Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Юрій АЛЕКСИК:
«ЛЮДСТВО ОГЛУХНЕ, ЯКЩО НЕ СЛУХАТИМЕ ЛАГІДНИХ ЗВУКІВ»

Мов ті папуги, ми часом повторюємо: «духовність в занепаді, культура — також». Проте таке песимістичне бачення світу може миттєво зміни­тися, якщо доля несподівано стане щедрою і обдарує вас зустріччю зі справді духовною люди­ною.

... Юрія Алексика, відомого в мистецьких колах світу балалаєчника, я вперше почула на кон­церті ансамблю народних інструментів «Рідні на­співи», що відбувся на­прикінці зими в Київській філармонії. Він виконував тоді російську мелодію, та так виконував, що, здавалося, душі глядачів водночас здійнялися над невеликою камерною залою і від захвату затріпотіли ян-гольськими крилами.

Виступ Алексика став катарсисом для кількох сотень глядачів. Досить було зайти до фойє філармонії після концерту, щоб відчути ту чарівну атмосферу...

Однак з якого дива балалайка? Чому професор Алексик, який був художнім натхненником того доб­ротного концерту, грає на цьому інструменті? Так, ми схильні сприймати балалайку як російський народний інструмент. І дива жодного не було б, якби вона звучала на наших землях раніше, за Союзу. Нині ж національні орієн­тири у нас переважають — і раптом такий парадокс: звучить балалайка.

Звідкіль вона взялася у вільному національному просторі?

Питання це виявилося дуже простим, бо відповідала на нього мудра людина Юрій Алексик.

Росіяни її вкрали, чи, може, ми самі втратили?

Сказати, що російський брат на правах старшого поцупив собі балалайку десь наприкінці XIX сто­ліття — погрішити перед істиною. Чи ж був зло­дійкуватим граф Андреев, який реконструював пол­тавський варіант української балалайки? Його ін­струмент щиро полюбив­ся росіянам, і вони поча­ли вважати його своїм національним. Що ж по­ганого у тому, коли один народ облюбовує собі національний інструмент іншого народу? Гірше чи­нить той народ, який забуває свій інструмент. Та ще й каже згодом: мовляв, навіщо він нам — він росій­ський...

Приблизно така ж історія трапилася з нашою ба­лалайкою: ми самі втрати­ли її, знехтували. Таке трапляється з недбалою матір’ю, яка полишає дитя, а потім, з роками, не впізнає його...

Отож сучасні українці переконані, що балалайка виражає душу саме росій­ського народу. На жаль, це помилка.

Мій співрозмовник Юрій Алексик розповідає:

— Мені прикро, що ми так легко віддаємо іншим народам свої прадавні надбання. На одній з фресок Софійського собору зображено музичний інструмент, що нагадує балалайку. Важко стверджувати, коли саме зроблено той малюнок. Проте деякі дослідники вважають: якби вдалося змити верхню барву (на таке, на жаль, ніхто не піде), то невідо­мо, що б ми там побачи­ли. Одні музиканти ствер­джують, що то — прототип домри. Я бачу в тому зображенні прототип бала­лайки. Невідомо, хто з нас має рацію, а хто ні. Оче­видним є те, що на фресці — тамбуроподібний інструмент.

Музичний інструмент знає, якому народові слугувати...

В оркестрах народних інструментів їх (тамбуро-подібних інструментів) кілька: це і чотириструн­на домра, і бандура, і ман­доліна, й балалайка. Та коли зануритися в історію, з’ясується, що тамбуровидні інструменти не є власне українським витво­ром. Дедалі частіше істо­рики сходяться на тому, що ця група музичних інструментів з’явилася на наших землях, завдячуючи... кримським татарам. Зокрема й символ України — бандура (або кобза). Ті ж історики зауважують, що назви — і бандура, і бала­лайка — є тюркськими. «Балалайка» — в перекладі з тюркської означає «дити­на». Непереконливими видаються трактування де­яких істориків музики, які цю назву пов’язують зі словом «балакати», в такий спосіб наголошуючи, що цей інструмент — наш і більш нічий. Так само смішним і непереконливим є трактування росіян: назву «балалайка» вони пов’язують зі словом ... «балагурить».

Ледь-ледь торкнув­шись прадавньої історії музичних інструментів, по­чинаєш усвідомлювати: задумуючи їх, людина-творець не прагнула свої ви­твори підвести під певну географічну територію, на якій проживає той чи той народ, — вона воліла, аби для них не існувало жодних кордонів. Головне — хай несуть вони людям божественну красу...

Балалайка — проста й водночас неймовірно складна...

Та все ж балалайка споконвіків належить нам. Свідків і свідоцтв цьому хтозна-скільки. Юрій Алексик, наприклад, лю­бить цитувати Гоголя, а саме «Вечори на хуторі...», де описується різдвяний вечір: «Слышно звон бала­лайки, а подчас и скрип­ки». Хто сумнівається в тому, що Микола Гоголь знав український побут?

