ПЛОЩА – ЦЕ НАШІ КРУТИ

Назва цієї статті трохи безсоромно поцуплена автором з пісні Едуарда Драча. У пісні йшлося про студентське голодування у 1990 році.

Голодування відбувалось у тій частині Києва, яка сьогодні називається Майданом Незалежності. Там, де в 1990 році стояли намети голодуючих студентів  ( певна частина яких із настанням капіталізму захворіла на ожиріння )  зараз знаходяться інші намети інших людей. Вони, як і  голодуючі студенти того далекого і повстансько-романтичного 1990 року, протестують проти пануючого, дуже  брутального по природі своїй світового порядку. Втім, є дві відмінності. В 1990 році людей на Майдані було значно більше. До того ж ( це вже друга відмінність) ті люди, які знаходяться на Майдані зараз   мають перед собою значно  пекельнішого,  власне більш дияволоподібного  ворога. Все серйозніше і жорсткіше аніж  тієї теплої осені, що стояла понад Україною 16 років назад. Тим, хто протестував  проти напівмертвого СРСР у 1990 році були простіше, хоча б через підтримку міжнародної громадської думки. Активістам УНП, Тризубу та  Звичаєвої Громади Українських Козаків, які тримають оборону на Майдані Незалежності саме зараз, протистоїть не лише  кримінально-буржуазна корпорація, яка фактично перебрала на себе владу в нашій країні. Проти  них, також, і майже повна байдужість масонсько-соціалістичної Європи та плутократичних США. Проти них байдужість товстощоких київських філістерів, дрібних буржуа та  конторських щурів, які вже наїлися досхочу  і яких  найбільше лякає саме слово „революція”. Втім, саме ці київські щури в перервах між турецькими пляжами та восьмигодинним розгляданням комп’ютера  у склепоподібному офісі залюбки фотографуються на тлі останнього схрону справжніх українців. Інколи з’являються  журналісти з вітчизняних телеканалів аби зі зловтішним рохканням зробити   черговий репортаж – пасквіль, у якому люди з останнього схрону будуть затавровані ( в кращому разі) лише як психічно хворі маргінали. Невблаганно наближається 24 серпня, коли та частина Майдану, де стоять намети має перетворитися    на центр офіційних урочистостей і тому не важко передбачити реакцію спецназу МВС  на цей останній схрон приблизно  в ніч з  19 на 20 серпня. Так само не важко передбачити і той відчайдушний спротив, який чинитимуть  мешканці наметового містечка, подальші репресії проти них та з рештою і проти всього українського, що лишилося в третій українській республіці. Проте намети не згортаються. Існує якась потаємна сакральна логіка приреченої боротьби. Офісні щури називають  це „відмороженістю”.

Проте, саме до такої „відмороженості”  можна віднести  і численні оповідки про солдат японської імператорської армії, які навіть після закінчення другої світової війни вперто відмовлялися вірити в капітуляцію власної країни і так само вперто чинили збройний спротив на далеких остовах Океанії і в 1960-ті, і трохи не в 1980-ті роки. З вітчизняного досвіду до подібної приреченої боротьби  можна віднести і відчайдушну військово-дипломатичну діяльність  гетьмана  Пилипа Орлика і Зимовий Похід  армії УНР і повстання козаків – гетьманців у 1920-ті роки. Звичайно ж, до  цієї священної боротьби приречених ми зараховуємо і партизанську війну 1940-их років на Західній Україні, оскільки і останні слова червоно-чорних партизан, коли їх у виказаних схронах  закидували гранатами і доля останнього солдата УПА, який  вийшов з лісу та здався вже властям третьої української республіки восени 1991 року, відповідають якомога краще  подібній парадигмі спротиву. Далеко не всі українці здатні  надати перевагу  філістерському трибу життя. Дякувати Богу, є серед них і „відморозки”. Глузливе це наймення навряд чи можна вважати повністю образливим по відношенню до нас. Якщо, взяти до уваги  достатньо розповсюджену в 1930-ті роки теорію про нордичне (полярне)  походження арійської раси та про холод, як про головну підставу буття „воїнів світла ”  на цій землі  то  дефініція „відморозок” перетворюється мало не на чесноту. Хто знає, можливо саме, на території України почав відступати льодовик і саме тут виникла та легендарна спільнота, археологічні сліди  якої марно шукали розумники з німецької  „ Спадщини предків” на мулкому дні проток між Англією та  Голландією у ті ж такі 1930-ті роки. Але, повернемося на Майдан  Незалежності.

Наметове містечко на Майдані виникло у спекотному липні під час коаліційної колотнечі. Нагадаємо, що існувало ще декілька подібних містечок – зокрема наметові містечка  таких буржуазних угруповань як Пора та БЮТ, які знаходилися і на Майдані ( трохи ближче до  Монументу Незалежності )  і у  Гетьманському   саду. Втім, після  того як  Універсал національної підлості було укладено, буржуазні хлопці швидко згорнулися. Вони не були і не є „відмрозками” і тому, коли до теплого мікросвіту їхнього політичного туризму увірвався крижаний вітер близької громадянської війни, вітчизняні ліберали вирішили мужньо втекти. Лишилися  справжні „відморозки” . Їхній табір є відносно невеликим. Їх самих є дуже мало, образливо мало. Вдень їх пече гучне київське сонце. Вночі їх пробирає до кісток майже болотяна вогкість  Хрещатого Яру. Їхніми ворогами окрім злих київських дощів, є і  не менш злобні опоненти, які приходять до табору виплеснути свою зловтіху  та передчасну радість з приводу своєї пирової перемоги. Але ” відморозки” не  відступають. Вони знають, що їхня мала кількість є оманливою. Поруч з ними на Майдані,  присутні невидимі тисячі людей – тих, хто воював та воюватиме  за Україну.  Навіть якщо на той момент, коли ви, українці мої читатимете цю статтю, намети буде розтрощено, а тих людей, до яких вам забракло мужності приєднатися, буде заарештовано, будьте  певними – останній схрон, наметове містечко не підлягає знищенню. Саме з нього „займеться всеукраїнська ватра”, потужна акція українського червоно-чорного реваншу. Попри все перемога буде за нами.