ДЗВОНИ НЕЗАБУТИХ ТРИВОГ

Нині скрізь по селах дике запустіння. Госпо­дарства, які мали тисячі голів худоби, свиней, овець, і хвоста не мають. Зло­дійська влада все розтягла, розгребла, поруйнува­ла фермські приміщення, тракторні й автомобільні парки знищено, порізано на брухт.

Скажіть, задля чого все це робилося? Це ж не природна катастрофа, яка буревієм пронеслася над Україною, а зловмисне і сплановане розорення. Такі дії можна назвати не тільки державним, а й світовим злочином проти людства. Нині на планеті від голоду вмирають мільйони людей, а ук­раїнські чорноземи заро­стають бур’янами.

То, може, спершу тре­ба взятися не за відродження села, а знайти при­четних до його спустошен­ня, загибелі. Лиходійство, яке відбувалося під вивіс­кою розпаювання колек­тивного майна і реформування колгоспів, нагадує страшні часи колективі­зації. Шкода, що ми про них забули. Ми все швидко забуваємо. Тоді прочи­таймо документально-пуб­ліцистичну повість Софії Денисенко «Тіні незабутих предків», і в нашій голові, може, проясниться, і ми збагнемо причини своїх страждань.

Згадану книжку видано в Чернівцях. Хоча наша авторка мешкає у Львові, та родом вона з Полтавщи­ни. Доктор філологічних наук, професор, академік Академії вищої школи України, відмінник освіти Ук-раїни, лауреат нагороди Ярослава Мудрого й автор понад 400 наукових праць. Похвально, що її пам’ять не затьмарили, не приспали ні заслуги, ні титули, ні професійні обов’язки. Вона не забула про бать­ківську землю, про людей рідного краю, про їхні долі. Саме про них Софія Денисенко й написала своїм серцем достовірну й цікаву книжку «Тіні неза­бутих предків». Книжка, попри малий наклад, пішла до читача.

Головна тематика зга­даного твору — це часи більшовицької колективі­зації та непростимого Го­лодомору 1932—33 років, свідком яких була пані Софія. За час незалеж­ності багато написано про ту чорну годину, та ще більше не написано, і, ма­буть, вже не напишеться. Бог забирає очевидців тих подій, ми віддаляємося від них, і тепер, здається, нам, збайдужілим, не до минулого. Воно нас не бентежить, бо ми народилися, зросли й виховувалися на руїнах. І нині живемо се­ред руїн. Тільки сліпий їх не бачить, а одурений не відчуває нестерпного життя...

Нині нас масово не розстрілюють, не висила-яють на Соловки, за Урал, як те робили ленінці та троцькісти. Однак скажіть мені: де ж поділися 5 мільйонів українців? Це не дощові краплини, що ви­паровуються, — це люди, яких лукаво й підступно знищували, морили злиднями, кривдою.

Підраховано, що біль­шовицька чума за час сво­го панування вигубила до 100 мільйонів чоловік. Се­ред тих покутників най­більше було українців. Тільки у великій хлібо­робській родині Водяників, до якої за материнською лінією належала Софія Денисенко, з 30 людей ви­жило п’ятеро. Кровожерна система, поставивши ко­лективне вище особисто­го, зневажала, принижувала людину, робила з неї раба. І задумуєшся, бо хочеться знати: чому так жорстоко, немилосердно катували й вигублювали безневинних людей? Чому світло життя перетворювали на пітьму? І впевнишся: то був поча­ток сатанинського шляху, на який затягли Україну та її довірливий народ. Про це нам щиро и аргумен­товано розповідає пані Софія. Коли читаєш такі речі, стає лячно — ніби чуєш голоси катованих мучеників — дітей і дорос­лих, — які лунають над нами, закликають до по­мсти. А водночас інтуїтив­но відчуваєш наближення нової біди, смертельної загрози, яка от-от впаде на наші затуманені голови. І не дай нам Боже знову пережити все те, що пе­режила в дитинстві наша авторка. Тому її твір «Тіні незабутих предків» хай ста­не для нас не тільки істо­ричною пам’яткою, а й дзвоном тривоги. Нині у світових глобалістів інша стратегія впливу на люд-ство. Вони доводять, що тільки капіталом, обманом, підкупами можна підкори­ти світ і правити ним. Ми вже від нього потерпаємо. Наша національна сві­домість деградована, ми роз’єднані. Бачу тільки маленький гурточок пат­ріотів, а решта люду похо­валася в норах. Чого жде­мо? Та берімо у руки вила, коси, сапи — і вперед. Спочатку треба приборка­ти домашніх шахраїв, а потім узятися за районну, обласну й найвищу владу. Бо це зверхники заохочу-вали і сприяли спусто­шенню колективних гос­подарств. І збунтувався б — як наше спасіння — пра­ведний гнів України... Адже коли в державі не діють закони, мовчать суди —  вершителем своєї долі і суддею має стати народ.

