Юрій АЛЕКСИК:
«ЛЮДСТВО ОГЛУХНЕ, ЯКЩО НЕ СЛУХАТИМЕ ЛАГІДНИХ ЗВУКІВ»

Мов ті папуги, ми часом повторюємо: «духовність в занепаді, культура — також». Проте таке песимістичне бачення світу може миттєво зміни­тися, якщо доля несподівано стане щедрою і обдарує вас зустріччю зі справді духовною люди­ною.

... Юрія Алексика, відомого в мистецьких колах світу балалаєчника, я вперше почула на кон­церті ансамблю народних інструментів «Рідні на­співи», що відбувся на­прикінці зими в Київській філармонії. Він виконував тоді російську мелодію, та так виконував, що, здавалося, душі глядачів водночас здійнялися над невеликою камерною залою і від захвату затріпотіли ян-гольськими крилами.

Виступ Алексика став катарсисом для кількох сотень глядачів. Досить було зайти до фойє філармонії після концерту, щоб відчути ту чарівну атмосферу...

Однак з якого дива балалайка? Чому професор Алексик, який був художнім натхненником того доб­ротного концерту, грає на цьому інструменті? Так, ми схильні сприймати балалайку як російський народний інструмент. І дива жодного не було б, якби вона звучала на наших землях раніше, за Союзу. Нині ж національні орієн­тири у нас переважають — і раптом такий парадокс: звучить балалайка.

Звідкіль вона взялася у вільному національному просторі?

Питання це виявилося дуже простим, бо відповідала на нього мудра людина — Юрій Алексик.

Росіяни її вкрали, чи, може, ми самі втратили?

Сказати, що російський брат на правах старшого поцупив собі балалайку десь наприкінці XIX сто­ліття — погрішити перед істиною. Чи ж був зло­дійкуватим граф Андреев, який реконструював пол­тавський варіант української балалайки? Його ін­струмент щиро полюбив­ся росіянам, і вони поча­ли вважати його своїм національним. Що ж по­ганого у тому, коли один народ облюбовує собі національний інструмент іншого народу? Гірше чи­нить той народ, який забуває свій інструмент. Та ще й каже згодом: мовляв, навіщо він нам — він росій­ський...

Приблизно така ж історія трапилася з нашою ба­лалайкою: ми самі втрати­ли її, знехтували. Таке трапляється з недбалою матір’ю, яка полишає дитя, а потім, з роками, не впізнає його...

Отож сучасні українці переконані, що балалайка виражає душу саме росій­ського народу. На жаль, це помилка.

Мій співрозмовник Юрій Алексик розповідає:

— Мені прикро, що ми так легко віддаємо іншим народам свої прадавні надбання. На одній з фресок Софійського собору зображено музичний інструмент, що нагадує балалайку. Важко стверджувати, коли саме зроблено той малюнок. Проте деякі дослідники вважають: якби вдалося змити верхню барву (на таке, на жаль, ніхто не піде), то невідо­мо, що б ми там побачи­ли. Одні музиканти ствер­джують, що то — прототип домри. Я бачу в тому зображенні прототип бала­лайки. Невідомо, хто з нас має рацію, а хто ні. Оче­видним є те, що на фресці — тамбуроподібний інструмент.

Музичний інструмент знає, якому народові слугувати...

В оркестрах народних інструментів їх (тамбуро-подібних інструментів) кілька: це і чотириструн­на домра, і бандура, і ман­доліна, й балалайка. Та коли зануритися в історію, з’ясується, що тамбуровидні інструменти не є власне українським витво­ром. Дедалі частіше істо­рики сходяться на тому, що ця група музичних інструментів з’явилася на наших землях, завдячуючи... кримським татарам. Зокрема й символ України — бандура (або кобза). Ті ж історики зауважують, що назви — і бандура, і бала­лайка — є тюркськими. «Балалайка» — в перекладі з тюркської означає «дити­на». Непереконливими видаються трактування де­яких істориків музики, які цю назву пов’язують зі словом «балакати», в такий спосіб наголошуючи, що цей інструмент — наш і більш нічий. Так само смішним і непереконливим є трактування росіян: назву «балалайка» вони пов’язують зі словом ... «балагурить».

Ледь-ледь торкнув­шись прадавньої історії музичних інструментів, по­чинаєш усвідомлювати: задумуючи їх, людина-творець не прагнула свої ви­твори підвести під певну географічну територію, на якій проживає той чи той народ, — вона воліла, аби для них не існувало жодних кордонів. Головне — хай несуть вони людям божественну красу...

Балалайка — проста й водночас неймовірно складна...

Та все ж балалайка споконвіків належить нам. Свідків і свідоцтв цьому хтозна-скільки. Юрій Алексик, наприклад, лю­бить цитувати Гоголя, а саме «Вечори на хуторі...», де описується різдвяний вечір: «Слышно звон бала­лайки, а подчас и скрип­ки». Хто сумнівається в тому, що Микола Гоголь знав український побут?

