевірити. Можливо. Але погляньте на історію Риму й Парижа! Що, можливо довести існування Ромула й Рема та вовчиці, яка їх вигодувала? Чи відтворити залишки старовинного дерев’яного форту парізіїв на острові, який пізніше отримав назву Сіте? Схожа історія з Венецією, Атенами, Єрусалимом, Рейк’явіком та багатьма іншими великими містами. Справжні патріоти не лізуть скрупульозно перевіряти «факти» заснування міста. Вони люблять своє місто й хочуть, аби воно було найкраще й найдавніше. У Дніпропетровську патріотів немає.

Російські шовіністи, які успішно прижилися на січеславському пост-кегебістському грунті, злилися з єврейськими фундаменталістами (адже колишній Катеринослав — центр культури ашкеназі) і продукують власну версію історії Дніпропетровська. Але є й інші факти.

Ще у VIII ст. до н.е. на території Придніпров’я мешкало потужне плем’я кіммерійців; фактично це було єдине таке єдине плем’я, рештки якого знайшли археологами. У І ст. до н.е. — І ст. н.е. на території міста (район Татарка) мешкало велике сарматське плем’я. Це той самий випадок, ті самі терміни, що й з парізіями, які поклали початок місту Лютеції, яке за кілька століть перетворилося на Париж. На відміну від нас, французи увічнили в назві міста його засновників.

Одне з наймальовничіших місць Дніпропетровська — так званий Монастирський острів, що в самому центрі міста. Звичайно, називається він так не випадково. У ІХ столітті там було засновано візантійський монастир. У його стінах княгиня Ольга перечікувала бурю 957 року під час своєї поїздки до Константинополя. 988 року тут зупинявся князь Володимир у поході на Херсонес. У середині ХІІ століття монастирем і селищем навколо нього опікувався князь Мстислав. Треба думати, що, оскільки монастир помітили такі могутні історичні постаті, то це, певно, було не маленьке поселення. Чому ж це ігнорують ті, хто влаштував «ювілей 230-річчя»? Апелюють, що у ХІІІ столітті, під час татаро-монгольської навали, монастир і всі поселення по річці Самарі (яка протікає територією Дніпропетровська) припинили своє існування. Добре, хай буде так. Але вже за двісті років тут оселилися козаки, ще пізніше з’явилися поселенці. Тут треба згадати й побудову славетної запорозької фортеці — Кодаку, руїни якого й досі видніються у межах міста. Навіть дата заснування Кодака — 1635 рік — не влаштувала новітніх юдо-російських ідеологів Дніпропетровська. Хоча є незаперечні дані про те, що 1660 року біля Кодака було селище Новий Кодак. Це селище 1750 року стало містом. Але запорожці — фактичні володарі Кодака — боролися проти московської неволі й винищували лихварів-юдеїв. Тепер же ці єврейські лихварі (Коломойський, Пінчук, Франчук) фактично володіють містом і низько схиляються перед вельми поважним «біг-босом» Путіним.

Кодак був абсолютно антиросійським. Будували його поляк і француз, всередині фортеці був католицький костьол. Комендантами також були тривалий час поляки й французи. Згодом фортеця перетворилася на форпост українського визвольного руху. Бували тут Богдан Хмельницький, Іван Богун, Іван Мазепа. Останній взагалі добудовував укріплення (1688 рік), тож уже за тих часів навколо Кодаку існувало багато сел. Пізніше всі ці села за наказом імператриці було з’єднано в єдине ціле — в місто.

Про імперію

Дніпропетровськ — столиця степової України, своєрідного етно-культурного конгломерату, який був чужий і для євреїв (адже степовики їх ненавиділи — до того, як зруйнували юдейський каганат, і опісля), і для європейців (які, утім, зуміли осягти його своєрідну красу та потенціал), і для росіян. Фактично це колиска української культури, української нації, української державності. І все це нині в руках євреїв і проросійськи налаштованих нащадків КГБ. Місто без історії, без культури. Місто шопінгу й ідеологічної драговини. Місто лицемірного вшанування пам’яті Яворницького й Поля — і відвертої байдужості до всього українського. Місто, назване «в честь» одного з радянських катів — Петровського, де центральні вулиці позначені іменами Леніна, Маркса, Лібкнехта, Шмідта, Ворошилова...

Навіть російсько-імперське минуле міста зазнало забуття. Свого часу Катерина ІІ замислила перетворити Катеринослав на столицю імперії. Гадаю, російські шовіністи повинні щоразу згадувати про це, зводячи черговий пам’ятник Катерині Гольштинській. Адже пані імператриця воліла перенести центр тяжіння своєї — і своїх нащадків — імперії на територію України. Уявіть лише, що було б, якби це сталося?! У небуття пішли б Петербург, Москва й Київ. А українські націонал-патріоти отримали б ідеальний майданчик для побудови української імперії...

Імперськість України може отримати своє історичне виправдання саме на узбережжі Самари: спочатку Трипілля, потім Київська імперія Святослава й Володимира, потім намагання Мазепи стати українським королем і, зрештою, доволі дивна, але шляхетна інтенція Катерини ІІ. Фактичною (хоч і неофіційною) імперською столицею Дніпропетровськ став за радянських часів — генсек Брежнєв привів за собою цілу когорту дніпропетровських управлінців. За часів незалежної України місто стало «кузнею кадрів» для колишнього директора ПМЗ Кучми. Відтак заідеологізованість міста та його мешканців, їхня цілковита байдужість до минувшими стають на заваді столичним амбіціям Дніпропетровська. Певно, це навіть на краще. Адже 230 років...

Гнат ЖИГА

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com