Юрій АЛЕКСИК:
«ЛЮДСТВО ОГЛУХНЕ, ЯКЩО НЕ СЛУХАТИМЕ ЛАГІДНИХ ЗВУКІВ»
Мов ті папуги, ми часом повторюємо: «духовність в занепаді, культура — також». Проте таке песимістичне бачення світу може миттєво змінитися, якщо доля несподівано стане щедрою і обдарує вас зустріччю зі справді духовною людиною.
... Юрія Алексика, відомого в мистецьких колах світу балалаєчника, я вперше почула на концерті ансамблю народних інструментів «Рідні наспіви», що відбувся наприкінці зими в Київській філармонії. Він виконував тоді російську мелодію, та так виконував, що, здавалося, душі глядачів водночас здійнялися над невеликою камерною залою і від захвату затріпотіли ян-гольськими крилами.
Виступ Алексика став катарсисом для кількох сотень глядачів. Досить було зайти до фойє філармонії після концерту, щоб відчути ту чарівну атмосферу...
Однак з якого дива балалайка? Чому професор Алексик, який був художнім натхненником того добротного концерту, грає на цьому інструменті? Так, ми схильні сприймати балалайку як російський народний інструмент. І дива жодного не було б, якби вона звучала на наших землях раніше, за Союзу. Нині ж національні орієнтири у нас переважають — і раптом такий парадокс: звучить балалайка.
Звідкіль вона взялася у вільному національному просторі?
Питання це виявилося дуже простим, бо відповідала на нього мудра людина — Юрій Алексик.
Росіяни її вкрали, чи, може, ми самі втратили?
Сказати, що російський брат на правах старшого поцупив собі балалайку десь наприкінці XIX століття — погрішити перед істиною. Чи ж був злодійкуватим граф Андреев, який реконструював полтавський варіант української балалайки? Його інструмент щиро полюбився росіянам, і вони почали вважати його своїм національним. Що ж поганого у тому, коли один народ облюбовує собі національний інструмент іншого народу? Гірше чинить той народ, який забуває свій інструмент. Та ще й каже згодом: мовляв, навіщо він нам — він російський...
Приблизно така ж історія трапилася з нашою балалайкою: ми самі втратили її, знехтували. Таке трапляється з недбалою матір’ю, яка полишає дитя, а потім, з роками, не впізнає його...
Отож сучасні українці переконані, що балалайка виражає душу саме російського народу. На жаль, це помилка.
Мій співрозмовник Юрій Алексик розповідає:
— Мені прикро, що ми так легко віддаємо іншим народам свої прадавні надбання. На одній з фресок Софійського собору зображено музичний інструмент, що нагадує балалайку. Важко стверджувати, коли саме зроблено той малюнок. Проте деякі дослідники вважають: якби вдалося змити верхню барву (на таке, на жаль, ніхто не піде), то невідомо, що б ми там побачили. Одні музиканти стверджують, що то — прототип домри. Я бачу в тому зображенні прототип балалайки. Невідомо, хто з нас має рацію, а хто ні. Очевидним є те, що на фресці — тамбуроподібний інструмент.
Музичний інструмент знає, якому народові слугувати...
В оркестрах народних інструментів їх (тамбуро-подібних інструментів) кілька: це і чотириструнна домра, і бандура, і мандоліна, й балалайка. Та коли зануритися в історію, з’ясується, що тамбуровидні інструменти не є власне українським витвором. Дедалі частіше історики сходяться на тому, що ця група музичних інструментів з’явилася на наших землях, завдячуючи... кримським татарам. Зокрема й символ України — бандура (або кобза). Ті ж історики зауважують, що назви — і бандура, і балалайка — є тюркськими. «Балалайка» — в перекладі з тюркської означає «дитина». Непереконливими видаються трактування деяких істориків музики, які цю назву пов’язують зі словом «балакати», в такий спосіб наголошуючи, що цей інструмент — наш і більш нічий. Так само смішним і непереконливим є трактування росіян: назву «балалайка» вони пов’язують зі словом ... «балагурить».
Ледь-ледь торкнувшись прадавньої історії музичних інструментів, починаєш усвідомлювати: задумуючи їх, людина-творець не прагнула свої витвори підвести під певну географічну територію, на якій проживає той чи той народ, — вона воліла, аби для них не існувало жодних кордонів. Головне — хай несуть вони людям божественну красу...
Балалайка — проста й водночас неймовірно складна...
Та все ж балалайка споконвіків належить нам. Свідків і свідоцтв цьому хтозна-скільки. Юрій Алексик, наприклад, любить цитувати Гоголя, а саме «Вечори на хуторі...», де описується різдвяний вечір: «Слышно звон балалайки, а подчас и скрипки». Хто сумнівається в тому, що Микола Гоголь знав український побут?