Юрій Алексик багато разів перепитував у своїх знайомих українців:

«Скажіть, а на якому музич­ному інструменті грав ваш дід?» Після кількох хвилин спогадів люди казали: «На балалайці».

Отак, краплинка за краплинкою, збиралася інформація про те, що балалайка хоч і не власне українсь­кий за своїм по-ходженням інструмент, та все ж він наш, бо дав­но прижився в наших землях.

Ось ще одне свідоцтво. Якось студентка з То­ронто, яка навчалася у Юрія Алексика в Київській консер ваторії, принесла журнал, де були на зні­мках оркестри й ансамблі народ­них інструментів. Гортаючи те ви­дання, присвячене ювілеєві Тараса Шевченка, пан Юрій — о диво! — в кожному мис­тецькому колек­тиві бачив рідну балалайку.

Де вона там взялася? Відпо­відь проста: наші емігранти їхали за океан з бала­лайкою...

А у Великих Ком’ятах, рідному селі Юрія Алек­сика у Виноградівському районі Закарпатської області, цього інструмента якраз не було. Інша річ — мандоліна, гар­мошка, гітара, цимбали... Малий Юрко вслухався у звуки рідних інструментів... На ман­доліні навчився грати так віртуозно, що сільські дядьки постійно ганяли малого Юрка в сільський клуб грати фокстроти та вальси. Опанував він гру й на гармошці, яку батько привіз з фронту. Коли настав час визначитися з майбутньою професією, Юрій Алексик зрозумів: це — музика.

...Його зарахували до Ужгородського музичного училища, хоча хлопець не знав жодної ноти. Чудова гра абітурієнта на ман­доліні переконливо дове­ла його обдарування. За­рахували Алексика у клас домри.

— Нас було троє у педагога Володимира Гошовського, — згадує музи­кант. — Одного з нас вчи­тель хотів зробити бала­лаєчником. Якось він приніс у клас балалайку (саме тоді я вперше побачив цей інструмент). У тієї балалайки всі струни були металеві. Як провів Воло­димир Леонідович по струнах (а нігті спеціаль­но відрощував довгі, бо сам — гітарист) — так зашкря­бало! Почув я ту гру, й у мене таке негативне став­лення до балалайки сфор­мувалося! Далі все робив, аби він відчепився від мене...

Доля ж чинила інакше: вона робила все, аби ба­лалайка стала його най­більшою любов’ю. Якось після уроків прибіг Юрко до гуртожитку. Наче персонально для нього дик­тор радіо промовив з ра­діоточки: «А тепер послухайте вальс Крейслера «Радість кохання» у вико­нанні балалаєчника Євге­на Блінова». Про все за­був у ті хвилини молодий музикант — так зачарува­ла віртуозна гра... Схаме­нувшись, він чимдуж побіг на другий поверх (гурто­житок був саме під на­вчальним класом) і став просити, аби Володимир Гошовський залишив його в класі балалайки. Так починалася велика любов... Невдовзі студенти музучилища почали жартувати: «Приходив, Юрку, до тебе. На ліжку у гуртожитку ле­жить твоя жінка, а тебе десь немає...» І так — все життя. Пан Юрій жартує, що його дружина, сама музи­кант, не заперечує проти того, що не вона є першою дружиною.

—  Чи вдалося до кінця пізнати характер цього інструмента? — запитала я у пана Юрія.

—  Щоразу, беручи ба­лалайку до рук, я думаю: «Такий простий на перший погляд інструмент». Про­те за тією простотою — неймовірна складність. Жоден з таких інстру­ментів, як скрипка, гітара, бандура, не має стільки прийомів, як балалайка. Він увібрав, здається, все найкраще від них усіх, по­казавши, що інструменти мають здатність впливати один на одного, збагачува­ти можливості один одно­го.

Його балалайка — така собі прекрасна старушенція віком 102 роки. Саме їй українські композитори присвячують свої твори. Так було створено концерт № 2 для балалайки з сим­фонічним оркестром, «Кон­цертну сюїту», «Українське рондо» та багато інших творів, з якими їздить віртуоз-балалаєчник Юрій Алексик білим світом.

... У Києві його завжди чекають учні. Є серед сучасної молоді такі, хто віддав перевагу цьому дав­ньому інструменту. Квар­тет «Бряц-Бенд», натхнен­ником створення якого був Юрій Алексик, викликає шквал бурхливих оплесків на кожному концерті. Київські юні балалаєчники привозять додому нагоро­ди з різних музичних фес­тивалів.

Їхній вчитель не цура­ється сучасної музики: гар­ної, не дуже гарної, відвер­то примітивної. Він каже, що вважає своїм обов’яз­ком слухати все, що ство­рюється нині. А в години творчості, готуючись до концертів, пан Юрій роз­ставляє інші акценти. Особливо прагне музикант, щоб у концертах звучали тихі-тихі звуки. Споконві­ку, каже він, наші предки милувалися красою лагідних звуків. А сучасне людство глухне, бо відвикає їх слухати...