ВІДНАЙДЕННЯ ВТРАЧЕНИХ ОБРІЇВ

Покоління тих, кому зараз за сорок, ще добре пам’ятає ті часи, коли пере­січ­ний сту­дент чи аспірант міг за 75 крб купити білет на літак до Душанбе і ще приблизно за таку саме суму, яка становила половину аспірантської стипендії, провести місяць з рюкзаком та наметом десь у передгір’ях Паміру чи лісах Алтаю.

Хоч як це дивно звучить, але за “за­ліз­ною завісою” колишнього СРСР відкривалися неозорі простори земель і дружніх на­ро­дів, які мала можливість побачити на власні очі та відчути їхню культуру най­пе­­ре­січ­ніша людина. Можна було, наприклад, влаштуватися на літо провідником і за два мі­сяці двічі перетнути євразійський простір від Києва до Влади­вос­тока, побачивши з вікна поїзда розливи сибірських рік, бере­ги Байкалу й Аму­ру, куди свого часу дісталися останні лави українських козаків у ватагах Єрмака й пізніших сибірських отаманів та обо­­зах укра­їн­сь­ких переселенців. Або податися на Кавказ і, вий­шов­ши з поїзда у Ростові чи Краснодарі, по­путками вздовж узбережжя дістатися Гагри, диво­виж­ної, оточеної віковими соснами Піцундської затоки чи со­няч­­ного Ба­тумі, за кілька днів власними но­га­ми перейшовши земний рай Абхазії, що, за леген­дою, ді­с­тався абхазам за їхню ви­нят­кову скромність, бо, коли Бог якось ранньої вес­ни роздавав усім на­родам землі, абхази не стали у чергу, бо плекали в той час ви­но­г­рад­ну ло­зу. А коли усі землі було роздано, Всевишній змушений був віддати їм узбережну Аб­ха­зію, яку хотів зали­шити собі, певно, для літньої резиденції як земної подоби небесного раю. 

Нині за стипендію нікуди не дістанешся, та й пе­ред­гір’ями Паміру, Кавказу й Аб­хазії пройшли вихори громадянських війн та руйнувань, по­лишивши невигойні роз­­ло­ми в психіці людей, які необхідно дбайливо випов­ню­ва­ти поро­зу­мінням та взаємною по­ва­гою не одного покоління. Однак немає таких роз­ло­мів простору і часу, яких не змог­ли б подолати люди, якщо вони справді керуються ба­жанням порозу­мі­тися, знайшовши в куль­турі, літературі чи освіті молодого поко­лін­ня той грунт для побудови майбутнього єв­разійського цивілі­за­цій­но­го простору, без якого не­можливо уявити подальше спів­жит­тя християнських чи му­сульманських на­родів. Тому нині налагоджуються зв’язки з університетами та навчальними цент­ра­ми МАУП на теренах колишнього СРСР, Кавказу, Балкан та інших слов’янських країн, щоб нинішні сту­ден­ти мали можливість від­най­ти ті втра­че­ні обрії, які відчували своїми й близькими їхні батьки.

Для молодих людей, які бачили Кавказ лише по телевізору, досягнено домов­ле­ності з Міжнародним університетом “Євразія” про прийом групи студентів у липні цього року в Єре­вані. Це місто, широкими терасами здіймаючись в гори з Араратської долини, витворює своєрідний величезний амфітеатр, з якого у ясну безхмарну погоду відкриваються краєвиди біблійної гори Арарату – великого й малого, що нагадує трохи різні за роз­мі­ром жіночі гру­ди із засніженими пипками вершин. Хоча й не кож­ному Арарат­ські вер­шини відкривають свої принади. Оповідають, що незадовго до  Пер­шої світової війни ро­­сійський цар Микола відвідав навесні Єреван і два тижні чекав, доки розвіються над го­ра­ми хмари, щоб помилуватися красою Арарату, але, як він сам ви­сло­вив­ся з цього приводу, кавказька красуня так і не відкрила йому свого обличчя. У Єре­вані студенти зможуть від­ві­да­ти музей старовинних та серед­ньо­віч­них рукописів Мід­да­таран, музей видатного режи­се­ра українського поетичного кінематографу С.Пара­джа­но­ва з картинною галереєю робіт ху­дожника, або проїхати кілометрів з тридцять в гори до старовинного, висіченого у гра­ніт­ній та базальтовій породі монастиря Гехард, де збе­рі­гав­ся спис, яким римський легіонер прохромив серце Христа. Тепер цей спис у вір­­менській святині – монастирі Ечміадзин, а його бронзовий зліпок стискає в могутній ла­пі велична левиця на в’їзді в ущелину. А за якийсь десяток кілометрів від Гехарду гли­бо­ким розломом надвоє розділила невисокі гори Дівоча ущелина з річечкою в долині, на високому урвищі якої з І століття по Різдві Христовім зберігся єдиний у Вірменії язичницько-ел­лі­ніс­тич­ний храм Гарні. А вздовж шляху до храму – півтора-два де­сятки мо­гил, кладовища з низькими ка­м’я­­ни­ми хрестами-хачкарами, обсад­же­ни­ми вербо­ло­зом, пере­в’я­заним різно­ко­льо­ро­вими поми­наль­ними хусточками. Це могили загиблих у тривалій Кара­бах­сь­кій війні, яких, часто не маючи змоги відвезти тіла рідним, хоронили отак, при дорогах...

