ТЕКТОНІЧНО-РАСОВИЙ РОЗЛАМ УКРАЇНИ: ДОБРЕ ЦЕ ЧИ ПОГАНО?

Отже, вибори відгуготіли, і українці, як у нас в таких випадках кажуть, визначилися. Один з наслідків цього визначення вельми стурбував багатьох аналітиків. Стався, кажуть вони, розкол України на дві протиборні частини, а це погано.

Необхідно примирити Лівий і Правий береги, об’єднати Схід і Захід на спільних засадах... Особисто я дотримуюся протилежної думки. На відміну від політиків і політологів, які бачать лише явища «на поверхні», мені випало з’ясувати деякі глибинні закономірності цивілізаційного поступу. Спираючись на ці знання, насмілюся стверджувати, що розкол України вкрай необхідний для її подальшого руху і що не можна нікого і нічого об’єднувати. Навпаки — поділ слід поглиблювати. Спробую обгрунтувати цю думку послідовно, крок за кроком...

Космічний механізм руху

Поштовх до моїх студій дали ідеї професора НУ «Києво-Могилянська академія» М.Чмихова (пішов з життя 1994 року). Археолог за фахом, він, зокрема, вивчав світогляд наших арійських предків і відтворив їхні уявлення у сенсі зв’язку між Космосом і земним життям. Згідно з цими уявленнями,принципові зміни суспільства спричинюються кризовими протистояннями Сонця та його планет. Особливо напруженою для Землі є ситуація, коли весняне рівнодення збігається з новомісяччям. Такий збіг випадає раз на 532 роки. Три 532-річні цикли становлять, кажучи по-сучас-ному, епоху (давні називали її «покоління»). На її зламах якісно оновлюються світогляд і політично-економічний устрій (приміром, епоха бронзи змінюється ранньозаліз-ною епохою). Як вважали стародавні мудреці, «покоління» існує «близько 16 століть».

Чмихов підтвердив стародавні цивілізацієзнавчі спостереження даними сучасної астрономічної науки. З’ясував, що «покоління» тривалістю «близько 16 століть» — це 1596-річний цикл руху планет Сонячної системи, який складається з трьох 532-річних фаз. Спираючись на таку несхибну ознаку, як збіг рівнодення і ново-місяччя, Чмихов розбив історію людства на 1596-річні відтинки. Від кінця палеоліту, коли сформувалася фізична модель сучасної людини, сплинуло уже шість таких епох. Нинішня епоха, в якій ми оце зараз живемо, почалася 419-го, а закінчиться відповідно 2015 року. Саме підготовкою до цього перевороту вчений і пояснював ті корчі цивілізації і кліматичні аномалії, що почалися у 80-ті роки минулого століття.

Усе це цікаво. А ще цікавіше було б знати, в чому полягає механізм зв’язку між планетами і змінами суспільства? Чмихов про такий механізм не писав. Можливо, це так і залишилося б таємницею, якби не київський геолог, професор О. Слензак. Не так давно він відкрив процеси, що відбуваються у кристалічних породах (приміром, гранітах) в умовах тиску і деформацій. Структура цих порід— кристалічна решітка — є ідеально жорстко організованою системою. Посилення тиску вона витримує до певної межі, після чого враз завалюється у самій своїй основі. Вибухає атомно-молекулярна катастрофа: електрони «сплигують» зі своїх орбіт, що ними вони рухаються навколо атомних ядер. І тут же розпорошені атомні елементи знову гуртуються в жорстку структуру, але це  вже нова і  при тому ускладнена речовина. Усі ці катаклізми супроводжуються, звісно, викидом специфічної енергії — геоплазми. Слензак вважає її одним з головних чинників удосконалення матеріальних сполук і рушієм розвитку організмів.

Коли я поєднав відкриття Чмихова і Слензака, переді мною відкрилися фантастично цікаві речі. Бо ж якщо геоплазма спричинює мікрофізіологічні мутації (зміни) в людському мозку, до того ж у бік ускладнення, удос-коналення, то це тягне за собою піднесення способу мислення на вищий рівень. Відповідно розвивається і політично-економічна організація суспільства. Так граніти рухають цивілізацію і взагалі життя... А чи є тут якась система? Подивимось.