Бачте, не став, тому й страждає — і тоді, і тепер. Та краще послухаймо Со­фію Денисенко, почуємо її болючі розповіді про ті часи лихоліття. Тоді вона, мала Соня, ще дитина, була і свідком, і жертвою тих подій, її вразлива дитяча душа набачилася й натер­пілася. Саме в розпал ко­лективізації сільські лайдаки-активісти, аби десь підживитися, вночі підпа­лили їхню хату. Батька не було вдома — був у лікарні. З тієї пожежі мати крізь полум’я в рядні лед-ве винесла Соню з хати, однак неприкриті ноги дитини обгоріли до колін.

Дванадцятилітня сестрич­ка Маня, вибігаючи з хати, спіткнулася, впала в полум’я і геть обгоріла, якось виповзла з нього — в страшних муках прожила ще три дні. У нещасної матері, яка рятувала дітей, згоріло волосся, обпекло­ся обличчя, а ноги — і чо­боти не захистили — об­горіли майже до кісток.

Ця перша жахна траге-дія невигойним болем запеклася в дитячому серці. А далі... Здається, небо й земля стрясалися од діянь бандитів, які, перевернув­ши світ, нічого не будували, бо жили грабунками — так, як і нині, — натомість, вчадівши від влади, мно­жили руїни, муки, страждання. Полтавська земля, як нам оповідає Софія Денисенко, що пахла хліба­ми та медами, перетвори­лася на Содом, на якесь дике побоїще, вкрите трупами померлих з голоду. (Дуже хочеться, аби «Тіні незабутих предків» прочи­тали нинішні симоненки та саламатіни. Може, в їхніх зашкарублих душах про­клюнулося б щось живе і вони попросили б у лю­дей і Бога прощення за гріхи, скоєні їхніми попе­редниками...)

...Максима, рідного батькового брата нашої авторки, запроторили за намовою, мовби має золо­то, до в’язниці. Щоденно катуючи, довели праведного хлібороба до боже­вілля, і він зламався, вка-зав на свого брата, Никифора, що це в нього є золото, бо дружина його з куркулів. Забрали й Никифора. І ось двох братів нещадно мучили, так... що

Максим, не тямлячи себе, накидався на брата, бив, душив, шматував його, благаючи, аби той віддав катам золото... Якого, звісно, в них не було. Більшо­вицькі канібали, вигребши його в людей за часи ко­лективізації і в моровицю 1933 року через «Торгсини», вивезли його в закор­донні банки...

Підлою, жорстокою і безчесною була влада. Аби утвердитися, цькувала людину на людину, а братів рідних поробила ворогами. Коли натрапляю в Біблії на вислів «і нажи­те хазяїном добро стане його гибеллю», згадую сво-го дядька, який ніяк не міг збагнути цього пророцтва. Та коли прийшли сільські бандюги його розкуркулювати, він кинувся на них з кулаками, бо мав лише шматочок землі, коня і хату, — а вони йому до грудей гвинтівку, і, щоб не виско­чив у вікно, порішили б на місці. Шість років він про­служив у кавалерії, всю війну перебув у окопах. З дружиною та двома дітка­ми блукав світом. А під­пилі жінки отих бандюг лазили по хазяйських по­гребах, припаси, які знаходили там, поїдали, а в горшки та глечики гадили... Ідучи селом, розпусно хи­хотіли: «Тепер наша вла­да... Тепер ми що захо­чеш, те й зробимо ...»

