СНД для росії - привид СРСР?

У минулому номері розглядалось питання можливого виходу України з СНД. В продовження теми пропонується аналіз юридичної та економічної сутності цієї організації.

Гюльчетай, відкрий личко...

Співдружність Незалежних Держав, або СНД, створено 1991 року відповідно до Мінської угоди, Алма-Атинської декларації та протоколу до Мінського договору. Членство в СНД добровільне, кожен з учасників має право його зупиняти або зовсім припинити. Головним документом організації є Статут — саме він допоможе розібратися у питанні справедливості російських Дій.

Питання про статут Співдружності вперше внесено до порядку денного на першій зустрічі лідерів СНД, що відбулася 30 грудня 1991 року. Однак за вимогою України його було знято з порядку денного. Питання про статут знову постало на зустрічі в Ташкенті, яка відбулася 15 травня 1992 року. Остаточно документ складено і схвалено керівниками Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану й Узбекистану у січні 1993 року в Мінську. Україна, Туркменистан та Молдова виступили проти. Вони підписали лише супровідну декларацію, що залишала за ними можливість підписати статут протягом наступних місяців. До речі, Статут до цього часу не підписано Президентом України і не ратифіковано Верховною Радою. А це означає, що Україна є асоціативним учасником СНД.

Саме тоді, в час створення Статуту, почалися перші виступи України проти СНД. 4 січня 1993 року на зустрічі президента Кравчука з представниками 26 українських партій та рухів було оголошено про суперечність інтересам та законодавству України проекту статуту. Дмитро Павличко, тодішній голова Комітету з закордонних справ при Верховній Раді, порівняв його з Переяславською угодою 1654 року, яка для українців є символом віроломства росіян. Ще раніше Кравчук заявив, що статут нагадує йому Союзний Договір 1922 року. Критиці було піддано три сфери можливої співпраці — економічну, військову і політичну.

Та все ж не обійшлося без вимушених компромісів. Яскравий приклад того — Договір про створення Економічного союзу, підписаний 24 вересня 1993 р. Зі слів експертів, він став закономірним і об’єктивним підсумком процесів, що відбувалися в країнах СНД, і заклав основи узгодженої стратегії з усунення кризових явищ і реформування усієї економічної сфери СНД. Головне в договорі — проголошення принципу поваги суверенітету кожної держави і невтручання в справи один одного, повага прав і свобод людини, незастосування будь-яких видів економічного тиску у відносинах між ними.

Основна мета Економічного союзу — формування умов стабільного розвитку економіки сторін договору, поетапне створення спільного економічного простору та ін. Досягненню цієї мети сприяє забезпечення   вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, узгоджена грошово-кредитна, податкова, зовнішньоекономічна, митна та валютна політика. Сторони погодилися, що Економічний союз створюється шляхом поступове поглиблення інтеграції, координації дій у здійсненні економічних реформ через міждержавну асоціацію вільної торпвлі, митний, валютно-грошовий союзи.

У договорі особливе місце посідають торговельно-економічні відносини. Задля створення міждержавної асоціації вільної торгівлі сторони домовилися у своїх взаємовідносинах забезпечити послідовне зниження і повне скасування митних зборів, податків, гармонізацію митного законодавства, спрощення митних процедур. Така увага до митних проблем викликана тим, що колишні зв’язки із спеціалізації, кооперування було зруйновано насамперед через митні бар’єри.

Тарифні і нетарифні обмеження в торгівлі призводять до розриву зв’язків постачальників із споживачами, а це — до прямих втрат прибутку підприємствами, зменшення національного прибутку в масштабах держави, недотримання податків. Зокрема до обмеження конкуренції, монополізації багатьох виробництв, підвищення цін і відсутності стимулів технологічного й управлінського вдосконалення.

На тлі цього стають не дуже зрозумілими погрози Росії скасувати префе-ренції. До того ж не дуже зрозумілим є механізм скасування.

А чи був хлопчик...

5 травня на вільнюському саміті країн Балтійсько-чорноморського регіону керівник Служби зовнішньої політики Секретаріату Президента Костянтин Тимошенко озвучив можливість виходу із СНД: «Якщо нічого не зміниться, то питання про вихід України із СНД буде порушено якщо не завтра, то вже в найближчий час». Однак у заяві радника Президента Костянтина Тимошенка є важливий додаток— «якщо нічого не зміниться...». А що саме? Як зазначив заступник міністра закордонних справ Володимир Огризко, жодна з пропозицій України у рамках СНД не набула розвитку в структурах організацій. Секретар РНБО України Анатолій Кінах звернув увагу на незавершеність формування зони вільної торгівлі між країнами — членами організації. Підсумувавши всі ці чинники, можна зробити висновок про слушність заяв України.

