У ПОЛІТИЧНОМУ ФАРВАТЕРІ – МІЛИНА?

Отже, «унікальний» Універсал національної єдності нарешті вивів державу з політичної кризи. Принаймні, сподіваємося на це. Однак, приховані за примірливими формулюваннями пункти документу, рано чи пізно знов можуть стати каменем спотикання. Зокрема, на нашому зовнішньополітичному курсі.

Після формування «антикризової коаліції» президент Ющенко поспішив запевнити міжнародну спільноту в тому, що зовнішньополітичний курс України залишиться незмінним. Глава держави намагався закріпити у тексті «Універсалу» ті засади і завдання, які він проголосив після свого вступу на посаду. Найбільші суперечки між лідерами політичних сил викликало питання НАТО. Необхідність поглиблювати співпрацю з Північноатлантичним альянсом визнали всі учасники переговорів. Однак президент домагався чіткішої позиції, особливо щодо готовності України вже найближчим часом приєднатися до плану дій для набуття членства в організації. Компромісу таки досягли (на папері). Наскільки важливими є це з точки зору західних партнерів?

На думку більшості західних політологів, не можна задовольнятися пасажами на кшталт «ми орієнтуємося на Захід». Це все було при Кучмі – ця невизначеність і «багатовекторність», «прозахідність» і «проросіянство». Нині українські політики мусять визначитися: коли і до чого має приєднатися Україна, щоб прозахідний курс країни був закріплений чіткими політичними зобов’язаннями. Адже питання про те, коли Україна приєднається до НАТО, не належить до кола тих, що найбільше хвилюють українців. Країна не може дозволити собі гаяти час у вирішенні гострих внутрішніх проблем. Партнери і в НАТО, і в Європейському союзі очікують від України насамперед продовження демократичних перетворень та економічних реформ, які дозволили б покращити співпрацю. Тоді як в інтересах самих українців необхідно докорінно реформувати всю соціальну сферу, скажімо, систему пенсійного забезпечення.

Внутрішньополітичні питання, економічна політика, боротьба з корупцією потребують стратегічного бачення. Хіба це не важливіше, ніж питання про те, які перспективи будуть запропоновані Україні на Ризькому саміті НАТО восени? Оглядачі європейських ЗМІ підкреслюють, що такі перспективи залежать передовсім від успішності внутрішніх перетворень в Україні. Саме ці перетворення будуть запорукою успішної зовнішньої політики.

Дійсно, готовність продовжувати внутрішні реформи є тим фактором, навколо якого повинні об’єднатися провідні політичні сили. Цілком прийнятним, з цієї точки зору, може бути (куди подітися) створення «широкої коаліції». Втім, комуністам, як на мене, у майбутньому уряді не місце. В Україні, де комуністичне минуле не було належним чином переосмислене, це дуже неоднозначне політичне явище. Українських комуністів не можна порівнювати із комуністами в інших країнах колишнього соцтабору (які нині приєдналися до ЄС). Це вже не комуністи-реформатори. 

Втім, з гарантіями стосовно всього, що відбувається навколо, сутужно: сьогоднішній соратник перетворюється на затятого опонента, а носій спільної ідеї легко вдається до елементарної її зради. Адже й сам Гарант своїм останнім рішенням визнав свою потенційну неспроможність відновити довіру виборців, а отже – з їхньою допомогою відвернути реванш політичних антиподів. Справа ще й у тому, що, створюючи мандатами «Нашої України» «широку коаліцію» у ВР, Ющенко сприяв створенню конституційної більшості, яка зможе змінювати Конституцію так, аби потім і той самий КС на будь-які запити не міг дати відповідь на користь колишньої програми президента в питаннях не лише зовнішньої, але й внутрішньої політики.

Аби зрозуміти, що очікує Україну, коли при владі буде Віктор Янукович, досить згадати попередню практику Партії регіонів у тих областях, де вона зародилася і керувала на місцевому рівні, де локалізована її основна електоральна й фінансова база. Тому дуже важко сподіватися на демократичні перспективи. Принаймні, ця партія не має досвіду демократичних дій. Лексика ораторів від ПР на засіданні Верховної Ради засвідчила: у цих політиків немає не тільки досвіду демократичних дій, у них відсутнє ще й прагнення до них. Промовці апелювали поняттями «стабільність», «консолідація», «єдність», «економічне зростання», «соціальні гарантії», «добробут» при відсутності й натяку на «волю», «вільне висловлення поглядів», «розвиток політичної демократії», «соціальні солідарності й справедливості» – тобто той лексикон, який використовується зазвичай тоталітарними або авторитарними політичними силами.

Єдиний учасник «антикризової коаліції», що має в минулому досвід демократичних дій і постійно заявляє про орієнтацію на європейські демократичні цінності – Соцпартія. Проте, чи зможе вона забезпечити демократичність дій усієї коаліції? І чи захоче це робити? Виступ, а точніше рекламний ролик, голови парламенту Олександра Мороза, який транслювався декількома телеканалами, базувався не на соціал-демократичній лексиці, а на жаргоні тоталітарного соціалізму, де слово «воля» є основним для партії-члена Соцінтерна, пролунало, здається, хіба що раз. І це виглядає доволі визначеним сигналом щодо типу політики «антикризової коаліції» у майбутньому.

Не можна забути про те, що розвал такої милої серцю Заходу жовтогарячої коаліції саме напередодні саміту G8 зміцнив зовнішньополітичні позиції Путіна перед його зустріччю з Бушем. Тоді аналітики сприйняли це як факт, що свідчить про остаточне одужання путінського режиму від того нокдауну, в який його відправили події осені-зими 2004 року в Києві. Створенням нової коаліції РФ повернула «боржок» Заходові.

Західні ж правила є протиприродними для системи побудови бізнесу «Регіонів». Однак цьому бізнесу потрібні європейські ринки. Упровадження західних норм життя (у широкому розумінні цього слова) зруйнує зрозумілу для донецьких систему взаємин «влада-народ». Ці норми виключають страх з розряду активних політичних чинніків. При цьому бізнес має потребу в союзницьких відносинах з Москвою, але без втручання останньої у свої справи. Такий зовнішньополітичний сурогат цілком здатний повернути країну в часи багатовекторної зовнішньої політики. Але при цьому необхідно пам’ятати, що Росія вже не та й її вимоги складаються в повному поверненні України до своєї орбіти, але це не зовсім те, чого хочуть «Регіони, які тяжіють до монополізму». Щодо Штатів і Європи, то з різних причин, загальна з яких – «газова», Росія для них перестає бути глобальним партнером як це було ще два-три роки тому. Відповідно, роль України підвищується, і зростають вимоги до визначеності позиції Києва. Якою вона буде не важко здогадатися.