Як відомо, під осадовими породами земної кори наша планета запанцирована в гранітний шар. Під впливом тектонічних деформацій він генерує животворчу мутагенну енергію. Однак на нього тисне і притягання небесних тіл! Планети обертаються навколо Сонця, тож комбінації векторів космічних тяжінь швидко змінюються. Земля повсякчас «мнеться» в різні боки, наче м’яч, і буквально поринає у суцільні геоплазмові потоки... Цілком зрозуміло, що тиск на Землю посилюється під час критичних протистоянь у Сонячній системі, коли збігаються притягання з боку Сонця і тих чи інших планет... А тепер згадаймо збіг весняного рівнодення і новомісяччя. Тут усе елементарно. Земля обертається навколо своєї осі, отже, на неї діє деформуюча відцентрова сила. Найбільша кутова швидкість обертання і відповідно найпотужніша відцентрова сила спостерігаються, звісно, на найбільшому діаметрі планети, тобто на екваторі. На день весняного рівнодення Сонце стоїть над екватором; його притягання і відцентрова сила поєднуються. А що таке новомісяччя? У цей момент Місяць проходить між Землею і Сонцем. І коли раз на 532 роки рівнодення збігається з новомісяччям, то відбувається єднання екваторіальної сили з притяганнями Сонця і Місяця. Це найбільша з усіх можливих напруг на Землі. її буквально «розпирає» по екватору... Ну і додайте сюди загальні критичні протистояння в усій Сонячній системі, які «нашаровуються» на зламах астрономічних циклів, зокрема 532- і 1596-річного. Нагромадження усіх описаних чинників якраз і станеться 2015 року.

Отже, картина зрозуміла. На рубежах астрономічно-епохальних циклів гранітний панцир Землі переживає найпотужніші гравітаційно-деформаційні навантаження, і в ньому бурує збуджена гео-плазма. Цілі народи зазнають масових мікрофізі-ологічних, зокрема й мозково-розумових, мутацій, виникають нові способи мислення, нові цивілізації... Одне слово, ми бачимо феноменальний механізм руху життя на Землі, що його запускає в дію вся Сонячна система.

Геоплазмові полігони арійщини

Усе сказане найбезпосередніше стосується і історичного, і повсякденного нашого життя. Ось поміркуймо — де генерується найпотужніша гео-плазма? Звісно, у вогнищах напруг земної кори — там, де гранітний панцир пошрамовано глибинними розламами або де тектонічні плити стикаються і випинаються нагору (тобто в горах). Саме тут організми, і люди зокрема, найбільше зазнають мутацій. Отож зрозуміло, чому родові колиски всіх народів туляться до передгір’їв... А ось «пуп Землі», що охоплює Близький Схід, Пониззя Нілу, Малу Азію, Балкани, Пониззя Дунаю, Середнє й Нижнє Подніпров’я (тобто нинішню Україну) і Кавказ. Саме звідси пішла цивілізація як така, саме тут була колись «неолітична революція», виникли християнство, іслам, юдаїзм... Чим пояснити цей феномен? Можу відповісти. Від ріки Замбезі на північ пролягає Великий Африканський рифт (розлам), у зоні дії якого, кажуть, мавпа колись зазнала мутацій, в результаті якої стала людиною. У районі Чорного моря рифт упирається в інший розлам, що пролягає від Індонезії аж до Ісландії. Іншого такого перехрестя на планеті нема. Стиком одразу кількох тектонічних плит якраз і слід пояснювати неймовірні цивілізацієтворчі властивості «пупа».

А тепер найцікавіше. Найрозвиненіша на Землі людська раса — європейська, її засади копіюються зараз у всьому світі. Європеоїди як такі виникли колись на Близькому Сході. Згодом у їхньому середовищі на тому ж самому Близькому Сході сформувалися індоєвропейці, або ж арійці. Та вони не залишилися на місці, а через Нижнє Подунав’я прийшли в Подніпров’я. Саме тут вони сформувалися остаточно як базова модель усієї сучасної арійщини. Йдеться про славнозвісну Трипільську цивілізацію, яка створила засади технології (орне землеробство, скотарство, містобудування тощо) світового індоєвропеїзму, а також заклала, за висловом Чмихова, «основу світогляду сучасності». Тут виникає слушне запитання — чому нашим предкам не сиділося на Близькому Сході, чому для вдосконалення їм знадобилося йти в Північне Причорномор’я? Відповідь в особливостях тектонічно-геологічної будови Подніпров’я.