У відповідь Росія почала погрожувати ліквідацією так званих преференцій (пільги, що надаються окремим державам, організаціям задля підтримки певних видів діяльності), а також переглядом багатьох угод, підписаних у рамках СНД.

Однак постає запитання: що є справжньою причиною обурення Росії?

Наведемо коментарі представників Верхньої та Нижньої Палат Федерального Зібрання РФ як приклад позиції Росії у ситуації, що склалася після заяв України.

Голова Комісії Ради Федерації з інформаційної політики Людмила Нарусова: «Заява України про можливість виходу із СНД — це чергова спроба взяти реванш за невдалі у січні переговори щодо цін на газ». Такими заявами «українська влада демонструє політику короткозорості та небажання рахуватися з волею громадян».

Людмила Нарусова додала, що «спроби політичного тиску на Росію ніколи не були ефективними».

Голова Комітету Ради Федерації із справ СНД, представник в РФ від адміністрації Володимирської області Вадим Густов: «Ми прогнозуємо, якщо Україна й надалі провадитиме таку політику, то там настане і економічна, і політична криза».

Вадим Густов назвав «політичною помилкою» заяву українського керівництва про те, що, можливо, їм було б доцільно вийти зі складу СНД. «Куди їм йти? Україна прямує до ЄС, але він не хоче приймати Україну, навіть не називає конкретних термінів її вступу». «Нині ейфорія в Україні пішла на спад. Українці розуміють: тільки-но Україна вийде із СНД — її економіка обвалиться», — підсумував Густов.

Заступник голови Ради Федерації з міжнародних питань, представник в РФ від Народного зібрання Республіки Інгушетія Василь Ліхачов: «Від виходу зі складу СНД передусім втратить Україна». «В ухваленні таких важливих рішень, враховуючи зв’язки Росії з Україною, треба обов’язково запитати в народу, який не просто живе пам’яттю про Радянський Союз, а й бажає вибудовувати нові відносини з Росією, Білоруссю, Казахстаном».

Взагалі, як вважає Василь Ліхачов, час для таких заяв, спрямованих в основному проти Росії «певними політичними силами, вибрано невипадково. Практично одне за одним, прозвучали й антиросійські заяви Саакашвілі про вихід Грузії зі складу СНД та Діка Чейні на саміті у Вільнюсі про те, що у Росії демократія під загрозою. Тепер до політичного хору вирішили підключити й Україну».

Член Комітету Ради Федерації зі справ СНД, представник у РФ від адміністрації Курганської області Олег Пантелеев: «Захід і поставив Ющенка на цю посаду, аби українська влада провадила таку політику. Це — плата господарям».

Перший заступник голови Держдуми Любов Сліска: «Такі заяви повинен робити Президент, а то більше радники та заступники міністрів говорять. Не зрозуміло, хто в Україні Президент?»

Якщо узагальнити наведені коментарі російського політичного істеблішменту, то можна дійти висновку, що обурення Росії з приводу заяв України перебуває в економічній площині. У сфері економіки Росія намагається отримати контроль над стратегічними українськими об’єктами задля їх інтеграції в свої транснаціональні компанії. Це енергетика, оборонний комплекс та машинобудування. Одночасно Росія намагається відновити замкнуті технологічні цикли, що потребує транзитного елемента. Тобто Росії потрібна країна-транзит. Саме такою державою для неї є Україна. А якщо Україна колись вийде зі складу СНД, ці намагання не матимуть перспектив розвитку. Постраждає економіка не лише (і не стільки) України, а й Росії.

Це перша причина обурення Росії. По-друге — в Росії все ще панують настрої «старшого брата». Як зазначає Володими-Мілов, президент Інститу ту енергетичної політики, «російська влада дотепене розглядає сусідні дер жави як самостійні суверенні нації. Для Кремля Грузія, Україна, Молдова — країни з обмеженим суверенітетом, не здатні відігравати самостійну роль у міжнародній політиці, у яких обов’язково повинен бути «господар». А якщо цим «господарем» не буде Росія, то це означає, що ним стануть США, ЄС та НАТО. І території пострадянських країн сприймаються у Кремлі лише як арена боротьби із Заходом, начебто там люди самі по собі не живуть».