Студенти, які побажають провести тижневий відпочинок на озері Севан, побачать церкву свя­тої Маріам на високій горі, дуже схожій профілем на Ведмідь-гору (Аю-даг) під Гур­зу­фом, і почують про те, що церкви вірмени завжди будували на узвишшях, аби дорогою на гору людина могла звільнитися від усього земного і поду­мати про Бога. А ще почують легенду про те, як свята Маріам допомогла жменьці воїнів оборонитися на острові, яким була тоді ця гора, від нищівної перської навали, дові­да­ють­ся, що назва най­ніж­ні­шого вірменського коньяка “Ахтамар” також пов’язана з озером Севан, на острові посеред яко­го жила красуня Тамар: її коханий, який щоночі припливав до неї човном, якось у не­году не побачив у її вікні рятівного ліхтаря й, тонучи в розбурханих хвилях, шептав, як останню молитву: “Вах, Тамар... Вах, Тамар...” А та­кож не без подиву діз­на­ють­ся, що сотні приватних садиб, будинків відпочинку та дач на бе­регах Севану через кіль­ка років поглине вода, бо рівень води в озері за останні кілька десятиліть через актив­не будівництво електростанцій на ріці впав майже на тридцять метрів. Унікальне гірське озеро гинуло на очах, перетворюючись у затягнуте бурими водо­ро­щами болото. Микита Хрущов започат­кував проект по­ря­тунку озера, за яким треба було пробити в горах сотні кілометрів тунелів і завернути в Севан дві гірські ріки. Другу ріку за­вер­нуто в Севан лише після Карабаської війни коштом вірменської діаспори. Зараз рівень води в озері поступово зростає. Тож, умиваючись у завжди холодній Се­ван­сь­кій воді, мимоволі подумаєш, наскільки все переплетено в цьому світі і як часом дов­ко­ла сак­ра­льних місцин цієї землі сходяться мерехтливі відсвіти незримої присутності дов­ко­лиш­ніх, ближчих і дальших народів.

Для тих, хто хоче побачити “Кавказькі ворота Азії” досягнуто домовленості про об­­мін групами студентів зі Слов’янським університетом Баку. У такий спосіб відкривається можливість са­мо­му торкнутися каміння старого міста й Дівочої вежі, милуватися заходом сонця над Кас­пієм, де до­в­кола нафтових свердловин кружеляють численні зграї чайок, чи прогулятися на­бережною, в сутінковій прохолоді зустрівши нахічеванського джигіта у величезній ка­ра­ку­левій кепці й полохливою черідкою з півдесятка загорнутих хустками до очей його жіночок з табунцем дітей довкола. Знайти вуличку, де зні­мав­ся зна­ме­ни­тий фільм “Діа­ман­това рука”, посидіти в якійсь прибережній чайхані чи шашличній, ви­­слухавши не­злі­ченну кількість ба­йок місцевих аксакалів про старе Баку, колись окрему республіку ко­лиш­нього СРСР, чи на­віть окрему кра­їну, де поруч жили азер­бай­джанці і росіяни, вір­ме­ни і євреї, турки та іранці, ук­раїнці й балтійці, які прибивалися сюди з неозорих про­с­торів Азії, Кавказу та не­да­лекої Європи. І після тих оповідок зовсім по-іншому, з щемом, ди­витися на мотузки з білизною між балконами готелів вздовж на­­­бе­режної, де досі, як і в наметових містечках довкола Баку, живуть сотні тисяч біжен­ців з Карабаху та “зони від­чуження” – ше­сти й досі окупованих вір­мен­сь­кими вій­сь­ковими районів Азербайджану. Дівчата з тих наметових містечок за не­ве­ликі гроші про­­по­ну­ють усі немислимі чари східних любощів і тисяча та одну ка­зку Шехерезади в кожному прибережному кафе. Однак величний Кавказ, куди свого часу прибився Ноєв ков­чег і де кровожерні орли карали  Прометея, зовсім поруч.