Подивімося на вміщену в моєму дописі схематичну мапу. Ліворуч ми бачимо Український кристалічний щит, складений з гранітних блоків. Щит залягає дуже близько від земної поверхні (незрідка в якихось 50 м), а на Правобережжі Дніпра часто-густо взагалі випинається з-під грунтів. Праворуч же ми бачимо Дніпровсько-донецьку западину. Вона заповнена м’якими викопними морськими й континентальними осадовими відкладами. Глибина залягання під нею гранітів велика: до 5—7, місцями до 10, а в Донбасі — навіть до 15—20 км.

Що далі, то цікавіше. Граніти Щита, звісно, непохитно міцні. Осадові ж породи Западини можна порівняти з холодцем у мисці — якщо миску похитнути, холодець легенько затремтить. А тепер згадаймо, що швидкість обертання Землі навколо своєї осі повсякчас то прискорюється, то гальмується — на якусь мізерну частку секунди, але для складових структур планети це відчутна дія. Земля обертається на схід, тож коли вона прискорюється, осади Западини «тремтять» і за інерцією стояння усією масою налягають на Щит. Той стрясається, і в ньому спалахує геоплазма. Отже, ми бачимо неймовірно цікавий постійно діючий генератор життєтворчих енергій.

Мутагенні імпульси від ударів Западини відлунюються у гранітах, звісно, за лінією схід—захід. Отож з мапи випливає, що найенергетичнішими місцями України в районі дії Щита повинні бути терени, розташовані на північ приблизно від широти Нікополя. Загалом це правобережне Середнє Подніпров’я і Побужжя. Тож чи дивно, що саме на цих геоплазмових полігонах формувалася базова модель світової арійщини! Первісні індоєвропейці, які прийшли до нас з Подунав’я, укорінилися в Над-дністрянщині і Побужжі. Правобережне Середнє Подніпров’я — це осердя Трипілля (рештки його наймогутніших мегаполісів знайдено на Черкащині), згодом — полян (світоглядно-політичної еліти східного слов’янства) і Київської Русі. Степові арійці епохи бронзи (нащадки трипільців) тяжіли передусім до наддніпрянських обширів Запоріжжя, Херсонщини, Дніпропетровщини. «Щитові» Київ, Черкаси (черкаська Козаччина), Запоріжжя з його Хортицею і Січчю — це все енергетично-сакральні центри України.

Одне слово, віддавна на Щиті вирувало бурхливе життя. Тим часом у районі Западини панували світоглядно-цивілізацій на тиша, духовний застій. Сюди, зокрема, проникали прадавні угро-фіни. З часом, звісно, сталися певні зміни. Північну частину Западини (сучасні Чернігівщина, Сумщина, Полтавщина) зайняли вихідці з Правобережжя. Що ж до тієї ділянки Щита, що розташована південніше нинішнього Нікополя, то вона не мала такої надпотужної енергетики, як, скажімо, Київщина. Тож сюди могли проникати чужі для нас ідеї. Так і сталося — врешті-решт середньовічні кочовики слідом за Лівобережжям обсіли й увесь Південь і дійшли мало не до річки Росі. Так виникло Дике поле — цивілізаційний антагоніст Русі. У творчу серцевину Щита ці хижаки пробитися вже не могли і заклякали перед її геоплазмо-вим випромінюванням, як чорт перед свічкою...

Життєтворчий антагонізм

Отже, що ми бачимо зараз у світі? Планета прямує до епохального перевороту з кульмінацією в 2015 році. Однак, за висновками Чмихова, такі злами мають свій підготовчий період. Це зумовлюється «завчасним» нашаруванням критичних ситуацій у Сонячній системі. Першим, звісно, на посилення гравітаційної напруги відгукується енергетично найчутливіший «пуп Землі». Він заздалегідь закладає деякі засади нової епохи, а вже після куль-мінації вони ширяться планетою. Цього разу початок міжепохального перевороту в «пупі» припав на 1983 рік. Отже, висновок: 1983 року «пупчана» Україна вийшла зі старої епохи задля принципово нового завдання — створення деяких базових засад нової епохи. Головне тут — світогляд, і з 80-х років минулого століття його новоепохальна модель уже твориться у нас зусиллями М.Чмихова, Ю.Шилова, Ю.Канигіна, І.Каганця та інших мислителів.