По-третє, СНД — це дитя тільки Росії, зачате задля однієї мети — реалізації тільки своїх інтересів. Основні стратегічні пріоритети політики РФ щодо СНД завжди визначалися намаганнями використати  цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, як засіб втілення у життя економічних, політичних, військових і територіальних амбіцій далеко за її межами. Первісно сформована як об’єднання незалежних держав Співдружність поступово трансформувалася в цілком підконтрольну Москві політико-економічну структуру. РФ не тільки прагне бути лідером і новим центром СНД, а й відкрито домагається повного домінування  в  цій  організації.

Уперше представлена на московському саміті у жовтні 1994 р. російська версія розвитку СНД не могла бути охарактеризована інакше, як довгострокова програма реінтеграції СРСР.

Порушуючи всі попередні домовленості, Москва стала центром функціонування СНД. Усі ключові комітети і керівні органи СНД очолюють представники РФ. Повністю зрусифікований Комітет з питань оборони практично перетворився на маріонетку, яка формально затверджує військові операції РФ у країнах СНД. Міжнародний економічний комітет, у якому РФ залишила за собою 50% голосів, також є наочним прикладом «рівноправності по-російськи», що панує в СНД. Настирливі спроби РФ закріпити статус СНД в ООН потенційно можуть бути використані для вимог фінансової підтримки й санкціонування її військових операцій під виглядом миротворчої діяльності, перетворення Співдружності на потужне знаряддя просування російських інтересів на всьому геополітичному просторі колишнього СРСР та за його межами.

Головні напрями геополітичної стратегії РФ щодо країн СНД було окреслено в Указі президента Єльцина № 940 від 14 вересня 1995 р. «Стратегічний курс РФ щодо країн — учасниць СНД», в якому весь пострадянський про стір проголошено «насамперед зоною інтересів РФ». Розвинула цю стратегію Російська служба зовнішньої розвідки (СЗР) у доповіді «Росія і СНД: чи потребує зміни позиція Заходу?», яка стверджувала, що «об’єктивні» реінтеграційні процеси неминучо зумовлять реставрацію в рамках СНД «нової економічної, оборонної зони» з лідерством РФ. Ця доповідь пропонувала дві чітко означені альтернативи: тотальна інтеграція в економічній і військовій сферах з формуванням «спільної оборонної зони», об’єднаним командуванням і військовими підрозділами, що має гарантувати стабілізацію, демократизацію і просування реформ, або повна дестабілізація СНД, яка «є загрозою всьому людству». Тому цілком очевидно, що РФ не має наміру будувати відносини з країнами — членами СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародного права, поважати їхній економічний і політичний суверенітет і територіальну цілісність. На практиці «інтеграція», необхідність і корисність якої широко дек-ларується в документі, означає розмивання суверенітету країн — членів СНД, підпорядкування їхньої діяльності інтересам РФ, відродження централізованої наддержави.

Від стратегічного партнерства до холодної війни

В українсько-російських відносинах майже ніколи не було періоду стратегічного партнерства на рівних правах. Переважно це була холодна війна. Напруження у відносинах між Україною та Росією було ратифіковано після президентських виборів, на яких перемогу отримав Віктор Ющенко. Досі це напруження було у латентній фазі. Та після оголошення про можливий вихід із СНД вона перейшла у відкрите протистояння.

За оцінками експертів, пік протистояння між Україною та Росією припаде на вересень 2006 року, коли буде сформовано новий уряд і його голова почне активні переговори з російськими чиновниками.

Аналіз поточної ситуації засвідчує, що в Україні немає концепції та розуміння своїх цілей, які протистояли б російській політиці. Саме тому українській владі достатньо переламати позицію Росії і виробити адекватну зустрічну політику. Крім того, причинами нинішнього загострення, на думку експертів, є зростання активності Росії на зовнішній арені, невирішеність застарілих проблем у відносинах між країнами.

Досягнувши певної стабільності розвитку, Росія зацікавилася здійсненням якісно нової міжнародної політики. Як результат — Україна та Грузія стали ареною зіткнення інтересів Росії, ЄС та НАТО. І це не на користь Україні. Так само, як і нові торговельні війни, що можуть розгорітися між Україною та Росією.

Наприкінці зауважу: Україна із заявою про можливий вихід із СНД трохи поспішила. Не було враховано цілу низку чинників. По-перше, відсутність підтримки інших країн в економічній сфері. По-друге, енергетична залежність від Росії. По-третє, наявність у Росії «жирового запасу», що дає їй змогу майже безболісно брати участь у торговому блокуванні імпорту сусідніх країн.

Однак те, що навіть без сформованого уряду, з цілою низкою внутрішніх проблем керівництво України починає жорстко демонструвати свою позицію, — робить їй честь. Звісно, якщо будуть враховані всі плюси і мінуси.

Вероніка СОБКО