За десять кілометрів до пус­тель­ного уз­бе­реж­жя Каспію чи гірської ущелини з водоспадом на якийсь час за­мис­лишся про злі гримаси буття й по­лі­тиків, які влаштовують своїм народам злидні, біду й страждання на цій землі, що з біб­лій­них часів була чи не найближче до раю...

Хто не має особливого бажання спілкуватися з представниками “кавказьких національностей”, той може відвідати Балкани. З навчально-кон­суль­та­тив­ним центром МАУП у м. Перніку (за 20 км від Софії) досягнуто домовленості про при­йом групи студентів, які зможуть відпочити на Серед­зем­но­мор­сь­ко­му узбережжі в Зла­тих пясцах, відвідати Родоські та Рильські гори зі славнозвісним старовинним монас­ти­рем у м. Ріла, де жив і працював засновник болгарської писемності Іван Рильський, чи Ба­чов­сь­кий монастир, в архітектурі якого, наче у палацах мавритан­сь­кої Картахени, ди­во­вижно поєднано риси собору й мечеті, наче незримі відголоси слов’янського і му­суль­манського духу, що більш як три століття співіснуючи на цій зем­лі, своєрідно зійшлися бол­гар­ській середньовічній архітектурі. На кожній п’яді цієї землі, в кож­ному містечку й пе­ред­гірному селищі тут можна знайти ще сотні й тисячі свідчень ві­ко­вого співжиття й пе­ре­плетення слов’янської й турецько-мусуль­мансь­кої культури імпер­сь­кої Порти, яка лише зав­дяки винятковій кількастолітній затятості українського ко­зацт­ва не поширила свій вплив з Дунаю, Молдови та Криму на по­дні­провсько-українські землі. Хоча прихильники аль­тернативно-постмодернових версій можливого розвитку іс­то­рич­них подій подейкують, що історія Східної Європи була б цілком іншою і значно ці­ка­­вішою для України, якби Б.Хмельницький свого часу схилився не до протекторату спад­­­ко­ємиці Золотої орди – пота­тар­щеної Московії, а вибрав би стратегічним партнером по­туреччену Порту-Візантію. Хтозна, але цікаво самому на це подивитися та пого­во­ри­ти про все з бол­гар­ськими хлопцями й дівчатами, які після кількох келишків вино­град­ної ракії під се­ред­земноморським бунгало цілком здатні намислити ще й інші мож­ливі версії колишніх і май­бут­ніх подій у нашому спільному східно-європейському куточку.

До послуг прихильників прохолодного пива Лод­зин­сь­ка філія МАУП пропонує тижневий відпочинок на Балтійському узбережжі в курортній місцині Ястжембя Гура з участю у науковій конференції “Комунікації як ме­тод управління суспільством”. Це час, коли там стікають свіжою живицею прибережні сосни, які за тисячоліття свого вистоювання над водою наплакали в Балтику стільки золотавого, червонястого, а часом і рідкісного зеленаво-блакитного бурштину, що його ще не одне століття вистачить на сувеніри студентам, які з’їдуться на цю кон­фе­ренцію не лише з усієї Польщі, а й з Болгарії, Балтії, Росії та інших регіональних представництв МАУП, що помалу розпросторюються все далі на схід і південь євразійського простору.

А кому і це не до вподоби – тому шлях лише до Франції, де Центр європейської культури в місті Сен-Жан д’Анжелі та ліцей “Престиж” організовують вісімнадцятиденний липневий тур комфор­та­бель­ним автобусом до Німеччини, Нідерландів та Франції з широкою культурною й озна­йом­чою програмами, зустрічами з ровесниками у цих країнах та іншими подорожніми приємностями. Щоправда, кош­ту­ва­тиме це задоволення дещо дорожче - в середньому півтораста доларів, в які обійдеться тиждень відпочинку в Болгарії, Польщі чи на Кавказі. Однак і не так дорого для юних геніїв, які хочуть на власні очі в гарному товаристві побачити європейську столицю мис­тецтва – усього 750 євро. 

А можливо, знайдуться охочі відвідати Тюмень, Ямало-не­нець­кий автономний округ, чи Камчатку, аби помилуватися гарячими гейзерами та кинути кілька камінців у Тихоокеанську хвилю? Туди також можна організувати літню групу студентів. Тож зголошуйтеся, романтики. Бо, зрештою, віднайдення втрачених обріїв лежить не в ге­о­графічній площині, а у відтворенні тонкої матерії порозуміння, взаємоповаги і прагненні до радісних відкриттів нових обріїв краси й людяності на нашому спільному для багатьох народів євразійському просторі.