Юрій Алексик багато разів перепитував у своїх знайомих українців:
«Скажіть, а на якому музичному інструменті грав ваш дід?» Після кількох хвилин спогадів люди казали: «На балалайці».
Отак, краплинка за краплинкою, збиралася інформація про те, що балалайка хоч і не власне український за своїм по-ходженням інструмент, та все ж він наш, бо давно прижився в наших землях.
Ось ще одне свідоцтво. Якось студентка з Торонто, яка навчалася у Юрія Алексика в Київській консер ваторії, принесла журнал, де були на знімках оркестри й ансамблі народних інструментів. Гортаючи те видання, присвячене ювілеєві Тараса Шевченка, пан Юрій — о диво! — в кожному мистецькому колективі бачив рідну балалайку.
Де вона там взялася? Відповідь проста: наші емігранти їхали за океан з балалайкою...
А у Великих Ком’ятах, рідному селі Юрія Алексика у Виноградівському районі Закарпатської області, цього інструмента якраз не було. Інша річ — мандоліна, гармошка, гітара, цимбали... Малий Юрко вслухався у звуки рідних інструментів... На мандоліні навчився грати так віртуозно, що сільські дядьки постійно ганяли малого Юрка в сільський клуб грати фокстроти та вальси. Опанував він гру й на гармошці, яку батько привіз з фронту. Коли настав час визначитися з майбутньою професією, Юрій Алексик зрозумів: це — музика.
...Його зарахували до Ужгородського музичного училища, хоча хлопець не знав жодної ноти. Чудова гра абітурієнта на мандоліні переконливо довела його обдарування. Зарахували Алексика у клас домри.
— Нас було троє у педагога Володимира Гошовського, — згадує музикант. — Одного з нас вчитель хотів зробити балалаєчником. Якось він приніс у клас балалайку (саме тоді я вперше побачив цей інструмент). У тієї балалайки всі струни були металеві. Як провів Володимир Леонідович по струнах (а нігті спеціально відрощував довгі, бо сам — гітарист) — так зашкрябало! Почув я ту гру, й у мене таке негативне ставлення до балалайки сформувалося! Далі все робив, аби він відчепився від мене...
Доля ж чинила інакше: вона робила все, аби балалайка стала його найбільшою любов’ю. Якось після уроків прибіг Юрко до гуртожитку. Наче персонально для нього диктор радіо промовив з радіоточки: «А тепер послухайте вальс Крейслера «Радість кохання» у виконанні балалаєчника Євгена Блінова». Про все забув у ті хвилини молодий музикант — так зачарувала віртуозна гра... Схаменувшись, він чимдуж побіг на другий поверх (гуртожиток був саме під навчальним класом) і став просити, аби Володимир Гошовський залишив його в класі балалайки. Так починалася велика любов... Невдовзі студенти музучилища почали жартувати: «Приходив, Юрку, до тебе. На ліжку у гуртожитку лежить твоя жінка, а тебе десь немає...» І так — все життя. Пан Юрій жартує, що його дружина, сама музикант, не заперечує проти того, що не вона є першою дружиною.
— Чи вдалося до кінця пізнати характер цього інструмента? — запитала я у пана Юрія.
— Щоразу, беручи балалайку до рук, я думаю: «Такий простий на перший погляд інструмент». Проте за тією простотою — неймовірна складність. Жоден з таких інструментів, як скрипка, гітара, бандура, не має стільки прийомів, як балалайка. Він увібрав, здається, все найкраще від них усіх, показавши, що інструменти мають здатність впливати один на одного, збагачувати можливості один одного.
Його балалайка — така собі прекрасна старушенція віком 102 роки. Саме їй українські композитори присвячують свої твори. Так було створено концерт № 2 для балалайки з симфонічним оркестром, «Концертну сюїту», «Українське рондо» та багато інших творів, з якими їздить віртуоз-балалаєчник Юрій Алексик білим світом.
... У Києві його завжди чекають учні. Є серед сучасної молоді такі, хто віддав перевагу цьому давньому інструменту. Квартет «Бряц-Бенд», натхненником створення якого був Юрій Алексик, викликає шквал бурхливих оплесків на кожному концерті. Київські юні балалаєчники привозять додому нагороди з різних музичних фестивалів.
Їхній вчитель не цурається сучасної музики: гарної, не дуже гарної, відверто примітивної. Він каже, що вважає своїм обов’язком слухати все, що створюється нині. А в години творчості, готуючись до концертів, пан Юрій розставляє інші акценти. Особливо прагне музикант, щоб у концертах звучали тихі-тихі звуки. Споконвіку, каже він, наші предки милувалися красою лагідних звуків. А сучасне людство глухне, бо відвикає їх слухати...
Тетяна ОЛІЙНИК