Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

САД ДУШІ МИКОЛИ СКАЧКА

У часі, в якому ми перебуваємо, особливу роль відіграє культурно-мистецьке життя, зокрема образотворче мистецтво. Адже саме в ньому відбулися ті видозміни, в результаті яких художній процес набрав розмаїтості творчого волевиявлення.

Мистці справді відчули, що значить бути незалежним ні від кого, як і те, кому прислужитися своїм результатом.

Передусім вражає явище, що поширилося буквально по всіх містах і містечках України. Йдеться про вихід  з виставкових залів на майдани та мистецькі «узвози» - і професіоналів, і  майстрів народної творчості, що вже говорити про тих, для кого мистецтво –  заробітчанство...

Водночас не може не вражати і те, що свобода творчого волевиявлення, його діалог з конкретним глядачем залишається поза увагою мистецтвознавців, відтак висвітлення цього явища у ЗМІ. Тим часом не забракло б  «вільним художникам» фахового розгляду їхньої праці – що  вона репрезентує собою як мистецька цінність,  на що покладатися нині і чого чекати у майбутньому. Це стосується насамперед тих мистців, які прагнуть працювати не лише «для мистецтва», а й для широкого загалу співвітчизників, образотворчість яких має національне забарвлення і за змістом, і за формою вираження. Така образотворчість  суттєво  впливає на сучасний художній розвій, зокрема там, де йдеться про оновлення жанру як такого в  реалістичній (фігуративній) формі самовираження. Жанрів провідних, як ось портрет, пейзаж, натюрморт, що найбільше користуються попитом та увагою наших громадян. Саме про натюрморт і говоритимемо надалі.  Про київського митця Миколу Скачка, творче самовираження якого, його українськість очевидні. Досить співставити його результат з реалістичними зразками  натюрморту минулого часу,  аби відчути  своєрідний  ностальгійний шарм з усього того, що виходить з-під пензля художника -  його образна мова одразу торкається струн української душі...

За своїми світоглядними настановами Микола Скачко традиціоналіст (реаліст), непримиренний до космополітичного  абстракціонізму, а назагал –постмодернізму. Прикладними для нього завжди були і є твори класичні, реалістичні - і давнішого часу, і твори українських реалістів  недалекого минулого. Мистець вважає «працю нинішніх абстракціоністів  марнотною справою, образотворчість яких нікому не потрібна, а тому приречена на забуття”.

...Не від учора повелося поміж митцями - вишукувати власний шлях у мистецтві в чомусь  незвичайному, новому, модерному. Тим часом чомусь забувається прописна істина про те, що все починається з традиції... з дитинства, з  такого поняття, як рідний край, з національного світогляду, з відчуття «свого», а не чужого світу. Лише завдяки тому праця художника набуває неповторності й самодостатності,  незалежно від того, де він народився - в селі чи місті.

Микола Скачко - міська людина, але почуттєвий нерв у його натюрмортах виражено настільки по-українськи, що, здається, він з дитинства пам’ятає все те, що передано, скажімо, в натюрморті «Польові квіти». Його формально-змістове  вирішення - як у народних митців, якщо мати на увазі побудову композиції, тотожну з так званим прийомом наїву.

Національна своєрідність натюрмортів Миколи Скачка простежується передусім у семантиці «неживої природи», яка близька і знайома нам з традиційного побутування. По суті, то є щось, «що очам любо завжди»: засушені й живі квіти, гончарні вироби, гриби... і, звичайно ж, чорнобривці... Одне слово, духовий ареал, без якого ми, українці, не були б самими собою. Одухотвореними настільки, наскільки довколишній  світ  бачиться  ще й чимось ірреальним...

Пластичне моделювання  натюрмортів Миколи Скачка досить традиційне. Художник не прагне стилізувати свою працю під всілякі «інновації». Натомість бачиться його зв’язок з народною творчістю, традиційними вподобаннями, зрештою з тим, що мистецтво має служити прекрасному, а не потворному. А тому натюрморти Миколи Скачка сприймаються такими ідеалізованими, позаяк уособлюють нерозривний зв’язок душі нашої з таким поняттям як рідний край, оспіваний зазвичай у піснях. Згадаймо:  «Чорнобривців насіяла мати”, пісня, яка стала для українців  близькою і дорогою. А пісня про калину...(«без верби і калини нема України»). А прагнення мати повсякчас під вікном у селі улюблені квіти. Отож натюрморти Миколи Скачка з притаманного нам, українцям, пантеїзму – одухотворення душі нашої з клаптиком рідної землі... Про це свідчать і пейзажі мистця. Вони прості за своєю композиційною структурою, однак у них є щось таке, ніби ми все те колись бачили і переживали. Те, що завжди буває з нами, чи було колись, - споріднене з часом і простором рідним.

Індивідуальність  Миколи Скачка в пейзажі  виражена не лише в «прийомі  наїву», а й у щирості почуттів. А за великим рахунком мистецька цінність його малярства обумовлюється   тим, що називається образом душі художника.  Вона присутня в кожному мазку пензля, пройнятому  енергією його душі.

Григорій МІЩЕНКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com