Щоб виконати таке надважливе завдання, Україна повинна стати самодостатньою цивілізаційною одиницею. У старій епосі вона працювала на Московію, окультурюючи її своїми ідеями і людьми. Однак 1983 року ця місія скінчилася, тим-то Україна «несподівано» дістала незалежність. Звісно, історія її звільнення має свою систему. Не розкриватиму її зараз усю, згадаю лише такий момент. Будь-яка цивілізаційна зміна має зав’язку, кульмінацію і розв’язку. Кожен з цих етапів зумовлюється астрономічно-геоплазмовими чинниками і вкладається в 19-річний т. зв. Метонів цикл (його суть полягає у тому, що через 19 років починають заново повторюватися взаємні розташування Сонця, Землі і Місяця). Міжепохальні зрушення у нас почалися, повторюся, 1983 року, а 1991 року Україна здобула незалежність. Отже, 19-річний етап 1983—2002 років можна вважати кульмінацією звільнення. У такому разі попередній етап-зав’язка — це 1963—1982 роки. І справді, це день-у-день — правління Л. Брежнєва, тобто славетна «стагнація», «застій», яка підвела СРСР до цілковитого маразму і згуби. 2003— 2022 роки — це етап остаточного звільнення, самодостатності України.

Та самодостатня формація повинна бути структурованою, тобто розбитою на частини з різними рівнями розвитку. Кожен рівень — це своя ідея, погляд на устрій світу, і вони між собою борються. Це те, що у філософії називається «єдність і боротьба протилежностей». Діалектично суперечлива боротьба окремих частин рухає все суспільство вперед. Нерозчленований, одноманітний, позбавлений глибинних суперечностей народ неодмінно затужавіє і зупиниться. В Україні цей необхідний внутрішній антагоніст з’явився після Хмельниччини, коли на Подніпров’я почали переселятися угро-фінські московити. За 300 з гаком років вони вжилися в цивілізаційне тіло України і стали його органічною і водночас — несумісною з корінним населенням частиною. Ця химерна ситуація пояснюється тим, що угро-фіни належать до монгольсько-тюркськосемітсько-хамітського (хаміти — це давні єгиптяни) світу, провідна світоглядно-організаційна настанова якого — зверхність формації (роду, общини, держави тощо) над особою. Українці ж належать до арійського світу, провідна настанова якого — зверхність особи над формацією, тобто абсолютна свобода людини. Це дві полярно протилежні генетики, цивілізації, і злити їх в якусь однорідну масу просто неможливо. Власне, це дві різні раси (як відомо, раса — це підвид єдиного біологічного виду, до якого належать всі земляни), що перебувають на різних рівнях розвитку. Порівняно з українською угро-фінська раса відсталіша, позаяк родоплемінний спосіб мислення — це той попередній щабель африкансько-азійської організації, на якому зросла найновітніша — європейсько-арійська — ідея особистої свободи.

Угро-фіни, звісно, прагнули накинути Україні свій общинний погляд на світо-лад і викорінювали в ній усе, що уособлювало свободу. До того ж зверніть увагу на таке. Що московитам заважало рівномірно заселити всю Україну? Нічого. І все-таки протягом століть вони зрештою сконцентрувалися на Сході і Півдні, повторивши історичний шлях печенігів і половців. Утямити цей феномен легко. Енергетика Правобережжя для них мало прийнятна, там над-то багато руху, змін, там зовсім інші клітинні коливання. Скільки світоглядно-цивілізаційних зсувів після 1983 року сталося в Центрі і на Заході (гео-плазма Щита і Карпат!), а на Сході — духовна непо-рушність. Тут і досі живуть ідеалами СРСР... При цьому не слід усе спихати на етнічних угро-фінів. До «русскоязычных» прихиль-ників формаційного способу життя належить також чимало етнічних українців. Адже в українському ет-носі, як і в усякому іншому, є різні фізіологічні типи, і вони туляться до тих енергетичних вогнищ, характеристики яких відповідають їхньому рівню внутрішньої свободи. Так навколо тих чи інших територіально-гео плазмово-мутагенних засад у суспільстві гуртуються різні расові сутності.

