Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
САД ДУШІ МИКОЛИ СКАЧКАУ часі, в якому ми перебуваємо, особливу роль відіграє культурно-мистецьке життя, зокрема образотворче мистецтво. Адже саме в ньому відбулися ті видозміни, в результаті яких художній процес набрав розмаїтості творчого волевиявлення. Мистці справді відчули, що значить бути незалежним ні від кого, як і те, кому прислужитися своїм результатом. Передусім вражає явище, що поширилося буквально по всіх містах і містечках України. Йдеться про вихід з виставкових залів на майдани та мистецькі «узвози» - і професіоналів, і майстрів народної творчості, що вже говорити про тих, для кого мистецтво – заробітчанство... Водночас не може не вражати і те, що свобода творчого волевиявлення, його діалог з конкретним глядачем залишається поза увагою мистецтвознавців, відтак висвітлення цього явища у ЗМІ. Тим часом не забракло б «вільним художникам» фахового розгляду їхньої праці – що вона репрезентує собою як мистецька цінність, на що покладатися нині і чого чекати у майбутньому. Це стосується насамперед тих мистців, які прагнуть працювати не лише «для мистецтва», а й для широкого загалу співвітчизників, образотворчість яких має національне забарвлення і за змістом, і за формою вираження. Така образотворчість суттєво впливає на сучасний художній розвій, зокрема там, де йдеться про оновлення жанру як такого в реалістичній (фігуративній) формі самовираження. Жанрів провідних, як ось портрет, пейзаж, натюрморт, що найбільше користуються попитом та увагою наших громадян. Саме про натюрморт і говоритимемо надалі. Про київського митця Миколу Скачка, творче самовираження якого, його українськість очевидні. Досить співставити його результат з реалістичними зразками натюрморту минулого часу, аби відчути своєрідний ностальгійний шарм з усього того, що виходить з-під пензля художника - його образна мова одразу торкається струн української душі... За своїми світоглядними настановами Микола Скачко традиціоналіст (реаліст), непримиренний до космополітичного абстракціонізму, а назагал –постмодернізму. Прикладними для нього завжди були і є твори класичні, реалістичні - і давнішого часу, і твори українських реалістів недалекого минулого. Мистець вважає «працю нинішніх абстракціоністів марнотною справою, образотворчість яких нікому не потрібна, а тому приречена на забуття”. ...Не від учора повелося поміж митцями - вишукувати власний шлях у мистецтві в чомусь незвичайному, новому, модерному. Тим часом чомусь забувається прописна істина про те, що все починається з традиції... з дитинства, з такого поняття, як рідний край, з національного світогляду, з відчуття «свого», а не чужого світу. Лише завдяки тому праця художника набуває неповторності й самодостатності, незалежно від того, де він народився - в селі чи місті. Микола Скачко - міська людина, але почуттєвий нерв у його натюрмортах виражено настільки по-українськи, що, здається, він з дитинства пам’ятає все те, що передано, скажімо, в натюрморті «Польові квіти». Його формально-змістове вирішення - як у народних митців, якщо мати на увазі побудову композиції, тотожну з так званим прийомом наїву. Національна своєрідність натюрмортів Миколи Скачка простежується передусім у семантиці «неживої природи», яка близька і знайома нам з традиційного побутування. По суті, то є щось, «що очам любо завжди»: засушені й живі квіти, гончарні вироби, гриби... і, звичайно ж, чорнобривці... Одне слово, духовий ареал, без якого ми, українці, не були б самими собою. Одухотвореними настільки, наскільки довколишній світ бачиться ще й чимось ірреальним... Пластичне моделювання натюрмортів Миколи Скачка досить традиційне. Художник не прагне стилізувати свою працю під всілякі «інновації». Натомість бачиться його зв’язок з народною творчістю, традиційними вподобаннями, зрештою з тим, що мистецтво має служити прекрасному, а не потворному. А тому натюрморти Миколи Скачка сприймаються такими ідеалізованими, позаяк уособлюють нерозривний зв’язок душі нашої з таким поняттям як рідний край, оспіваний зазвичай у піснях. Згадаймо: «Чорнобривців насіяла мати”, пісня, яка стала для українців близькою і дорогою. А пісня про калину...(«без верби і калини нема України»). А прагнення мати повсякчас під вікном у селі улюблені квіти. Отож натюрморти Миколи Скачка з притаманного нам, українцям, пантеїзму – одухотворення душі нашої з клаптиком рідної землі... Про це свідчать і пейзажі мистця. Вони прості за своєю композиційною структурою, однак у них є щось таке, ніби ми все те колись бачили і переживали. Те, що завжди буває з нами, чи було колись, - споріднене з часом і простором рідним. Індивідуальність Миколи Скачка в пейзажі виражена не лише в «прийомі наїву», а й у щирості почуттів. А за великим рахунком мистецька цінність його малярства обумовлюється тим, що називається образом душі художника. Вона присутня в кожному мазку пензля, пройнятому енергією його душі. Григорій МІЩЕНКО |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |