ВІЙНА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ ПРОТИ ЕЗОТЕРИЧНОГО ГЛОБАЛІЗМУ

Глобалізм нині — наймодніше слово неолібералів і нових господарів світу. Проте якщо вдума­тися в його об’єктивний зміст, наc вразить його банальність. Справді, ще на початку XIX століття до­слідники писали про єди­ний світовий простір.

А що додала до цього сучасна доба? Тільки декілька кількісних пара­метрів: небувало зросла швидкість спілкування та розширився його діапазон, охопивши інформаційну сферу. Хоч би як вражала нашу уяву інформаційна революція, до суті поняття, що визначає світову ци­вілізацію обміну, вона мало що додає.

Зовсім інший резуль­тат ми отримаємо за спро­би оцінити новації езоте­ричного глобалізму з іншого боку, що стосується культурного, морально­го і політичного підґрунтя нашої православної циві­лізації.

Утаємничений бік езо­теричного глобалізму по­лягає в позиції послідов­ного відсторонення від усіх місцевих інтересів, норм і традицій. Це най­новіша форма нігілізму до всього національного, до того ж ініціатором його виступає сучасна псевдо- і ксеноеліта.

«Нині бути елітою, — пише О.Панарін, — і реа­лізуватися як еліта означає поставити себе в неза­лежне становище від на­ціональних інтересів і на­ціональних сподівань... Тепер, в епоху глобалізму, бути елітою означає, власне, членство в якомусь таємному Інтернаціоналі, ніяк не пов’язаному з місцевими національними інтересами»¹.

Ми не випадково нази­ваємо нашу владу «коло­ніальною адміністрацією», бо епоха глобалізму по­ставила нашу псевдо- і ксеноеліту певним чином у проміжне становище: між власним народом і міжнародними центрами влади. Як стверджує О.Панарін: «До того ж вектор змін чітко визначено: з наростанням тенденцій глобалізації національні економічні і політичні «еліти» дедалі менше при­слухаються до голосу своїх виборців і дедалі більше пов’язують себе прийняти­ми за спинами народів рішеннями нового Інтер­націоналу. Здається, і мо­раль, і звичайна логіка по­требують, щоб виборцеві це пояснили, прямо за­явивши, що в його послугах більше немає потреби. Замість цього до нього, як і раніше, підлещуються, називаючи його політич­ним сувереном, джерелом демократичної легітимності влади»².

Однак, як засвідчили недавні вибори, це відбу-вається тільки перед ви­борами, а після них діють ринкові відносини: хто більше заплатить — той і переможе, і народ як «політичний суверен» до результатів виборів немає жодного стосунку. Таким чином формуються по­двійна мораль і подвійна мова. Благородну від­критість Просвіти похова­но новими жерцями гло­балізму, що вибудовують свою езотеричну науку, ретельно ховаючи її від непосвячених.

Тобто сучасна доба глобалізму породжує великих комбінаторів і маніпуля­торів. Маніпулювати легше зомбованими й неосвіченими. Тому в добу глобалізації програми ма­сової освіти згортаються під приводом їхньої рин­кової «нерентабельності». Саме в цьому й полягає причина намагання закри­ти МАУП — найпрогресивнішого освітнього закладу. І звинувачення в антисем­ітизмі є цілком надумани­ми.

Отже, в добу глобалізму робиться спроба похо­вати демократію в прямо­му значенні політичного суверенітету народу, який вибирає і забезпечує кон­троль своєї влади, підміня­ючи її владою міжнародних керманичів.

Не менш драматичною є й економічна логіка гло­балізму. її суть — у лі­квідації виробничої еконо­міки і шаленому підне­сенні лихварства. Як і в добу Середньовіччя, тепер відбувається відокремлен­ня фінансового капіталу від виробничої економіки. Спекулятивно-лихварсь­кий прибуток витісняє при­буток за рахунок підприємницької діяльності и зна­менує панування банків над підприємствами, а міжнародних фінансових спекулянтів — над націями, які втрачають еконо­мічний суверенітет.

Сучасні «ліберали» гло­балізму захищають не підприємців, а фінансових спекулянтів і підривають позиції справжніх вироб­ників, які створюють націо­нальне багатство. І як цілком правильно стверджує Панарін: «Вони захи­щають привілеї міжнародних економічних хижаків, що спираються на гло­бальні центри політичної й економічної влади, які плекають мрію про цілко­вите світове панування, що нині має назву однополярного світу».

Що ж пропонують нам адепти глобалізму в ідео­логічному аспекті? Сучасні глобалісти й надалі про­голошують класичні цін­ності модерну — демократію, рівність, прогрес, але езотеричний складник глобалізму, призначений тільки для своїх, давно вже визначає зовсім інше: нову глобальну сегрегацію на­родів, поділ їх на обраних та другосортних, на все­сильний центр і безправ­ну периферію. Езотеричні глобалісти сповнені рішучості побудувати рай на Землі для «золотого мільярда», за спинами обдуреної і знедоленої більшості народів «третього світу». Користуючись екологіч­ною аргументацією, що ресурсів планети виста­чить не на всіх, якщо відстала більшість плане­ти засвоїть для себе стан­дарти життя «золотого мільярда», сучасні глоба­лісти дедалі категоричні­ше заперечують єдину перспективу для людства.

Усе це чітко демонструє глобальну езотерику расизму і хижацьку сут­ність західних глобалістів та їхньої компрадорської агентури на місцях, що переймаються лише од­ним: аби ресурси всього світу якомога швидше стали «глобальними», тобто доступними для обранців «золотого мільярда».

«Отже, ми прийшли до розуміння справжньої суті сучасного глобалізму, — стверджує Панарін. — Його носії на Заході — по-суті, ті самі етнічні провінціа­ли, які не бажають загальнолюдського майбутньо­го; їхній глобалізм не йде далі присвоєння глобаль­них (планетарних) ресурсів жадібною меншістю «обра­них», які вважають усе інше людство не достойним цього багатства».

Нині політики й представники влади ведуть мову про громадянське суспільство, що його тре­ба формувати. Проте ці ж балакуни все роблять для того, щоб громадянське суспільство взагалі зник-ло. Параліч системи соці­альної підтримки і страхування нині необхідні рин­ковим реформаторам, аби всі чинники виробництва, зокрема й працю, зробити чисто ринковими — жодноЇ альтернативи найму під тиском голоду не по­винно бути. Однак голодні, позбавлені нормальних цивілізованих стандартів існування маси, як вияв­ляється, необхідні рефор­маторам і з суто політич­них причин — щоб отри­мати морально зломлений соціум, не здатний до со­лідарності й самозахисту. Однак і в менш екстре­мальних умовах сучасного суспільства споживання соціум розпадається вже з іншої причини — соціаль­ної деградації «крайніх індивідуалістів», які прагнуть не так емансипації своєї особи, як розкріпа­чення своїх інстинктів.

Отже, ліберальна дихо­томія «громадянське су­спільство—держава» не відбудеться в державі, де пропагується гедонізм, індивідуалізм та інші лібе­ральні цінності. Грома­дянське суспільство від­сутнє і в країнах західної цивілізації, бо економічні мотиви переважають громадянсько-солідаристські. Про це свідчить зростаю­чий нігілізм під час ви­борів у різних країнах світу.

Де вихід з цієї ситуації? На це питання дає відпо­відь О.Панарін, який пише: «Цей тип інтелектуального одкровення, що виник на основі процедур міжкультурного порівняння русь­кої православної цивілі­зації із західноєвропейсь­кою, вперше прийшов до родоначальника російсь­кої філософії «срібного віку» Володимира Соловйова. Він осмислив перс­пективи громадянського суспільства в контексті християнського вчення про гріхопадіння: у відриві від вищого, світоносного начала людині не судило­ся зупинитися на середин­ному рівні правового й громадянського стану — вона неминуче скочувала­ся нижче, до прямого підпорядкування особис­тості темним стихіям на­живи, користолюбства, во­рожості усіх проти всіх... Щоб і громадянське су­спільство, і держава не впали в обійми жадібного власника, який скуповує капітал соціальних рішень на корені, у суспільстві має бути збережено вертикаль чи вектор, що ви­значає устрем­ління вгору. Як стверджує В.Соловйов, та­кий вектор ство­рюється живою при сутністю Церкви в сус­пільстві.

«З христи­янської точки зору держава є тільки окремою частиною в ор­ганізації збірної людини — час­тиною, обумовленою другою, вищою части­ною—Церквою, від якої вона отримує освячен­ня і остаточне призначення: служити по­бічно у своїй мирській сфері і своїми засобами тій абсолютній цілі, яку ста­вить церква — приготуван­ню людства і всієї землі до Царства Божого»³.

Аби громадянське су-спільство і держава не ви­родилися в плутократію — безсоромну владу грошо­вих мішків, необхідно, щоб світський державний ро­зум коригувався і направ­лявся теократією — впли­вовою духовною спільнотою, що відстоює постматеріальні пріоритети від імені Божественного авто­ритету. Без цього направ­ляючого впливу Церкви, незалежного і від держав­ної влади, і від грошового мішка, держава змушена буде капітулювати перед непереборною силою ринкових замовників і куп­лених ними лобістів. Ось чому глобалісти намага­ються знищити Православ­ну Церкву.

Як стверджує В.Со­ловйов: «Відокремлена від церкви держава або зовсім відмовляється від духовних інтересів, залишаючись без вищого освячення і достоїнства, і вслід за мо­ральною повагою втрачає й матеріальну покірність суспільства, або, усвідом­люючи важливість духов­них інтересів у людському житті, але не маючи у своїй відчуженості від церкви компетентної і самостійної інстанції, якій вона могла б надати вище піклування про духовне благо своїх підданих, бере вирішення цього завдання до своїх рук... це було б божевільною і згубною узурпацією, що нагадувала б «людину беззаконня» останніх ро­ків»⁴.

У першому разі філо­соф описує плутократич­ну ситуацію сьогодення; у другому — комуністично-ідеократичну державу, що породила «людину безза­коння».

Отже, нині нам ставиться завдання заново з’ясувати місце церкви в нашо­му суспільстві. За певни­ми критеріями церква могла б розглядатися як один з інститутів громадянсько­го суспільства, непідвладного державі. Тобто  від дихотомії громадянське суспільство—державами переходимо до тріади церква—громадянське суспільство—держава.

Тоді де ж місце церкви у суспільстві?

Якщо придивитися ближче до суті сучасного громадянського суспіль­ства, як воно виступає в образі сучасних партій, псевдо- та ксеноеліти, ми побачимо, що в ньому менш за все присутні демократичні риси і більше панівні. Тобто під грома­дянським суспільством нині розуміють активну в споживацькому сенсі спільноту, яка протистав­лена всім, хто не має кредитної картки. Це суспільство побудовано на кістках знедоленої більшості.

Чи має право право­славна церква бути складником такого громадянського суспільства — складником, по-суті, гендлярсько-лихварської чи компрадорської еліти? Хіба до ситих і успішних, пов’яза-них круговою порукою, прийшла у свій час Христова звістка? Хіба їм Христос «заповідав землю»?

Однак питання про належність чи неналежність Християнської Церкви гро­мадянському суспільству потрібно вирішувати не тільки з урахуванням су-часного характеру цього суспільства, а й з урахуван­ням принципу поділу влади на політичну, економі­чну і духовну. Сучасним громадянським суспіль­ством безпосередньо ке­рує нічим не обмежена економічна влада — влада давати й відбирати матеріальні блага. Зрозуміло, церква не може під жодним приводом згодитися на монополію цієї влади чи від її «спонсорування». Проблема полягає у відвойовуванні від «ринку» тих цінностей, якими в духовно здоровому су­спільстві не торгують. Не торгують жіночою любов’ю, тілом і красою, не торгують переконаннями, не торгують державними інтересами, рідною землею і Батьківщиною. Щоб відво­ювати ці нетлінні цінності в економічної влади, яка зазіхнула на них, потрібно протиставити іншу, альтер­нативну владу. Владу, яка оголосить ці цінності свої-ми, які вона захищатиме і не відчужуватиме. У цьо­му й полягає реальний соціологічний прояв цер­кви як духовної влади, яка стоїть над громадянським суспільством, захопленим «владою гендлярів і лихварів».

Ще Старий Заповіт дає свідчення того, що Бог ви­лучив землю зі «сфери компетенції»  гендлярів, готових нею «вільно тор­гувати». І тут церква повин­на виступати як така, що має владу гаранта вічних цінностей. У цьому сенсі релігія не приватна спра­ва «людей, схильних до релігії», а основа вищої духовної влади — власник дарів спасіння. І в такої влади є своя «соціальна база», як і в соціально зорієнтованої держави. Опорою такої держави є люди, зацікавлені в тому, щоб суспільне виробництво колективних соціаль­них благ не припинялося, а самі блага не вкрала жа­дібна економічна влада нелегітимних «приватизаторів», які мають підстави боятися міцної державної влади. Саме на їх захисті і стоять адепти езотерично­го глобалізму. Саме вони тягнуть Україну в НАТО, щоб захистити псевдо- і ксеноеліту від пограбова­ного нею власного наро­ду.

Однак хто ж очолить народ на боротьбу з цим вселенським злом? Націо­нальна еліта, яка спільно з Церквою вже веде неви­диму війну з глобалізаторами. Так, церква! Бо тільки ортодоксально фундаменталістська, духовно оперта церква нині здатна бути поряд із знедоле­ними, церква реформова­на, «адаптована до сучас­ності», приречена опини­тися на боці своїх спон­сорів — серед «нових ба­гатіїв», які мріють доповни­ти «ринок політичних то­варів» ринком індуль­генцій. Тільки фундаменталістськи розбудований духовний простір може стати надійним орієнтиром для заблудлих і надійним притулком для гнаних. Церква сильних світу цьо­го може бути скептичною і толерантно всеядною. Церква гнаних повинна володіти здатністю рішуче відділяти зерна від поло­ви, добро — від зла, бо гна-ним не до стилізацій — вони живуть трагічно справжнім життям, у якому відсутні постмодерністські «пустоти» і двозначності. Ця грізна церква вже тає­мно входить у світ, викли­кає неспокій у тимчасових правителів, які намагають­ся відтягти час, а насправді прискорюють його.

Перед реальністю без­жалісного наступу езоте­ричного глобалізму на життєві права простих лю­дей у всьому світі, на їхнє право зберегтися в історії, а не стати жертвою свідо­мо організованого «при­родного відбору» логіка вибору пропонується, на жаль, більш жорстка, ніж це можна було зовсім не­давно передбачати: або «неадаптована більшість» людства знову мобілі­зується, виробивши ефективний засіб самозахисту, або її очікує участь гето в новій системі глобально­го апартеїду.

Отож попереду нелегка війна двох класів: бідної більшості, яку очолять представники національ­них еліт, проти багатої мен­шості «золотого мільярда» на чолі з глобалістами.

І насамкінець — про значення слова «глобаль­ний». Західне трактування цього слова стверджує, що воно походить від фран­цузького global — загаль­ний, всесвітній. Проте є й слов’янське трактування цього слова: від давньо-слов’янського «глобо» — нещастя, війна. Останнє трактування точніше пере­дає зміст слова «глобаль­ний». Адепти езотеричної глобалізації повинні це пам’ятати.

Микола СЕНЧЕНКО,
професор

---

1  Панарин А.С. Искушение глобализмом. М.: Русский Нацио­нальный Фонд. — 2000. — С. 6.

²  Там само. — С. 7.

³  Соловьев B.C. Сочинения в 2-х томах. T.1. М.: 1990. — С 529, 530.

4 Там само. — С 532.