Сталінщина, здавалося б, остаточно придушила в Україні все арійське і вільне, і жодних підстав для якихось ідейно-расових суперечностей у нас начебто уже не залишилося. Навіть виникла дурнувата байка: «Русскіє і хахли — ето одно і то же». Та знищити природу неможливо. Тож після 1983 року галичани і «щитовики» почали «раптом» виявляти доти причаєні генетичні потяги до свободи. Одночасно підвищена гравітаційна напруга у Сонячній системі активізувала й «русскоязычных». Два протиборні начала української цивілізації заворушилися, і вибір між свободою і несвободою став неминучим. Цей внутрішній антагонізм розпалахкувався тим сильніше, чим далі Україна просувалася до самодостатності. Абсолютно логічно  він  повинен був остаточно оформитися на початку завершального циклу 2003—2022 років. Що ми й побачили на власні очі. Як стверджують оглядачі, справжня новітня українська нація, здатна до самоусвідомлення, зародилася 2004 року на Майдані. Свою відповідь внутрішній антагоніст дав на виборах до Верховної Ради 2006 року.

Вибори—2006 в Україні

Навіть дитині видно, що ці вибори різко відрізняються від попередніх. Окрім іншого, відсіялися нікому не потрібні дрібні партійки, які тільки засмічували аж надто строкату Верховну Раду. Відбулася концентрація двох головних протиборчих ідей. Феноменально виглядають тут цифрові показники. Чітко бачимо проукраїнські сили, непроук-раїнські і проміжне «болото». Проукраїнські сили разом набрали 36,24% голосів виборців, непроукраїнські — 35,8%. Абсолютно чіткий розкол суспільства на дві рівні сили, рівновага старої і нової епох. І все-таки нова трішечки переважає. Це свідчення того, що й у подальшій затятій боротьбі новоепохальна генерація поступово нарощуватиме тиск.

Ну і як же ці дві сили розташувалися на теренах України? А ось як. Прошу придивитися до двох мап. На одній — області, в яких на виборах до ВР перемогли «помаранчеві» і «Регіони». На другій — землі Київської Русі. Як бачимо, обриси вотчини «Регіонів» мало не цілком збіглися з межами Дикого поля. Ба навіть більше — головні кубла кочовиків у Північному Причорномор’ї, їхні бази, від яких поширювалася подальша експансія, містилися на Лівобережжі, у південній зоні Западини, тобто на теренах нинішніх Донбасу і Харківщини. Те саме бачимо через 800 років на виборах — 2006: на Півдні (окрім Криму, перенасиченого відставниками) перевага «Регіонів» виявилася не надто вражаючою. Натомість у Донбасі (де граніти, нагадаю, залягають найглибше) їхня перемога була просто-таки нищівною. Звідси (і з Криму) на всю Україну ідуть головні імпульси цивілізаціиного застою.

Таку спадковість утямити легко. Як і всяка окрема спільнота, усе людство теж розчленовано на різнорівневі частини, що перебувають у стані суперництва. Рівень розвитку зумовлюється світоглядом, а той, своєю чергою, — рівнем мутацій людського мозку в тих чи інших вогнищах напруг у земній корі. В останні тисячоліття історію рухало протистояння формаційного Сходу і «особистісного» Заходу. Якщо коротко, їхні ідеї виглядають так: Схід вик-лючає прояв людської волі, забороняє втручатися у настанови вищих закономірностей (усі люди, владарі і підданці, повинні без усякої критики виконувати ці настанови). Захід же прагне критично осмислити механізми всесвітнього поступу. Отим-то, рушаючи на «невірну» Європу, Азія мала передусім на меті придушити чи бодай стримати лет людського духу, вільну, а не за «наказом згори», творчість. У цій борні Європа мобілізовувалася і закладала щораз міцніші політично-економічні підмурівки під свою філософію.

Цілком зрозуміло, що предметом особливої уваги азійців був Щит — гео-плазмово-родове лігво світової арійщини. При цьому скидається на те, що одним з його найголовніших планетарних антагоністів є Урал, який витворив чимало общинних, формаційних за духом народів (мабуть, вище цього рівня мутагенна сила Уральських гір не підноситься). Ті самі печеніги з половцями і угро-фіни — кровні брати, і ті, й інші зародилися колись у Приураллі. Віддавна цей регіон викидав на Подніпров’я «експропріаторські» десанти (часом їм на підмогу квапилися й інші азійці, приміром, гуни, монголи). Вони скажено, просто мертвою хваткою, впивалися у творчу Русь-Україну, фактично складаючи разом з нею розколоту навпіл і водночас цілісну цивілізаційну сутність.

