АВТОР ПАНЕГІРИКА САТАНІ ТА ПЕКЛУ

На сумовитому тлі сьогодення, коли замість обіцяної української України ми змушені спостерігати щось вкрай дивне та синкретичне, геть зовсім не схоже на Україну, важко не звертати увагу на той глевкий та дегенеративний людський матеріал, який максимально ускладнює створення української України.

Цей матеріал не однорідний. На відьмацькому возі українофобства розмістилися ті, які залюбки поперегризали б горлянки одне одному. Безумовно, їх єднає семітський та юдофільський чинники. Мабуть, щира відраза до українства — не єдине спільне начало в засадах Вітренкота Богословської, Поповича та Симоненка, Маленковича та українських послідовників Дугіна. Утім, у цьому огидному бестіарії, який нагадує картини Ієроніма Босха, особливе місце належить тим нашим співгромадянам, які сповідують своєрідний культ Михайла Булгакова. Вони щиро переконані в тому, що Київ саме стараннями цього письменника потрапив до реєстру видатних літературних столиць світу. Вони вважають Булгакова київським літератором, хоча писав він про Київ уже поза межами Києва. Булгаковські фани не зважають (навіть хизуються тією неувагою), що значна кількість людей, які мешкають з ними в одній країні, зовсім іншої думки про Булгакова. Та й справді, українці завжди ненавидітимуть Булгакова. Його меморіальну дошку на Андріївському узвозі завжди бруднили фарбою кольору лайна. На початку 1990-х портрет Булгакова, почеплений якимось москвофілом-відчайдухом у вестибулі жовтого корпусу Київського університету, провисів лише п’ять хвилин. Прегарні описи київських краєвидів та парадів військ УНР на Софійській площі не зможуть переконати українського патріота в тому, що такий роман, як «Біла гвардія», написала людина, яка любила Україну.

Українці вважають Булгакова своїм ворогом. І я наважуся передбачити: якщо Партія регіонів України пролобіює у Верховній Раді України закон про двомовність, — першим запалає Музей Булгакова.

Для більшості читальників Булгаков є автором лише однієї книжки — «Майстер та Маргарита». Це блискучий панегірик сатані та пеклу. Зацькований та вимучений не-облаштованістю радянського побуту 1930-х, озлоблений жлобством радянських людей, Булгаков виплеснув власну жовч на сторінки роману, у якому віддав на поталу чортам і радянський побут, і радянського жлоба. Що ж до другої лінії роману, у якій вкрай своєрідно потракто-вуються події євангельської історії, то тут варто згадати, що батько Булгакова викладав у Київській духовній академії (там наразі отруює повітря Могилянка, прости Господи), і хто знає, які саме комплекси дитинства примусили Булгакова писати в уже зрілому віці доволі єретичні речі. Принаймні сучасний філістер, який претендує на інтелектуальність та високочолість, має за честь хоча б раз у житті побачити обкладинку цієї книжки та похизуватися у колі друзів згаданим розгляданням обкладинки. Будемо відвертими, панове, — ця книжка вже давно втратила свій гностичний чар та преспокійно увійшла до буржуазного дискурсу. Іменами героїв книжки називають ресторани для товстосумів. Телевізійна версія роману, яка прошаруділа мілководним українським ефіром восени 2005 року, засвідчила сумну тенденцію десакралізації «Майстра та Маргарити». Тому не варто дивуватися, що для тих, хто просунувся трохи далі обкладинки, Булгаков залишиться предтечею капловухих ремісників на кшталт Дена Брауна та Коельйо, і у тіні, яку відкидають на землю чорні коні диявола та слуг його, зостанеться решта книжок Булгаковим. Зокрема і та книжка, через яку ми його ненавидимо: «Біла гвардія».

Цю книжку не можна вважати погано написаною попри те, що щемка та висока нота, яка відчувається від перших сторінок, ближче до середини роману втрачається через певне стильове нехлюйство та знову з’являється лише у фіналі. Боюся бути занадто суб’єктивним, але найкращими сторінками цього роману є власне останні сторінки — розгорнутий опис сльотавої зимової ночі, коли зоряне небо понад засніженим Києвом порівнюється із церковними царськими вратами, потойбіч яких відбувається урочиста відправа. Це, можливо, найвартісніше, що є в книжці. Історія російської інтелігентної родини, що живе у Києві (її Булгаков писав зі своєї власної родини), ніколи мене не цікавила. Тішить потрактування українських національно-соціалістичних повстанських військ, які наступають на Скоропадський Київ, як страшної, демонізованої сили, та трохи дратує вже остогидле шаржування останнього українського гетьмана. Безумовно, Булгаков писав не історичний роман — він писав про своїх родичів та близьких, певна частина з яких пішла з життя в насильницький спосіб, тому можна вибачити трохи хворобливу і дрібнобуржуазну фетишизацію побуту та речей, які оточували дорогих письменнику небіжчиків. Крізь добре зціплені зуби можна вибачити і доволі своєрідне тлумачення історичних подій та фактів. Викликає неприйняття  єдина,  але суттєва деталь книжки — шалена, майже зоологічна українофобія. Українофобія вишукана і тому небезпечна. Булгаков був далеко не першим, хто зображав нас тупими та агресивними селюками, хто заперечував існування нашої мови. Однак він першим здійснив класифікацію українців — українців, нелояльних до чужоземної влади, та чітко вказав локацію цього небезпечного для ворожих імперій прошарку — українські села та містечка. Якщо вдягти маску борхесівсь-кого розумника-книгожера, який страшенно любить копирсатися в потаємних авторських сенсах та прихованих алюзіях, а також, якщо взяти до уваги, можливо, й не щире, але енергійне плазування Булгакова перед Сталіним, то напрошуються цікаві висновки. Звичайно ж, радикалізм таких висновків залежатиме від політичних поглядів гіпотетичного дослідника, але вже не так важко уявити, що це допомогло провести масштабну зачистку українства, нині знану як голодомор. Сталіна надихнула якщо й не сама «Біла гвардія» то принаймні написана на її основі тим самим Булгаковим п’єса «Дні Турбіних». Принаймні Сталін був уважним глядачем цієї п’єси. Дуже уважним. Навіть якщо й заперечити цю версію, не можна не завважити факту побутування в сучасній Україні такого соціально-психологічного та політичного явища, як булгаковщина. Йдеться про своєрідну касту російськомовних євреїв, росіян та помоскалених українців. Вони мешкають переважно у великих містах і займаються канцелярською роботою або імітують контркультурне середовище. Вони є сірою речовиною промосковської п’ятої колони і, незважаючи на низьку боєздатність, надають людиноподібним мавпам з партій Ахметова та Вітренко певного шарму. Звичайно, спільного між істеричними бабами важкої політичної поведінки та розбагатілою шпаною з шахтарських поселень і Срібним віком російської культури, м’яко кажучи, небагато, але генетично вроджена ненависть до України змушує адептів булгаковщини не перебирати харчами. Себто союзниками. Ми маємо бути свідомими того, що дуже скоро нам доведеться з’ясовувати стосунки з представниками цієї касти, і не у форматі дрібної вуличної бійки. Можливо, ці люди видаватимуться нам аж занадто симпатичними та ввічливими, людьми, яких шкода. Однак згадаємо, що саме вони є мізками чудовиська, яке виповзло з глибоких пекельних шахт і прагне української крові. Тому, аби в найвід-повідальніший момент рука не здригнулася, треба частіше перечитувати «Білу гвардію». Приємного читання, панове!