Юрій Алексик багато разів перепитував у своїх знайомих українців:

«Скажіть, а на якому музич­ному інструменті грав ваш дід?» Після кількох хвилин спогадів люди казали: «На балалайці».

Отак, краплинка за краплинкою, збиралася інформація про те, що балалайка хоч і не власне українсь­кий за своїм по-ходженням інструмент, та все ж він наш, бо дав­но прижився в наших землях.

Ось ще одне свідоцтво. Якось студентка з То­ронто, яка навчалася у Юрія Алексика в Київській консер ваторії, принесла журнал, де були на зні­мках оркестри й ансамблі народ­них інструментів. Гортаючи те ви­дання, присвячене ювілеєві Тараса Шевченка, пан Юрій — о диво! — в кожному мис­тецькому колек­тиві бачив рідну балалайку.

Де вона там взялася? Відпо­відь проста: наші емігранти їхали за океан з бала­лайкою...

А у Великих Ком’ятах, рідному селі Юрія Алек­сика у Виноградівському районі Закарпатської області, цього інструмента якраз не було. Інша річ — мандоліна, гар­мошка, гітара, цимбали... Малий Юрко вслухався у звуки рідних інструментів... На ман­доліні навчився грати так віртуозно, що сільські дядьки постійно ганяли малого Юрка в сільський клуб грати фокстроти та вальси. Опанував він гру й на гармошці, яку батько привіз з фронту. Коли настав час визначитися з майбутньою професією, Юрій Алексик зрозумів: це — музика.

...Його зарахували до Ужгородського музичного училища, хоча хлопець не знав жодної ноти. Чудова гра абітурієнта на ман­доліні переконливо дове­ла його обдарування. За­рахували Алексика у клас домри.

— Нас було троє у педагога Володимира Гошовського, — згадує музи­кант. — Одного з нас вчи­тель хотів зробити бала­лаєчником. Якось він приніс у клас балалайку (саме тоді я вперше побачив цей інструмент). У тієї балалайки всі струни були металеві. Як провів Воло­димир Леонідович по струнах (а нігті спеціаль­но відрощував довгі, бо сам — гітарист) — так зашкря­бало! Почув я ту гру, й у мене таке негативне став­лення до балалайки сфор­мувалося! Далі все робив, аби він відчепився від мене...

Доля ж чинила інакше: вона робила все, аби ба­лалайка стала його най­більшою любов’ю. Якось після уроків прибіг Юрко до гуртожитку. Наче персонально для нього дик­тор радіо промовив з ра­діоточки: «А тепер послухайте вальс Крейслера «Радість кохання» у вико­нанні балалаєчника Євге­на Блінова». Про все за­був у ті хвилини молодий музикант — так зачарува­ла віртуозна гра... Схаме­нувшись, він чимдуж побіг на другий поверх (гурто­житок був саме під на­вчальним класом) і став просити, аби Володимир Гошовський залишив його в класі балалайки. Так починалася велика любов... Невдовзі студенти музучилища почали жартувати: «Приходив, Юрку, до тебе. На ліжку у гуртожитку ле­жить твоя жінка, а тебе десь немає...» І так — все життя. Пан Юрій жартує, що його дружина, сама музи­кант, не заперечує проти того, що не вона є першою дружиною.

—  Чи вдалося до кінця пізнати характер цього інструмента? — запитала я у пана Юрія.

—  Щоразу, беручи ба­лалайку до рук, я думаю: «Такий простий на перший погляд інструмент». Про­те за тією простотою — неймовірна складність. Жоден з таких інстру­ментів, як скрипка, гітара, бандура, не має стільки прийомів, як балалайка. Він увібрав, здається, все найкраще від них усіх, по­казавши, що інструменти мають здатність впливати один на одного, збагачува­ти можливості один одно­го.

Його балалайка — така собі прекрасна старушенція віком 102 роки. Саме їй українські композитори присвячують свої твори. Так було створено концерт № 2 для балалайки з сим­фонічним оркестром, «Кон­цертну сюїту», «Українське рондо» та багато інших творів, з якими їздить віртуоз-балалаєчник Юрій Алексик білим світом.

... У Києві його завжди чекають учні. Є серед сучасної молоді такі, хто віддав перевагу цьому дав­ньому інструменту. Квар­тет «Бряц-Бенд», натхнен­ником створення якого був Юрій Алексик, викликає шквал бурхливих оплесків на кожному концерті. Київські юні балалаєчники привозять додому нагоро­ди з різних музичних фес­тивалів.

Їхній вчитель не цура­ється сучасної музики: гар­ної, не дуже гарної, відвер­то примітивної. Він каже, що вважає своїм обов’яз­ком слухати все, що ство­рюється нині. А в години творчості, готуючись до концертів, пан Юрій роз­ставляє інші акценти. Особливо прагне музикант, щоб у концертах звучали тихі-тихі звуки. Споконві­ку, каже він, наші предки милувалися красою лагідних звуків. А сучасне людство глухне, бо відвикає їх слухати...

Тетяна ОЛІЙНИК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com