Нічого дивного в такій діалектиці. Під час усіх минулих міжепохальних переворотів на щитовому Подніпров’ї творилися щораз нові, ускладнені арійські спільноти, які потім розходилися світами. Тутешня аура свобідного творення, руху, розвитку була (і є) могутнім подразником Сходу на клітинно-вібраційному рівні. Ми тут бачимо, по суті, різнополюсний електричний ланцюг. Схід і без того постійно «тримав у тонусі» ненависне йому щитове геоплазмове вогнище, не давав відпружитися, а в міжепохальні моменти (тобто під час загального енергетичного збудження) на Подніпров’ї взагалі товклися цілі орди прибульців. І місцеві новонароджувані індоєвропейці мусили відкристалізовувати свої світоглядно-політичні засади в умовах спротиву тих, хто прагнув вигубити ці засади у самому зародку. Так людство підносилося на черговий щабель свого розвитку...

Абсолютно те саме спостерігається й зараз. Найперші ж натяки на самодостатність України (ще за горбачовської «перебудови») збурили «праведний» гнів «русскоязычных». Не відкрию нічого нового, коли  згадаю   про  хвилі ненависті, які вихлюпуються на Правобережжя й Галичину з Криму. Незабутнє враження справили і влаштовані південною Западиною печенізькі походи на Київ 2004 року... Коли після розвалу СРСР Московія як зовнішній антагоніст почала потихеньку втрачати у нас свої позиції, можна було б подумати, що наші взаємини з Уралом відходять в історичне минуле. Та це була б хибна думка. Бо ж планетарні тектонічно-геоплазмові структури і породжувані ними закономірності цивілізаційного поступу залишилися на місці. Просто нині енергетичний зв’язок між Щитом та Уралом переходить в іншу якість. Московія і справді повинна нас «відпустити на волю», бо інакше Україна не стане самодостатньою і не виконає своїх міжепохальних завдань. Однак виконати їх вона може лише за умов діалектично суперечливої міжусобної боротьби в її цивілізаційній утробі. Тому-то Урал від брутального тиску зовні переходить на тонший, сутнісний, рівень протистоянь. І знову відіграє роль головного суперника арійських теренів «пупа Землі».

Як до всього цього поставитися? Спокійно і з почуттям історичного оптимізму. Бо ж нарешті у нас, як і у всіх пристойних людей, з’явився свій власний повноцінний, ідейно-політично й територіально чітко окреслений внутрішній антагоніст! У ньому — запорука нашого руху. Покинуті ним напризволяще, ми затужавіємо, як личак на морозі. Шляхетні «гостробокі» граніти Щита самі не викрешують життєтворчу енергію — для цього по них повинні вда-рити аморфні безживні осадові намули Западини. Так само і «щитовики» без «дружньої критики» мало здатні до самоорганізації, найліпше у них виходить махати пальцями на мітингах і лаятися поміж собою. Тільки змобілізувавшись у боротьбі з уявленнями, згідно з якими єдиною формою організації людського співжиття є мертвотна, нерухома сталінсько-брежнєвська формація (де особу безжально затиснено в лещата державного примусу), «щитовики» і галичани спроможуться вибити в собі енергетичну іскру та обстояти свободу, розвиток і, зрештою, саме своє генетичне єство. По-переду на нас ще чекає тривала ідейна боротьба, але після 2015 року ново-епохальні принципи переможуть остаточно.

Отож бо я і кажу — тектонічно-расовий розкол України є цілком нормальним, ба навіть необхідним для неї феноменом. У жодному разі не можна нікого і нічого «об’єднувати». Навпаки — протиборчі ідеї слід підтримувати у «расовій чистоті», відгострювати їх, бо інакше не вийде справжнього життєтворчого герцю, загальмується внутрішньоенергетичний обмін. Та й узагалі, полярні світогляди просто неможливо поєднати. І якщо й справді буде влаштовано якусь «широку коаліцію» непримиренних антагоністів, то вона виявиться неспроможною і незабаром завалиться...