Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПРОБУДЖЕННЯ З ЛЕТАРГІЙНОГО СНУ

У цьому можна пересвідчитися на виставці, що відкрилася в музеї Івана Гончара.

Прагнення рятувати красу, яку впродовж століть cтворював наш народ, народилося в душі Івана Гончара під час Другої світової війни. Він дивився на той жах, на полум’я, в якому згорали ікони і вишиванки, і вирішив: «Якщо виживу, то рятуватиму те велике багатство». Свого часу Іван Гончар мав на київських пагорбах будинок, у якому збиралися свідомі українці. Потрапивши туди вперше, людина освячувалася почуттям любові до рідної землі. Зі стін оселі на неї дивилися очі святих. І. Гончар збирав ікони, вишиванки, рушники, предмети побуту українців.

Минуло 13 років відтоді, як Іван Гончар відійшов у вічність. Нині його колекція зберігається в ошатних залах музею, на-званого на його честь. 20 червня сюди завітали ті, хто шанує пам’ять про мит-ця ренесансного типу — так його називають тепер.

У залі людно. На лавах — відомий хор «Гомін». Леопольд Ященко — керівник хору — пропонує заспівати галичанську пісню «Ой, вербо, вербо, сухая вербо», яку так любив Іван Макарович. Далі звучать спогади. Прийомний син Івана Гончара Петро, він же директор музею, зазначив, що народному мистецтву навчити немож-ливо — воно передається генетичною пам’яттю. «От уявіть собі батьків, — каже він, — які наказують дитині: «Напруж м’язи лівої ноги, потім правої, перестав її». Нічого з такого навчання не вийде, бо треба брати дитину за руку і вести. Українці нині мають таких людей, які можуть повести за собою. Таким поводирем був Іван Гончар. Таким є один з його друзів, вже згадуваний Леопольд Ященко.

Щонеділі збирає пан Леопольд в музеї людей, які кохаються в народних піснях. Його пам’ять зберігає багато цікавих спогадів про Івана Гончара.

«1969 року зі своїм хором ми влаштували перші веснянки, — згадує пан Леопольд. — Пройшли вони з благословіння Іван Гончара. Згодом ми зібралися на Трухановому ост-рові,  щоб  відсвяткувати свято Івана Купала. Іван Макарович ходив за нами, давав поради, всіх одягнув у костюми зі своєї колекції. Він дуже суворо слідкував, щоб одяг було витримано в одному стилі, щоб не було так: спідниця з однієї області, а сорочка— з іншої. Свято вдалося. Усі розуміли, що без порад Івана Макаровича так добре не вийшло б».

Юрію Мельничуку, знаному в Україні майстрові народної творчості, не довелося зустрітися з Іваном Гончаром. Проте він активно продовжує його справу, і виставку «Дерево життя», присвячену пам’яті Івана Гончара, організував саме він. На ній представлено рушники, український народний одяг, писанки.

Я запитала в пана Юрія: «Що було б, якби народне мистецтво розвивалося безперешкодно, як було за життя Івана Гончара?» «Еволюція ніколи не розвивається прямолінійно, — відповів він. — її рух радше нагадує синусоїду, де за спадом знову піднесення. У кожної нації бувають добрі часи, після яких обов’язково настають часи випробувань. З погляду життя однієї людини справді жахливо, що відбувається руйнація... Однак ми не знаємо планів Господніх, не можемо збагнути, чому він дозволяє це нищення». На мій погляд, потрібно зрозуміти, чим ми володіли і що втрачаємо. Схоже, ми, українці, впали в летаргійний сон. Проте зараз, схоже, настає пробудження. На будь-якому дереві є сплячі бруньки, вони можуть роками не прокидатися, ждуть свого часу. Яка сила тому сприяє, знає один Бог. Нині в Україні є діячі, які не бачать пробудження.  Зовсім  недавно був вражений статтею Юрія Мушкетика «Прощай, Україно». Особисто я не збираюся прощатися».

Ю.Мельничук посміхається і показує виставку рушників. На ній більше тридцяти народних витворів мистецтва, деяким з них більш як двісті років. Нині мало яка родина, особливо міська, має у своїй оселі такий оберіг. На жаль, не всі знають, що ця сакральна річ посилює енергетику дому, сприяє благополуччю. Колись, зазначає Юрій Мельничук, рушник передавався з покоління в покоління, бо на ньому нанесено певні символи, винятково важливі саме для цього роду. Звісно, родина, яка не має свого рушника, багато чого втрачає. Виставка стародавніх рушників триватиме аж до 27 серпня. Тож люди, в яких виникне бажання долучитися до цієї сакральної творчості, матимуть можливість тут вибрати собі візерунок. Вибираючи такий рушник, треба не думати, а радше медитувати. Уважно роздивіться рушник, хвилин десять-п’ятнадцять. Потім заплющте очі... Що відчуваєте? Рушник, який вам найбільше припаде до душі, дасть особливі, доти незнані, нюанси відчуттів.

Уляна НЕТУДИХАТА
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com