Однак у «Тінях незабутих предків» є і світлі, приємні спогади авторки. Зокрема вона з глибокою пошаною і любов’ю зма­льовує селянське буття перед настанням окаянно­го часу. Коли читаєш оті сторінки, втішаєшся, що хоч колись були в нас славні благочестиві люди. Вони любили працю, землю, на­роджували й виховували здорових і чесних дітей, навчали їх хліборобської мудрості. Ось перед нами портрет дідуся пані Софії Дмитра Водяника, який походив з козацького роду: «високий, ставний, світлі кучері на високім чолі, рум’яне обличчя з ви­разними рисами та вели­кими проникливими, весе­лими блакитними очима, густа пшенична борода та гучний голос виділяли його серед інших...» Цей красень-хлібороб мав се­меро синів. Виростив їх, поодружував, майже кожному прикупив наділ землі, де вони важкою працею побудували селянські обійстя з клунями, комора­ми, розкішними садами й неодмінно з дзеркальни­ми ставками...

Та прийшла, ніби по­шесть, більшовицька чума, і все те святе, доглянуте, чисте і світле, яким милу-вався і Бог, і небо, сплюн­друвала, спотворила, нічо­го не залишила живого, все перетворила в руїну. Люди й земля стогнали від болю. Та ніхто не чув того. Славних трударів, синів Дмитра Водяника, ніби й не було на цьому світі. Бандити всіх передушили. Ілька застрелили, бо назвався хазяйським си­ном. Григорія, прив’язав­ши до коня, виволокли в поле і вбили, бо не доз­волив своїй дочці-красуні зустрічатися з розбиша­кою і грабіжником. Сім’ю Остапа, де всю ніч пиячили вовкулаки, вирізали до ноги, навіть дівчаток, які хотіли втекти, догнали й порубали. Інших братів, по-грабувавши й розоривши обійстя, як не на Північ вислали, то вивезли в степ, або, як казали, «на бугри», і там залишали під небом, де вони вмирали від хо­лоду і голоду...

Повчально розповідає нам авторка книжки про свого двоюрідного брата Гришу. Коли вбили його батька, матір з сімома дітками вислали за Урал. Василько й Коля померли з голоду на лісоповалі, де працювала їхня мама. А Маню, Галю й Павлика чо­тирнадцятилітній Гриша зумів вивезти з Уралу й доправити до діда Водя­ника «на бугри», де вони теж померли з голоду. А він, звиклий бродяжити, пішов блукати світом — і вижив. Де його тільки не носила доля! Коли служив в армії, змінив своє прізви­ще на Водяников. Часто, заповнюючи різні анкети, писав, що він син розстрі­ляного куркуля. У зрілому віці, осівши на Дніпропет-ровщині, під час розмов казав: «Меня воспитала Россия...» I міркував так: якщо тих Водяників так принижували, то, може, вони й справді робили щось не так... Осуджував батька, що відгодовував аж вісімдесят свиней, коли вистачило б і однієї... Син його став за національні­стю росіянином, а внук зневажливо кривився: «Не-навижу эту украинскую речь...»

Такими людьми — з покаліченими душами, з ущербною свідомістю — перенаселена Україна. Вони рвуться в минуле, бо воно було кращим від ни­нішнього, але хто його зробив гіршим, не хочуть знати. Тому й душать нас чвари, гризе сум’яття. Нема злагоди. Не виню людей з двоїстим світогля­дом — я їх розумію, але як важко бути з ними...

Українська правда, про яку оповідає Софія Дени­сенко, — пекуча, бо замі­шана на горі й болю на­родному. Морити голо­дом хлібороба, народного годувальна — то великий гріх. Та сатаністів-кровожерів нічого не стримувало. Троцький в «Інструкції агітаторам-комуністам на Україні» визнавав: «Україн­ське сите селянство підня­ло проти нас повстання і вигнало нас з України, а не Денікіна». Визнавав, що український селянин до глибини душі ненавидів продовольчі загони, комісарів-євреїв. Лейба Брон­штейн (Троцький) висуває десятки пунктів, як обдурити чесних і довірливих українців, розсварити їх між собою, щоб вони зреклися минулого та своїх проводирів, наприклад, Петлюри. Отак — терором, репресіями, голодом, брехнею — зламали волю українця, загнали його у вічну кабалу... Тож і нині, не звільнившись від неї, ми ближче стоїмо до по­гибелі, ніж до перемоги над чорними силами.

Читач «Тіней незабутих предків» неодмінно відчує: авторка вклала в них всю душу, всі болючі пережи­вання і бентеги, не прихо­вала й краплинки правди про дні ті криваві. Вмоти­вованими спогадами, філософськими роздумами озивається до нас її твір. Він пробуджує надії і віру, кличе нас до єдності, згур­тованості, бо лише це єдиний шлях нашого спасін­ня.